"Головний полудень"

Мірер Олександр

Він дивно, похмуро глянув на мене і заплющив очі. Я неначе отямився на хвилину і побачив його обличчя не таким, яким звик бачити і тому змушував себе бачити, а таким, яким воно тепер стало: вузьким, непривітним, обпаленим. Вузьким, як сокира.

Рот чорнів між запалими щоками, розтинаючи обличчя навпіл.

У мене тьохнуло серце. “Не може бути, цього не може бути!! Ні, чуєте ви, цього не може бу-ути!” — завило у мене всередині. Завило й заквапилося: “Не може бути. Сур перехитрив цих.

Він бувалий солдат. Він обвів їх круг пальця. Астма у нього зникла, як на війні, — він казав, що на фронті не хворіють”.

І я отямився, але мені здавалося, що я бачу сон. Тому що сиділи ми тихо, мовчки на круглій шершавій опорі дивної споруди, що була, напевно, кораблем пришельців. Було ясно, але сонце не з’являлося. Від дерев, корабля, від нас самих не падали тіні. Я знову поглянув угору і знову не побачив неба, схили яру зійшлися над головою, дуже високі, у напівтумані. В жовтому сонячному світлі, що сяяло десь зокола. Було так ясно, ніби довкола нас стулився пузир, що випромінював сяйво. Сур розплющив очі.

— Альошо… Послухай нашу розмову — Дев’ятикутник двісті вісімдесят один цікаво про тебе висловлюється. І не бійся. Я взяв тебе під свою опіку. Слухай.

У роті лоскотно запищав “мікрофон” голосом Сурена Давидовича.

“Дев’ятикутнику, що ти казав про дитинча?”

“Чому б його не прикінчити? — відповів Нелчин голос. — У нас турбот по саму зав’язку, а ти морочишся. Прикінч його, Квадрате сто три!”

Голос Сура сердито відрізав:

— Як ти смієш говорити про вбивство?! Я взяв дитинча на виучку! Скажи, не пора тобі на патрулювання?”

Селектор вилаявся. Ніколи не подумав би, що Нелка знає такі слова. Заєць підстрибнув. “Та ви, вищі розряди, завжди казна-що верзете, — пищала Нелка. — Горе з вами! Ти краще б діло робив, Чотирикутнику!”

Сур уголос сказав:

— Нікчемний перекладач! Жаргон, лайки… Подобається тобі Дев’ятикутник, Альошо? — Він почухав зайцеві живіт.

Заєць невдоволено відсунувся і сів стовпчиком. Я обімлів:

— Це він — Дев’ятикутник?! Вони й зайців гіпнотизують?

— Раніше ти був кмітливіший, — сухо відповів Сур. — Не гіпнотизують. У нього підсаджено Десантника.

— Десантника, якого, Сурене Давидовичу? Він же заєць, погляньте!

— Десантник. Той, хто висаджується першим на чужі планети.

Я замружився і, намагаючись прокинутися, пробурмотів:

— Висаджується на чужі планети. То он вони які — схожі на наших зайців…

Сур зненацька дерев’яно засміявся. І я зрозумів, що він теж, як цей нещасний заєць, уявляє себе Десантником. Не перехитрив він пришельців, вони його зім’яли.

Я почав розгойдуватись і щипати себе за литки, щоб прокинутися. Голос Сура запищав у мікрофоні: “Дев’ятикутнику, поцікався! Пускаючи воду з очей, люди висловлюють

засмучення…”

Він знав мене добре. Від насмішки я підхопився, але промазав ногою по зайцю: він весело відскочив убік, а я загорланив:

— Сурене! Давидовичу!! Вони вас загіпнотизували-и! Не піддавайтеся!!

Він сказав:

— Витри сльози.

Я витер. І загорланив знову:

— Не піддавайтеся їм! Зайці паскудні! Тоді він мовив майже колишнім своїм голосом:

— Вище голову, гвардіє! Ти ж мужній хлопець. Чому така істерика? Бачиш, я за тебе поручився, а ти верзеш казна-що про гіпноз. Який же це гіпноз?

Я принишк.

— Бачиш, тобі й самому незрозуміло. Поговори хоч із Дев’ятикутником і поміркуй: хіба можна за допомогою гіпнозу навчити зайця розумно бесідувати? До речі, під час розмови мікрофон притискають язиком до піднебіння і говорять, не розтуляючи губів. Ти швидко навчишся.

— Я не хочу навчитися. Я не заєць, а людина! А вони — фашисти, вони гірші за фашистів, бо прикидаються й сидять у схованці, а людей примушують чинити підло замість себе!

Він розгублено-терпляче кивав, поки я викрикував.

— Ти скінчив говорити? Скінчив. Пояснюю тобі, Альоіно: ніхто не прикидається. Пришельці не ховаються. І я і оцей заєць — досить великий, але звичайний заєць, — ми обидва пришельці, як ти висловлюєшся. Не підкочуй очей. Спробуй це зрозуміти. Ми прилетіли на Землю в цьому кораблі.

— Брехня це, брехня! — крикнув я і задихнувся. — Брех-ня!..

Я-а-а! — відповіла луна і покотилася. Крик витав довкола, гудів на стінках пузиря.

— Цей заєць дресиро-ований, — вимовив я. — А ви захво-орі… — Чомусь я почав заїкатися. На букві “о”.

— Зітхни тричі глибоко і потряси головою, — сказав Сурен Давидович. — Дев’ятикутнику час на патрулювання, а ти спочинь поки.

Як Дев’ятикутник пострибав на своє патрулювання, я ще бачив: він скакав трохи боком, заносячи задні лапи вперед голови, і дивно блищав вилупленим оком. Зник на схилі, потім уже вгорі підстрибнув свічкою і щез. І в мене відразу ж почало темніти в очах, усе щезло, зійшовшись в одну точку. Опритомнів я на сирому піску в яру, а поряд навпочіпки сидів Сур.

Пришельці

Я сів. Сурен Давидович акуратно засовував у кишеню куртки невеликий зелений ящичок. Засунувши, застебнув “блискавку” й запитав:

— Скажи, тобі вже краще? (Я кивнув). Чудово! Адже я хочу тобі добра, а зараз відкриваються блискучі можливості для тебе…

Я знову кивнув. Я почував себе незграбним і спокійним, наче гіпсова статуя, які ставлять у парках. Сурен Давидович це помітив і сплеснув у долоні — перша ознака його вдоволення.

— Скажи, ти зрозумів щодо пришельців?