Гонихмарник
Шрифт:
Морва робить загадковий вираз обличчя і майже пошепки промовляє:
— Може, то кохання, Аліно? Як думаєш?
— Перестань, Морво, мені байдуже. Якщо те, що ти кажеш, правда, то мені Світлану шкода. Не думала, що колись таке скажу, — говорить Аліна, витягуючи з наплечника спальник. — Дівчат такого штибу завжди зневажала, вважала їх пустими манекенами, вішалками для одягу. А вона? Жертва власної вроди…
— Угу! Дав Бог красу, та не дав розуму. Не все і не всім. Та ти її не жалій. Вона вміє переступати через людей, коли це їй потрібно, не сумнівайся. Я цю пташку файно знаю. Вона не пропаде, бо лайно не тоне. Сорі, за таке неглямурне порівняння! Аліно, розслабся. Коли ми домовлялися в кафе про нашу мандрівку, та лялька заявила, що не поїде в Карпати, коли поруч буде «оте начитане зеленоволосе опудало». Це вона тебе так обізвала. А я відразу подумала — значить, класна дівчина, якщо наша краля так каже. І, здається, вона тебе навіть побоюється. Розумію тепер її. Класний макіяж, Алінко, бо вроду маєш від природи, гламурненький прикид, високі підбори — і ти за пояс заткнеш Світлану. А от розуму не купиш і не намалюєш — факт. У тебе він є, а у Свєтки — катма. Ну от, Свєтік надув, значить, губки, коли почув, що ти теж ідеш. Знаєш, шо їй Кажан відрубав? Що то вона може залишатися вдома, від того Карпатам буде тільки спокійніше, а «зеленоволосе опудало» таки поїде зі своїм хлопцем, бо то його друзі. Світлана надула губки, почала вдавати, що рюмсає, але такі концерти бувають сто разів на день. Ніхто вже уваги не звертає.
Вони лежать у спальниках.
— Алін, ти шо. Спиш?
— Та ні. Думаю.
— А хто тобі Петро? Я ж бачу, що не хлопець. Хоча Кажан нас так палко переконував. Чоловіки! Вони мов сліпі кошенята, поки носом не ткнеш… Марти йому всякі видзвонюють, стріляє оченятами направо-наліво. Не закоханий він у тебе — факт! Швидше приятель.
— Ну так. Ми лишень друзі. Він подобається моїй колежанці, от і все.
— Так, ситуація. А тобі?
Захоплена запитанням зненацька, Аліна мовчить.
— Не мусиш відповідати. І так видно, що ні. Бо ти за нього не борешся. І справа тут не в колежанках! То як, спробуємо заснути?
Аліна міркує над сказаним Морвою. Але не над словами «Хто тобі Петро?», а над «от ти йому справді подобаєшся». Десь удалині чути легкий гуркіт грому.
— Чуєш, Алін, грім гуркоче. Певно, дощ буде. От фігня. Коби пройшов боком. Ти знаєш, коли ми йдемо в похід із Кажаном, дощі ніколи не падають. Так що одна надія на його везіння, — говорить Морва.
З вулиці долітають волання й істеричні крики Світлани. Як тут заснеш?
— Морвочко, хочеш послухати казку про грім? Тобто майже про грім. Ми її з татом придумали, коли в горах нас гроза застукала, — запитує Аліна.
— Звичайно, хочу. Через Світланин концерт не закимариш! Давай! Уже ліпше казку слухати, аніж модельні завивання.
— Стоять коні на припоні…
— Ей, дівчата, — лунає ззовні голос Данила, — ви спите?
— Уже, ні! Заснеш тут. Людей у лісі більше, ніж дерев. Залазь, чого там стовбичиш? — кокетливо промовляє Морва.
У намет заповзає Данило. Ліхтар, прикріплений угорі, світить йому прямісінько в очі.
— Свєтка зовсім із глузду з'їхала. Зібралася до Львова серед ночі, бо тут її ніхто не любить, не поважає, не цінує. То я втік, — виправдовується хлопець. — Можна перебути з вами? Чуєте, який там гармидер? Свєтка верещить сильніше грому, може, дощ злякається і поверне?
— А давайте її прив'яжемо до верхівки сосни, хай своїм вереском хмари відлякує, — жартома пропонує Морва.
З вулиці долітають дівочі ридання. Таки дуже весело.
— Залазь, Данилку, до мене, — пропонує Морва. — Алінко! Мусиш потерпіти тимчасового біженця.
Морва підсувається до Аліни, Данило лягає поруч із нею.
— Данилечку, хочеш послухати казку? Аліна мені на ніч казку збиралась розповідати, — говорить ніжно хлопцеві Морва. — Алін, продовжуй.
Збентежена Аліна не встигає нічого відповісти, бо поли намету розходяться в різні боки і вигулькує чиясь голова.
— Дівчата, ви ще не спите? Слава Богу! — це Петро. — Там Содом і Гоморра, можна у вас перечекати? Той лемент все єдно вам спати не дасть.
— От маєш тобі — цілий ліс біженців! Та вже коли прийшов, то не виженеш, — починає хіхікати Морва. — Знаєте, що я подумала. Ми мов у рукавичці з казки. Цікаво, хто прителіпається наступним? Може, ведмідь? Петре, сідай у ногах, отак впоперек. І думаю, що мусимо вимкнути світло в наметі, а то позбігаються на вогник люди зі всіх Карпат, а наша рукавичка більше нікого не вмістить.
Аліна вимикає ліхтарик, і вони якусь мить сидять мовчки, слухаючи безглузду колотнечу на вулиці.
— Якого дідька, Свєт! — верещить Сергій. — Ти хоч і сестра мені, та, слава Богу, не рідна.
М-да, навіть над спокійного Сергія довела.
— Ой, не можу, ой, мені так боляче! Знову ногу підвернула…
Озивається Морва:
— Фу! Таку фігню слухати — можна посивіти. Алін, давай свою казку. І шоб всі були тихіше води і нижче трави. А то підете в намет до Свєтки ночувати!
Аліна сама не знає, де в ній знайшлося стільки сміливості та натхнення. Ще вчора вона й не подумала б розповідати задаваці Данилу казочки, а сьогодні…
2. Небесні коні
…столочили зажурені маки вечора голубі-голубі лошата.
— Стоять коні на припоні… Кожний кінь гожий, кожний кінь сильний. Б'ють своїми копитами, благаючи випустити їх на волю. Затримав ґазда свої коні на припоні. То коні ґазди Силуна, найпершого в усій околиці. Ще не час їх пасти, ще не час випускати. Бо коні сі не звичайні.
Перший — вороний, сильний і дужий, веде за собою ніч темну, струшуючи зі своєї гриви роси на небо, які стають зорями.
Другий кінь — буланий, вітровіями управляє, їх розганяє чи вгамовує, його наздогнати або обігнати ніхто не в силі. Хіба що третій кінь, брат його старший — гнідий. Той блискавками й громами відає, порядкуючи в небі, то гупає гучно копитами, то просто зневажливо викрешує блискавки.
Четвертий кінь білосніжно-лілейний, такий досконало-чистий, що аби подивитися на нього й не осліпнути, мусиш примружувати очі. Веде за собою день гожий. Колір очей має блакитний, а наздогнати своїх братів-вертунів, того, що, відаючи вітрами, гонить хмари, і того, що викрешує з них вогонь і звуки, не може. Тоді плаче кінь білий, вихлюпуючи зі своїх очей блакитних дощ на землю. Найгоноровіший кінь — золотавий. Він мирно пасеться собі на полі блакитного неба, поїдаючи небесну траву. Рухається завжди одним маршрутом — зі сходу на захід. А на ніч іде спати. Та інколи брати-непосиди, буланий та гнідий, проганяють його з небесного лугу і влаштовують там перегони. Ось такі бешкетники. Не міг дати Силун ладу своїм коням самостійно. Господарка в ґазди величенька, за всім не допильнуєш!