Голубий пакет
Шрифт:
Кость автоматично відстукував ключем, думаючи водночас, що ворог слухає його крапки-тире і марно намагається їх розгадати.
Три дні тому він передав телеграму в кілька рядків звичайних знаків. Коли б тільки гітлерівці знали, про що говорять ці крапки, тире! А йшлося про те, що до військової платформи прибули два состави, один з авіабомбами, а другий з пальним; що на колишньому випасі, між міським кладовищем і лісом, гітлерівці обладнують новий аеродром і на ньому вже ночує близько сорока бомбардувальників.
Кость скоса
З шумом розчинилися навстіж двері, й на порозі з'явилась мати. Жах спотворив їй обличчя. Важко дихаючи, тримаючись однією рукою за одвірок, а другою за серце, вона вигукнула якимось придушеним голосом:
— Синку!.. Рятуйся!.. Німці!
Костеві перехопило горло гарячою хвилею. Він обірвав передачу і здер з голови навушники.
— Де?
— Лізуть через ворота… ламають паркан.
Кость схопився. У скроні й потилицю сильними, відчутними поштовхами застукала кров.
— Біжіть у сад! — суворо наказав він.
— А ти?
— Біжіть не гаючись! — крикнув Кость, і мати, схлипуючи, зникла.
Кость підскочив до дверей, накинув на них гачок, вставив ніжку стільця у дверну ручку, підтяг диван. Серце лунко калатало, на обличчі виступив піт. Він застиг прислухаючись. Довкола було тихо, і не хотілось вірити, що прийшла біда.
Він обвів очима кухню, ніби запам'ятовуючи все, що тут було, і в цей час ясно розібрав приглушені голоси. Він погасив одну свічку й вирішив: «Вилізу через вікно в сад». Відключити живлення від рації, висмикнути антену, спалити на полум'ї свічки шифровку було справою двох-трьох секунд.
У сінях залунали кроки, і хтось затарабанив у двері.
«Чи мати встигла сховатись?» промайнула тривожна думка.
Кость схопив радіостанцію, притулив її до грудей і кинувся в другу кімнату до вікна, що виходило в сад. Треба було обережно, без шуму відчинити ставню, потім вікно і виплигнути в кущ бузку. А від нього три кроки до пролому в сусідському паркані.
Притримуючи однією рукою рацію, Кость потяг віконницю до себе. Але тут забряжчало скло, і перед його лицем мигнуло гостре жало плоского німецького багнета. Кость ледве встиг відскочити. Багнет зник і блиснув ще раз.
«Оточили!..» промайнуло в думці.
А в двері ломилися, били прикладами. Лунали вимогливі вигуки і груба лайка.
Думка в Костя працювала стрибками, і водночас так гостро, як це буває тільки тоді, коли загрожує смертельна небезпека. Він розумів, але не хотів вірити, що настав кінець.
— Тримайся, Костю! — люто гукнув він і з силою ударив рацію об гострий ріжок груби. Осколки розлетілися по всій кімнаті.
Кругом стояв гуркіт. Здавалось, хитається весь білий будиночок. Тарабанили у вікна, в двері. Над головою почулось важке тупотіння, посипалась штукатурка із стелі. Виходить, гестапівці розібрали черепицю і вже пролізли на
Кость стояв посеред кімнати і тремтів, як олень, оточений з усіх боків вовками.
Та раптом прийшов дивний спокій. Тепер Кость знав, що робити. Він став навколішки біля буфета, підняв трохи мостину й витяг з-під неї велику протитанкову гранату, обгорнуту промасленою ганчіркою.
Хлопець відкинув ганчірку і звів гранату. Він чув, як хтось бився у двері всім корпусом і з натугою кректав. Затріщали двері, зірвалися, і до кімнати вдерлися розлючені гестапівці.
Кость дмухнув на свічку і кинув гранату.
Вибух струсонув увесь будиночок. Сильна хвиля вибила вікна, здибила підлогу, стелю, поперекидала меблі…
Частини Н-ської армії, тепер повністю укомплектованої і заново озброєної, після багатоденних важких боїв стали на відпочинок. Розвідвідділ армії розташувався у невеликому звільненому від фашистських загарбників, майже зруйнованому і безлюдному селі.
Начальникові розвідвідділу полковнику Бакланову виділили однокімнатну хату, зроблену з міцних соснових колод. На стіні вже була прибита карта. Під нею стояв залізний сейф з двома ручками по боках. Крім соснового столу й залізного сейфа, в хаті було півдюжини табуреток і стояло похідне розкладне ліжко, притиснуте до глухої стіни. На сірій шерстяній ковдрі лежали автомат із запасними дисками до нього і дві лускаті гранати «Ф-1», схожі на соснові шишки. На гумовій надувній подушечці красувався артилерійський кашкет з вицвілим околишем.
На столі стояли два польові телефони, попільничка з консервної банки і солдатський котелок, з якого стирчала дерев'яна ложка.
Полковник Бакланов, уже немолодий чоловік з крупними рисами обличчя, що чимось нагадував стомленого вчителя, сидів за столом над розкритою папкою ї читав орієнтування головного розвідувального управління.
Орієнтування говорило про те, що фашистська Німеччина, ще не зализавши важких ран від зими, доукомплектовує рештки розбитих частин, формує нові й жене їх на схід. У район Курська безперервним потоком рухаються військові ешелони противника, колони автомашин, важка артилерія, мові самохідні гармати, йде грандіозне перегрупування військ, підтягуються резерви, перебазовується авіація стратегічного призначення,
Бакланов одвів стомлені очі від фіолетових машинописних рядків, зняв окуляри, закрив папку і встав. Він був високий на зріст, тримався рівно. Тепер у ньому безпомилково можна було впізнати старого, кадрового офіцера.
Сховавши папку до сейфа, Бакланов заглянув у котелок. Гречана каша захолонула. Він спробував узяти її ложкою, але каша вже задубіла, Бакланов чиркнув запальничкою, підніс її до погаслої цигарки і пішов до койки, розстібаючи на ходу поясний ремінь. У цей час хтось постукав у двері,