"Головний полудень"

Мірер Олександр

— Не зрозумів.

— Знову не зрозумів! Спитай, я поясню… Не розуміє! — Він знизав плечима.

— Авжеж, — мовив я. — Якщо я доводитиму, начебто я — не я, а кіноактор або Петро Перший, ви теж не зрозумієте.

Тоді він мені й пояснив відразу все. Ну, ви знаєте. Як вони вигадали машинки для запису свідомості, стали безсмертними, а їхні тіла вмирали. І тому вони вирушили в Космос по тіла. Він сказав, що корабель Десантників зовсім маленький. У ньому міститься кількасот кристалічних записів завбільшки як крупнокаліберна куля. А великий корабель, для переселенців, вміщує кілька мільйонів таких записів. Саме ці

кораблі й спустяться на землю. Вони так уже робили чимало разів — захоплювали чужі планети. Без пострілу. Вони просто підсаджували в кожного “дикуна” свідомість одного із своїх. Для Землі укомплектовано якраз три мільярди кристалічних записів. За кількістю людей…

Не плутайте моїх пригод із Стьопчиними. Він уже знав про “вишні”, а я — ні. Сурен Давидович називав їх “Мислячими”. Він говорив, говорив… Можливо, пришельцеві, який сидів у його мозку, хотілося вибалакатись. Я слухав і з жахливою ясністю уявляв собі зелені кораблі, що летять в чорній порожнечі. Не такі, як десантний, — величезні. Вони розповзалися по всій Галактиці, без екіпажів, без запасу води і їжі. Навіть без зброї. Тільки Десантники мали зброю. А величезні кораблі мчали, наповнені кристалічними записами, як отруйні мухи, що несуть мільйони личинок. Корабель Десантників підшукував для них підходящу планету, спускався і викидав “посередника”. Розумієте? Не було кому навіть вийти назовні. Вилітав робот і неподалік від корабля залишав замаскований “посередник”. І перший, хто випадково підходив до нього, ставав першим пришельцем. Як оцей нещасний заєць. Він просто підскакав до “посередника”, і — раз! — у нього пересадили кристалічний запис Десантника дев’ятого розряду. Він став одним із Дев’ятикутників. А над ранок на пень набрів Федя-гітарист.

“Так було всюди-скрізь, — чув я суцільну вимову. — Тисячоліття ми йшли по Космосу. Сотні, сотні, сотні планет!”

Потім він замовк, а я сидів зіщулившись, було дуже холодно. Холод виходив із мене в спекотливе, застояне повітря яру. Я знав, що довкола тепло, і відчував тверду теплу поверхню, на якій сидів, і теплий, тужавий пісок під ногами, і жар, випромінюваний кораблем. Однак я замерзав. У мене перед очима стояв чорний, безмежний, крижаний Космос, і в ньому впевнено повзли вогні кораблів. Я через сітлу ворухнув губами:

— Який ви маєте вигляд насправді? Він сказав:

— Ти не зрозумієш. Не маємо “насправді”. Я стенув плечима і спитав:

— Як вас звати?

— Квадрат сто три. Такі імена у Десантників. Квадрат — я Десантник четвертого розряду. “Сто три” — мій номер у розряді. Квадрат сто три.

— А справжнього ймення у вас немає?

— Ми служимо Шляхові. Наша робота — готувати плацдарм для великих кораблів. Вони прибувають — ми відбуваємо. П’ятсот-сімсот тіл, які ми тимчасово займаємо, звільняються, і їх беруть переселенці. Ми йдемо далі, висаджуємося на іншій планеті, з іншими мовами, якими не можна вимовити імені, притаманного попередній планеті…

— Стривайте, — сказав я. — У вас що, немає своєї мови? Є? А як вас звати вашою мовою?

— Квадрат сто три. Пояснюю тобі: я — Десантник. Ми не маємо справжніх імен.

— Стривайте… На своїй планеті теж?

Він хрипло розсміявся.

— Коли настане ніч, поглянь угору. Вибери будь-яку зірку і скажи нам: “Це ваше сонце!” Ми відповімо: “Можливо”.

Я чомусь кивнув, хоч і не зрозумів його слів. Потім усе-таки

перепитав, чому перша-ліпша зірка може виявитися їхнім сонцем.

— Ми не знаємо, звідки почався Шлях, — відповів він.

— Не знаєте? Як це може бути?

— Космос безмежний. Шлях почався, коли зірки ще були іншими. Шлях велить нам дивитися вперед.

Він говорив байдуже, немовби про гривеник, що випав із подертої кишені, і мене це вразило. Сильніше за все інше. Я дістав масштаб для порівняння: планета дешевша за гривеник! А я? Напевно, як гусениця під ногами. Захотіли — змахнули з дороги, захотіли — розчавили. І не захотіли, а просто не помітили. Хіба моє тіло їм знадобиться під Мислячого.

І я замовк. Хоч ріжте, мовчатиму і все одно втечу. А якщо ви захопите всю Землю, піду на край світу, і ви до мене не дістанетесь.

Отак я вирішив і повернувся спиною до Квадрата сто три. Більше я не називав його Суреном Давидовичем. Годі.

Він заговорив знову — я мовчав. Аж тут прибіг заєць Дев’ятикутник, заверещав Нелчиним голосом:

— Паскуда, паскуда, собака! Високої думки про себе! Він тиняється біля проходу, Квадрате сто три.

Квадрат швидко пішов нагору. Я зачекав хвилину. Заєць знову вирячився на мене і підстрибував. А коли я підвівся і спробував піти, корабель осліпив мене променем. Заєць попередив:

— Сидів би ти, щеня… Променемет головешки від тебе не лишить…

Я сів і про всяк випадок притиснувся спиною до корабля — туди промінь не дістане… Я пам’ятав, як Дев’ятикутник вимагав, щоб мене прикінчили. Все-таки я хотів жити і вибратися звідси.

…Я заплющив очі й уявив, ніби сплю, лежачи в своєму ліжкові біля відчиненого вікна. Зараз задзвонить будильник, я прокинуся, мати нагодує мене сніданком. Піду до школи, виглядаючи по дорозі Степана, а на східцях універмагу анікогісінько не буде, і сьогоднішній день нічим не відрізнятиметься від усіх весняних днів.

— Собака зник, — сказав заєць. — Квадрат сто три повертається. — Він підстрибнув кілька разів, дедалі вище й вище, і заходився розписувати, який страшний був собака.

У породах він, звичайно, нічого не тямив. За описом виходило — дог. Величезний, короткошерстий, світло-сірий. Морда квадратна, тупа. Хвіст довгий, голий, як змія, — тут зайця пересмикнуло. Я зловтішно спитав:

— Боїшся собак, гаденя?

Повернувся Квадрат сто три, прогнав зайця на патрулювання. А мені наказав:

— Альошо, твій мікрофон! — і підставив РУку.

Я виплюнув на неї “слимака”. Квадрат сто три недбало засунув його в кишеню і пішов. Я не міг утекти, через це в мене й відібрали цю штуку — вона була перепусткою в “зону”. Залишився в проклятому пузирі і міг мовчати досхочу.

Допит

Я відповз від корабля, забився між купки моху на схилі й там лежав. Чув, як повернувся Квадрат сто три. Потім вухо, притиснуте до землі, вловило чиїсь кроки. Вони задріботіли по схилу і стихли неподалік. А моє тіло відмовлялося рухатись. Повіки не хотіли розтулятися… Розв’язуйте свої справи без мене, я полежу, тут м’яко. На світі два мільярди дорослих людей. Що ви причепилися, чому я повинен турбуватися і де це сказано, що один хлопчина на велетенській Землі зобов’язаний і мусить? У вас армії, ракети. Кидайте сюди ракети, і нехай усе скінчиться, я згоден. Не хочу вставати.