Голубий пакет
Шрифт:
Літній, опасистий, у безрукавці й брудному фартусі, кочегар тримав у руці молоток, з допомогою якого ладнав до старого оцинкованого відра нову дужку. Його велику голову покривала копиця густого, чорного, але вже дуже посивілого волосся. Жовтаво-сиві вуса звисали на губи. Різкі зморшки борознили похмуре обличчя і крутий лоб. Це був не тільки кочегар лазні, а й керівник міського підпілля Чорноп'ятов.
Заболотний
— Григорію Панасовичу, чепе! Але радісне! Треба негайно діяти! — випалив він одним духом.
Кочегар спохмурнів.
— Тихше! Ти можеш спокійно говорити? Скільки я тебе вчив? — Він нахилив голову і про всякий випадок подивився в отвір у дверях. — Що там за чепе?
Степан кинув примуса на верстак і вже спокійніше сказав:
— Завтра вранці через місто пройде машина із ставки Гітлера… — і Степан допитливо глянув, яке враження справлять його слова на Чорноп'ятова.
Чорноп'ятов недовірливо звів брови і мовчки згинав до потрібного положення залізну дужку.
— Далі… — тільки й мовив він.
— Машиною їде спеціальний кур'єр чи посланець, біс його знає, з поштою для командуючого танковою армією фронту, — продовжував Степан.
Чорноп'ятов повернув голову, уважно подивився на Заболотного і спитав:
— Звідкіля ти нахапався такого?
— До мене щойно заходив Скиталець.
Чорноп'ятов поставив відро на верстак і витер фартухом руки.
— Скиталець? — перепитав він, приховуючи занепокоєння, що охопило його.
— Еге ж! — палко підтвердив Степан. — З ним на квартирі живе унтер-офіцер з комендатури.
Чорноп'ятов кивнув. Це було відомо.
— Так от, — вів далі Заболотний, — учора, пізно ввечері, унтер йому розповів, що машину наказано зустріти й забезпечити охороною аж до фронту. Випили вони з унтером, і той розпатякався, що призначений в охорону кур'єра. З п'яних очей виказав, яким маршрутом піде машина, де будуть зупинки, де заправлятимуться. Все…
— Так… цікаво! — задумливо протяг Чорноп'ятов, і похмурість з нього наче рукою зняло. — Якщо справді все так, як ти кажеш, то випадок рідкісний…
— Та куди вже й цікавішого! — зрадів Заболотний.
— Так, так… — промимрив Чорноп'ятов, розгладжуючи вуса. — Машинами пошту із ставки возять… Значить, посміливішали пани націсти. Пронюхали, мабуть, що наші партизани вийшли в далекий рейд. Дуже добре… А ще що казав Скиталець?
— О п'ятій годині, після чергування, він прийде в лазню. В цивільному. І чекатиме вас.
— Ага… Добре.
— Ну, я побіжу, — сказав Заболотний. — Клієнтів багато.
Чорноп'ятов глянув на нього спідлоба, трохи помовчав і потім нагадав:
— Надто вже ти проворний! Гляди, акуратніше… Як смеркне, заглянь про всякий випадок
— Єсть! — відповів Степан і двома стрибками вискочив щербатими східцями нагору.
Чорноп'ятов провів його поглядом повз верстак і, угледівши забутий Заболотним примус, посміхнувся.
— Теж мені конспіратор…
Він постояв трохи, а потім у роздумі заходив туди й сюди по великих кам'яних плитах котельні, вичовганих до блиску.
Котельня містилась у довгому десятиметровому підвалі з вогкими, в підтьоках стінами. Денне світло проникало сюди через відчинені двері й невеличке віконце над верстаком. Під склепінчастою бетонною стелею висіла запилена електрична лампочка. Вона давно вже не горіла: енергії ледь-ледь вистачало самим окупантам.
Правий бік підвалу займали два горизонтальних котли. Половину стіни, ліворуч від входу — дерев'яний верстак із закріпленими на ньому паралельними лещатами, захаращений залізними й емальованими відрами, тазами, каструлями, жаровнями, примусами й керосинками.
Лазня працювала двічі на тиждень, і кочегарові дозволяли підробляти у вільний час на ремонті домашнього посуду.
В самій глибині підвалу вздовж вузької стіни стояв тапчан, застелений грубошерстою ковдрою, а над ним висіло щось обідране й облізле, що звалося колись килимом.
Чорноп'ятов ходив туди й сюди, поринувши в, свої думки. У котлах вирувала вода. Сьогодні лазня працювала.
Потім, видно прийшовши до якогось висновку, Чорноп'ятов гучно видихнув повітря, наблизився до крайнього котла і завченим рухом спритно відкинув голою рукою розжарені дверці.
В лице йому війнуло жаром.
Окинувши поглядом топку, оповиту фіолетовими язичками полум'я, Чорноп'ятов узяв совкову лопату і, черпаючи нею вугілля, навалене тут же, між котлами, вкинув кілька лопат.
Захлопнувши дверці, він знову втупився очима у верстак і, похитавши головою, кинув:
— Бач! Навіть примуса забув!
Шосейна дорога, покрита дрібним жовтим гравієм, вузькою смужкою тікала в ліс. Близенько до неї темною високою стіною підступали дерева. Де-де вони відбігали вбік, і тоді ліворуч і праворуч від дороги розстилався веселий зелений килим, прошитий ніжними польовими квітами.
Стояв теплий літній ранок, омитий прохолодною росою, освітлений лагідним червневим сонцем.
Лісною дорогою швидко бігла штабна легкова машина.
Солдати охорони сиділи в напружених позах, тримаючи в руках автомати. Хирлявий лейтенант, начальник охорони, сидів поруч водія, поглядаючи навкруги. Він почував себе не зовсім спокійно. Не любив він поїздок загадково мовчазними лісними дорогами. Щоправда, у штабі цими днями казали, що партизанів тут уже немає. Чи їх викурили звідси, чи самі вони кудись пішли. Майор Шмальц навіть на полювання рискнув двічі виїхати. Та хтозна. Росія така країна, а росіяни такий народ…