Голубий пакет
Шрифт:
Всю дорогу лейтенант мовчав, боявся пропустити найменший звук.
Кур'єр спав, притулившись до спинки сидіння, насунувши на очі кашкета з величезним козирком, і його відкопилені губи тихо посвистували. Він спав, не відчуваючи, як підкидає на вибоїнах.
Водій зосереджено вдивлявся в дорогу. Це був його перший рейс у тутешньому районі, і місцевість була йому незнайома. Досі він водив машину, що обслуговувала «зондеркоманду» в районі Мінська. Помітивши вдалині якісь сірі будівлі, він запитав лейтенанта — Горєлов?
— Рано, —
Машина спустилась у видолинок, і хатки зникли. Лейтенант розкрив планшетку, що лежала в нього на колінах, і глянув на карту, закладену під целулоїд.
— Село Лопухово, — повідомив він. — До Горєлова тридцять два кілометри…
Водій нетерпляче посовався на місці і сказав:
— Води треба було б долити в радіатор, бо ще закипить.
— У Лопухові є колодязь, — відповів лейтенант, і це можна було вважати за дозвіл зробити зупинку.
Машина вихопилась на узгірок, і село стало видно як на долоні. Його рублені, почорнілі від часу, замшілі хати з кострубатими очеретяними покрівлями були розкидані обабіч дороги. Багато з них сумно дивилися навколо темними, порожніми отворами вікон і дверей. Подекуди вікна були позабивані дошками.
Колодязь стояв посеред села, з лівого боку по ходу машини, коло столітньої верби з довгим струменястим гіллям.
Машина зійшла на узбіччя, легко перевалила через пологий кювет і зупинилась якраз біля колодязя.
Лейтенант першим вискочив з машини й оголосив:
— Сорок хвилин на заправку машини і сніданок.
Столичний кур'єр прокинувся. Вибравшись з машини, він деякий час, нічого не розуміючи, оглядався, намагаючись збагнути, як сюди потрапив, а потім позіхнув, потягнувся й поліз до кишені по сигарети.
Поки водій наливав у бак бензин з останньої каністри, лейтенант присідав і незграбними рухами розминав чорногузячі ноги, що затерпли від довгого сидіння.
Солдати, роздягнувшись по пояс, гучно розважалися біля колодязя. Один із них, тримаючи в руках відро, вихлюпував на інших воду, а ті дико реготали, ховаючись один за одного. Прийнявши «душ», вони розіслали під вербою брезент, виклали консерви, хліб, цукор, поставили величезний термос із кавою і, гучно перемовляючись, почали снідати.
До їхньої компанії пристали кур'єр і водій. Перший приніс до гурту банку ананасів і коробку сардин, а другий — темний шматок жирної відвареної свинини.
І ніхто з них не помітив, як босоногий підліток вивів із крайньої хати благенький жіночий велосипед, усівся на нього і, жваво запрацювавши ногами, зник у лісі.
Лейтенант займався своїм ділом. Скинувши мундир, без якого здавався ще худішим, він вимився біля колодязя, потім витяг з машини офіцерський плащ, невеликий чорний із жовтою облямівкою чемоданчик і попростував до верби.
Розташувавшись трохи віддалік од гурту, він дістав з чемоданчика двоє яєць, баночку вершкового масла, шматок голландського сиру, хліб, кільце домашньої ковбаси
Білі лейтенантові руки, вкриті ластовинням, методично зарухалися. Він акуратно відкраяв чотири рівні тоненькі скибочки хліба, помазав їх маслом і прикрив пластинками сиру. Потім не кваплячись обчистив яйця, розрізав їх навпіл, посолив і поклав поруч із бутербродами. Ковбасу він спочатку понюхав, а тоді вже відрізав од неї кілька шматочків. Усе, що було непотрібне, сховав у чемоданчик, потім ковтнув із фляги і заходився їсти. Їв неквапливо, старанно пережовував, відганяючи рукою надокучливих мух.
Солдати, швидко напхавши шлунки, розказували анекдоти. Над мовчазним селом розлігся гучний регіт.
— Хто хоче побачити багатодітну матір? — гукнув кур'єр, показуючи рукою на дорогу.
Всі повернули голови. Сільську вулицю переходила невелика гладкошерста собака, в якої аж випирали ребра, а слідом за нею, з гарчанням налітаючи одне на одного і перекидаючись, пленталося семеро різномастих малюсіньких, неспокійно веселих цуценят.
Помітивши людей, собака нерішуче зупинилась, потягла носом і сіла. В її вологих чорних очах засвітилась голодна туга.
Лейтенант проковтнув прожований шматок і, зацмокавши язиком, поманив собаку до себе.
Та винувато покрутила головою, підвелась, відійшла на крок і знову сіла.
— Цуца!.. Цуца!.. — кликав її лейтенант. Собака не рухалась.
— Обережна, погань, — сказав кур'єр.
— Розуміє, що не росіяни, — додав водій і пошпурив на неї консервною банкою.
Собака відскочила вбік, підібгала хвоста і знову сіла.
— Не так, — зауважив один із солдатів. Він узяв скоринку хліба, полив її водою з термоса і, густо посоливши, кинув собаці.
Та жадібно схопила хліб на льоту, клацнувши зубами, але відразу ж кинула, затрясла головою і зачхала.
Солдати зареготали.
Собака стояла, незважаючи на спроби людей підманити її. За давньою, одвічною собачою звичкою вона чекала, коли, наситившись, двоногі підуть геть, і тоді вона безкарно скористається мізерними рештками їхньої розкішної трапези.
За хатами почувся шум автомобільних моторів. Через село з боку Горєлова промчали чотири вантажні автомашини з високими, обтягнутими брезентом кузовами.
Лейтенант устав, глянув на годинник і, впевнившись, що сорок хвилин розтяглися більш як на годину, скомандував:
— Швидко збиратись!
Солдати струснули брезент, одяглися, закурили і почали сідати в машину.
Коли люди відійшли, собака підтюпцем попрямувала до верби, за нею кинулися й цуценята. Мати численної сім'ї, махаючи хвостом, стала підбирати хлібні скоринки, ковбасні шкурки.
Водій включив мотор, але раптом, побачивши підняту лейтенантову руку, спинився. Лейтенант дістав з кобури масивний парабелум, зручно усівся, поклав ствол пістолета на зігнуту в лікті руку, примружив ліве око і плавно натиснув на спусковий гачок.