Голубий пакет
Шрифт:
Калюжний недовірливо глянув на друга.
— Ні, справді! — підтвердив Чорноп'ятов. — Я читав і очам не вірив. А руки тряслись, ніби курей крав. Ох і шмат ми відхопили!
— Що ж там? — аж тремтів од нетерплячки Калюжний.
— Зараз побачиш… — Чорноп'ятов поліз під перепік, підсунув
Умостившись на старому місці, він з властивою йому повільністю розклав папери на колінах, розгладив їх і став перегортати.
— Я розібрався тільки в назвах документів, але й цього досить. Глянь!
Калюжний схопив папери, почав їх листати.
— Нічого не розумію… Тарабарщина!
— А ти читай заголовки, — порадив йому Чорноп'ятов. — Під кожним з них я написав по-російськи.
Квапливо забігали пальці Калюжного. Він перегортав сторінку за сторінкою, вдивлявся в написи олівцем, зроблені рукою Чорноп'ятова, пошепки приказуючи:
— Хай йому чорт!.. Оце так!
— Сто сімнадцять сторінок! — зауважив Чорноп'ятов.
— Жах!.. — вигукнув Калюжний. — Просто жах! — Він замислився: — Що ж нам робити? Якщо передавати все це шифром по радіо, то мине півроку…
— Перш ніж передавати, треба їх грамотно перекласти, а це теж час.
— І немалий, — додав Калюжний.
— Авжеж… А справа термінова, — похитав головою Чорноп'ятов, — і перевантажувати рацію не можна. Завалимо її, завалимо і Костя. Запеленгують нас гестапівці враз. Зараз Кость передає чотири-п'ять хвилин двічі на тиждень, а коли взятися за це… — Він потряс ворохом паперів перед носом Калюжного і свиснув. Калюжний зітхнув:
— Я кажу, що півроку мине.
— Ну, щодо півроку ти трохи переборщив, — поправив його Чорноп'ятов. — Я прикинув. Виходить два місяці, якщо передавати щоденно і по півгодини. Он воно яка штука!
— Нехай два місяці, — згодився Калюжний. — Але ж кому тоді будуть потрібні ці документи?
— Хе-хе!.. Хлопцям якраз на самокрутки підуть… — зауважив Чорноп'ятов. — Оце так вскочили в халепу… Купила баба порося!..
Калюжний задумався, стиснувши свої тонкі губи.
Чорноп'ятов дивився на нього, приховуючи посмішку в сивих вусах. Він розумів, що хоч Калюжний і швидко вирішував справи, хоч і мав неабиякий досвід підпільної роботи, але відразу нічого він не запропонує.
Обличчя Калюжного виказувало його розгубленість.
— От заковика, — признався він у своїй безпорадності. — Нічого й не придумаєш…
— А я ось придумав, — промовив Чорноп'ятов і весело підморгнув товаришеві.
Той насупив брови.
— Еге, придумав, — повторив Чорноп'ятов. Скинувши з ноги черевика, він витяг з-під устілки складений квадратиком аркуш паперу, розгорнув його і подав Калюжному. — Читай! По-моєму, це єдиний
Калюжний взяв аркуша, списаного дрібненьким, але чітким почерком, і заходився читати.
— Молодець ти, Григорію Опанасовичу! Їй-бо, молодець! А мені й на думку це не спало.
— Хе-хе!.. А мені спало якраз перед твоїм приходом, — признався Чорноп'ятов. — Згоджуєшся?
— Цілком! Тільки ось що… — Він приклав пальця до лоба і заплющив очі, намагаючись щось пригадати. — Ми які явки їм повідомили?
— Нові. Одну на Готовцева, другу — про всякий випадок — на мене. Це було на початку травня, коли вони збирались прислати людину по гроші…
— А-а… — згадав Калюжний. — По ті німецькі фальшивки?
— От-от…
— Тоді все гаразд, — заявив Калюжний і сховав аркуш за околиш кепки. — Завтра о дванадцятій ночі депеша піде.
А в цей час до міста під'їжджав легковий автомобіль, у якому сиділи комендант міста і начальник гестапо. Машину супроводжували чотири мотоциклісти.
Коли машина минула міст через річку, начальник гестапо сказав:
— Як бачите, ніяких слідів у нашій зоні нема.
Комендант зітхнув і промовчав.
Поїздка нічого не дала. З'ясувалося, що селом Лопухово лише за один ранок у напрямку до міста пройшло десятків зо три машин. Кілька з них зупинялися в селі.
На всі запитання селяни відповідали неохоче і вже, звичайно, нічого не могли сказати про якусь особливу машину.
— А чи не здається вам, — знову заговорив начальник гестапо, — що вона ще не вийшла з кінцевого пункту?
Комендант пирхнув:
— Я ж маю телеграму. Ото ж бо й воно, що вийшла. А куди вона поділась, це мені не ясно. Невже лиха година понесла їх путівцями?
— Дурниці, — зауважив начальник гестапо.
— А що ви думаєте? — наполягав комендант. — Взяли та й поїхали навпростець.
— Тоді б вони давно були тут.
— Мабуть, так…
Біля комендатури комендант кивнув своєму супутникові й вийшов. Начальник гестапо поїхав до себе.
І не встиг він сісти за свій стіл, як задзвонив телефон і знову пролунав голос коменданта:
— Це я, майор Фаслер… Мені щойно вручили другу шифровку… Машина вийшла і давно вже мусить бути у нас.
Начальник гестапо зробив нетерпеливий жест і відповів:
— Так я ж з вами особисто облазив усі яри і кювети. Ви ж самі переконалися, що нема слідів ні аварії, ні вибуху.
— Я розумію… — промовив комендант. — Але що я маю робити? Ви знаєте, яка це серйозна справа?
— Знаю. Ви казали. Тільки ж машина — не голка. Це ж машина з людьми. І, нарешті, чому ви не пред'являєте претензій таємній польовій поліції, фельджандармерії? Це ж їх, військова, а не моя справа. Я займаюсь мирним населенням.