"Головний полудень"

Мірер Олександр

У зіниці щось миготіло, крутилося… Гвинт вертольота, он воно що! У корабельному люкові похитувався телевізійний екран дивного червоно-коричневого кольору. На ньому дуже чітко виднівся маленький вертольотик — червона зірка здавалася чорною, — і між головами Десантників я бачив на екрані, як відчинилися дверцята кабіни, на землю зіскочив чоловік. Телеекран мигнув і показав цього чоловіка широким планом. Він був у військовому кашкеті.

— Полковник Ганін, з округу. Напевно, парламентер, — сказав сивий. — Дай звук!

Від корабля долинуло шипіння. В цю мить полковник

схопився за серце й пробурмотів:

— Тут красива місцевість. Парламентер! Військовий посол, схоже?..

Тільки він уже не був парламентером — йому підсадили Мислячого. Він усміхнувся і спитав:

— Ти Лінія шість? Другий голос відповів:

— Я Лінія шість. Доповідай, з чим прибув. Два розряди слухають нас.

Дивлячись на когось невидимого за екраном, полковник сказав:

— Прибув з ультиматумом. Від моменту приземлення вертольота нам дається шістдесят хвилин на евакуацію. Гарантується безпека літальних засобів у межах зльотного коридора, який ми запросили.

— Після терміну ультиматуму?

— Ядерна атака…

— Це не блеф?

— Хтозна. Очевидно, ні. Настрій пригнічений. Навколо району розгортається авіадесантна дивізія. В її розпорядженні частина радіаційного захисту.

— Звідки у них інформація?

— Надійшла радіограма з телескопа.

Сивий сказав Кисельову:

— От тобі твій Портнов…

Голос за екраном питав:

— Про час сигналу вони поінформовані?

— Не знаю. Із змістом телеграми мене не ознайомили.

— Твоя особиста думка про план дій?

— Зажадати дев’яносто хвилин на евакуацію. Навести кораблі на Москву, Вашінгтон, Нью-Йорк, Лондон, Париж, на всі ядерні штаби. Десантний корабель евакуювати демонстративно, повідомивши їм координати зльотного коридора. Залишити резидентів, звичайно. Все.

— Ми встигнемо дати наводку за п’ятдесят п’ять хвилин.

— Вони погодяться на дев’яносто. Рада?

Неживий голос, крякаючи, прокричав:

— Рада для трьох розрядів! До обчислювача!

Я бачив, як у сивого й гітариста опустилися плечі, екран потемнів, у мене сильно, болюче калатало серце і затерпло лице. Потім сивий сказав:

— Так, правильне рішення! — І екран знову засвітився.

Зірвалося

Я присунувся ближче. Федір і сивий стояли трохи віддалік один від одного, пригнувшись, щоб краще бачити екран. На мене вони зовсім не звертали уваги. Наче мене тут і не було. І я посміливішав і став між ними — ледь нахилившись, як і вони. Справжнього сенсу їхньої недбалості я не розумів, звичайно. Чому вони вели при мені секретні розмови? Чесно кажучи, я думав — уб’ють, щоб не вибовкав їхніх секретів. І не боявся. Надто стомився. Тьмяна зелена поверхня корабля, коричневі фігурки на екрані тремтіли й розпливалися, але я дивився. Екран показував частину вигону, на якому сів вертоліт. Гвинти машини ліниво оберталися, з відчинених дверцят хтось виглядав, а довкола полковника Ганіна зібрався цілий натовп.

— Ну, ну! Акуратненько! — мовив сивий.

Вони там щось робили з полковником. Я подумав — остаточно гіпнотизують, і відразу ж побачив, що зовсім не

гіпнотизують, а передають йому такі самі прямокутні ящички, який я бачив тут, у колишнього Сурена Давидовича. Решта зображення була коричнева, а ящички світилися зеленим. Полковник поклав їх у нагрудні кишені мундира. Майор, що зустрічав Ганіна, спитав:

— Досить тобі двох “посередників”? Візьми третій.

— Не в руках же його нести! — заперечив Ганін.

— Спостерігають ретельно, — мовив другий. — Запідозрили? — Він говорив про людей 148 у вертольоті. З відчинених дверцят виглядали вже двоє.

— Уявлення не маю, — сказав Ганін.

— Дій “посередником” просто з кишені. Нитки виведи!..

Ганін промовив:

— Слухаю, Лінія шість! — козирнув і стройовим кроком попрямував до вертольота, до драбинки, спущеної з борту на землю.

А у вертольоті відбулося ось що. Один спостерігач почав дивитися вгору, а другий зник, і замість нього з’явився новий — без кітеля і з пістолетом у руці.

Федір вилаявся. Сивий теж.

Чоловік із пістолетом висунувся з дверцят і крикнув:

— Полковнику Ганін! На місці!

Полковник зупинився.

— Прошу доповісти їхню відповідь, товаришу полковник.

— Вимагають дев’яносто хвилин на евакуацію, — нетерпляче сказав Ганін. — У чому річ, капітане?

— Вам наказано лишатися тут. Простежити за евакуацією, — квапливо промовив капітан і зачинив дверцята.

Закрутилися гвинти. З полковника Ганіна. здуло кашкет, вертоліт стрибнув угору, і відразу ж екран погас. Федір злісно сплюнув. І вони з Лінією витріщилися один на одного. Потім однаковим жестом виплюнули “мікрофони” на долоні. Я відійшов — про всяк випадок.

— Що скажете? — видихнув сивий.

— Один-нуль на їхню користь, — відповів гітарист. — Слухай, Лінія, так же не буває! Не буває! Припустімо, Портнов повідомив про пересадки Мислячих. Ще про щось…

— І про засилку резидента з “посередниками”, ге?

— От і я про те саме! Звідкіля їм було знати? Ти бачиш, усе як по нотах — містечко оточують, бомбардування готують і оцього, — гітарист тицьнув пальцем в екран, — оцього послали подалі.

— Гадаєш, десь просочується? — спитав сивий.

— Авжеж.

— Гадаєш… Е… Замкнені?

— Так! Ти зобов’язаний доповісти Обчислювачу, Лінія вісімнадцять…

— Бо-овдур! — ліниво протяг сивий. — В Обчислювачеві зараз шість Ліній — вони дурніші за тебе, гадаєш? Підемо в маршрут — учистимо загальну перевірку всіх Десантників. Зараз усе одно перевірки не влаштуєш, іде операція… Зараз завдання — дати наводку.

Я жадібно слухав. Он воно що! Вони хотіли заслати Ганіна як постійного шпигуна, резидента… І ще — з “посередниками”. Щоб він перетворив на пришельців і інших людей. “Зірвалося, зірвалося!” — думав я зловтішно. І більше не відчував себе самотнім, покинутим, ні! Напевно, ці думки щось змінили в моєму обличчі. Сивий показав на мене: