"Головний полудень"

Мірер Олександр

Втретє того дня Стьопка їхав у машині. Вячеслав Борисович справді був кепським водієм-вчепився в кермо й витяг шию. Однак машини не розбив, а досить плавно зупинив її біля під’їзду ітеерівського гуртожитку молокозаводу.

— Кисельов живе тут, — попередив Стьопка.

— Гадаєш, що він і моєму приятелю приклав до замкової щілини “посередника”?

— М-м…

— Перевіримо, — сказав Вячеслав Борисович. — Ти на око їх не розрізняєш, своїх підшефних?

— Поки що ні, — відповів Стьопка.

— Ну, ризикнемо, Машенько. Він дуже

метикуватий хлопець, Митя Благоволін.

— Дивне прізвище, — мовив Стьопка.

— У нього прадід був із духовних, із попів, — говорив інженер, пробираючись вузькими сходами. — їм у семінаріях давали нові прізвища, милозвучні…

Вячеслав Борисович трохи боявся і розказував про милозвучні прізвища для хоробрості. Стьопка подумав: нічого, звикне. Він ішов і примічав дорогу. Запам’ятав, що в гуртожитку двоє сходів. Що, крім центрального входу — з вулиці, є ще двоє дверей у двір, просто з нижніх майданчиків. Що на третьому поверсі дуже незручно стоїть ящик із піском, легко зачепитися на бігу. А ось і п’ятий поверх. Коридор був порожній. У просторій кухні дзвінко перемовлялися жінки. По коридору побіг хлопець у довгих футбольних трусах, розмахуючи рушником.

— Кімната шістдесят восьма, — сказав Портнов. — Він дома.

У замковій щілині зсередини стримів ключ.

— Постій тут, — прошепотів інженер. — І акуратно, акуратно…

Стьопка притиснувся спиною до стіни поряд із дверима. Хлопець із рушником уже зник в умивальні. Інженер постукав.

— Благово! Відчиняй, хитрий Портняжка прийшов!

З кімнати відповіли негучним басом:

— Іди геть.

— Відчиняй, кажу! Новий “Нейчур” одержали!

Клацнув замок.

— Знову сенсація? — спитав бас.

— Тут красива місцевість, — швидко мовив інженер.

— Що-о? — здивувався бас. — Сла-авко, та ти ж білий, як стіна!.. Заходь, кави хочеш?

Вячеслав Борисович схопив Степана за плече і підштовхнув у кімнату, мимо господаря.

Це був височезний і широчезний, дуже красивий чоловік. Великий, як шафа, весь у коричневих мускулах. Біцепси — кожен як Стьопчина голова. Золотава чуприна. Сонце немилосердно пекло у вікно, і господар був у трусах і пляжних капцях-підошвах. Він жалісно поглянув на Степана і напівголосно запитав:

— З нею щось сталося? Потрібні гроші?

— Тут красива місцевість… Га?

— Ти що, знущаєшся?

— Гаразд, — сказав Портнов. — Якщо так, налий кави. Це Машенька, для неї теж кави.

— Ну, знаєш, Портняжко… Це ні в які ворота не лізе!

— Лізе, Благово, — промовив Вячеслав Борисович. — І сенсація є. Зелені чоловічки дісталися до планети на ймення Земля.

Сентиментальний боксер

Стьопка сьорбав холодну каву з печивом і слухав. Насамперед він зрозумів, що вчені прозвали інопланетних мешканців “зеленими чоловічками”. Ще давно, заздалегідь. Вони давно припускали, що повинні бути ці мешканці, і для виразності дали їм таке прізвисько.

Потім

Стьопка зрозумів, що величезний засмаглий хлопець боїться — обличчя в нього побіліло навіть під засмагою.

“Що ж, і злякаєшся”, — подумав Степан. І тут розмова стала незрозумілою і звернула, здавалося, в інше русло.

Благоволін запитав:

— Отже, транспортують чисту інформацію? — Він обережно доторкнувся до “посередника”, що лежав на столі.

— На якомусь субстраті. Стьо… Маша каже, що оця штука поважчала, коли мене… як би це сказати?

— Зреверсували. Набагато поважчала?

— На трохи, — відповів Степан.

Господар повернувся до нього:

— Ага! На трохи… А в грамах?

Степан знизав плечима. Благоволін ще раз торкнувся до “посередника”.

— Скільки їх там? Сидять і чекають… Скільки їх там, Портняжко?

— Відкриємо й поглянемо, — понуро мовив Вячеслав Борисович. — Помилуємося.

— Мабуть, не варто. А кортить, Портняжко… Покласти б на аналітичні ваги і смикнути за ниточку…

— Поклади, — сказав Вячеслав Борисович. — Мені в кишеню поклади і більше не чіпай, я тебе знаю.

— А хто в ньому сидить? — запитав Стьопка. — Це ж гіпнотизер.

— Справді-бо, хто ж там буде сидіти? — пробурмотів Благоволін.

— Пришельці, — серйозно пояснив Вячеслав Борисович. — Точніше, їхні уми, особистості, розумієш? Ну, зміст їхнього мозку, якщо так дохідливіше.

— Кому ти пояснюєш, Славо… Он книжка з малюнками, то для її віку.

— Машенька — людина, — мовив Вячеслав Борисович. — У неї із зелененькими свої рахунки. — Він помацав садна на щоці.

— Ну, сиди, якщо людина… Отже, транспортують чисту інформацію. Я мав рацію. Пам’ятаєш нашу розмову про кембріджські спостереження?

— Митьку, я завжди вважав тебе великою людиною. Все правильно. Навіть те, що цивілізації з ядерною енергією не виживають, самоспалюються.

— О, і про це була розмова? Коли?

— Машо, повтори, — попрохав Портнов.

— “Мерзенна зброя, — пробурмотів Стьопка. — Варто дикунам її винайти, як відразу ж пускають її в хід і знищують увесь матеріал”. А матеріал — це що? Уран?

— Це ми. Дикуни. Ми для них — матеріал. Гаразд, Дмитре, що ти пропонуєш?

— А мерзенна зброя — ейч-бамб.

Вони раптом замовкли, неначе злякавшись сказаного. Портнов закурив. Рука із сірником тремтіла. Потім він вимовив через силу:

— Можливо. Знищити всіх одразу. Але ми повинні перешкодити їм розповзтися.

— Яким чином?

— Основні сили десь на орбіті. Я гадаю, що без них Десантники не вирушать із Тугарина. А сигнал вони готуються послати через наш телескоп.

— Можуть і без них. Я обміркував би це діло ширше. Адже й комару дзижчати не забороняється.

— Часу обмаль.

— Стратегію слід обдумувати серйозно, — сказав Митя. — І в казці комарі по дзижчали, обрали стратегію і ведмедя подолали… Портняжко, а навіщо вони пішли в Космос? Чого їм треба, цим Десантникам? Га?