Гонихмарник

Корний Дара

Раптом істота люто шкіриться. Аліна розуміє — він відчув її. Якось незбагненно, спиною. Дівчина перелякано починає задкувати, перечіплюється через гілку і боляче гепається на землю. Почвара обертається до дівчини і… Аліна впізнає в істоті Кажана. Це висмикує її із заціпеніння, і вона, миттю схопившись із землі, втікає. Думка набридливою мухою стукає в шибку свідомості: «Хай то буде сон! Хай то буде тільки сон!» Та чи можна на такій швидкості мчати у сні, вдарятися так боляче, дряпати до крові руки? То не сон, бо болить! То не сон!

Вривається в намет, застрибує відчайдушно в спальник пірнаючи в нього з головою, ніби це може якось врятувати від тільки-но побаченого.

У голові Аліни все переплуталося. Здається, що зараз її мізки вибухнуть, тисячі молоточків зчиняють там жахливу бучу. Але чому побачене видається ніби знайомим? Десь вона то вже бачила. Де? У снах? Гроза, блискавка, ніч, чорна фарба… Боже, на картині, на своїй власній картині. Тільки там замість покруча була вродлива жінка, а не монстр із двома личинами в одному тілі. Ще мама налякалася тієї жінки на полотні. Стоп, мама! Чому вона так настрахалася, випитувала… Тому що вона її впізнала, ту жінку. О Боже! Мама і є ота жінка. Ні, маячня, маячня. А якщо не маячня? Якщо мама знає. Чому ж нічого їй не розповідала? А хіба в усе, що вона тільки-но побачила, можна повірити? От тому і не розповідала! А ще її сон. Той, хто наздоганяє її у вежі. Вона сьогодні його зустріла і впізнала. То він, він.

Аліна перебирає в голові всі можливі варіанти, які б підходили під логічне пояснення тільки-но побаченого. Нічого з реальності. Всі пояснення перестрибують у бік міфології. Та яка до дідька міфологія? Ти ж не печерна людина, Аліно, що тільки-но злізла з пальми чи сосни.

На вулиці чути чиїсь легкі кроки. Аліна обережно визирає з намету. Біля згарища стоїть Світлана, загорнута в теплу ковдру. Трусячись від холоду та від тільки-но пережитого, Аліна підходить до красуні. Навіть компанія Світлани зараз видається приємнішою, аніж власні думки:

— Доброго ранку, Світлано! Чому так рано схопилась? Не спиться? — ввічливо цікавиться Аліна.

Світлана повертає голову на голос і Аліна аж торопіє від побаченого. Косметика на обличчі красуні розмазана. Чорні доріжки, вперемішку з чимсь сірим і рожевим, на носі, на щоках. Під очима синці. Обличчя підпухло. Дівчина плакала.

— А, це ти? Що витріщилася? Ніколи не бачила заплаканих людей?

— Світлан! Я просто ввічливо запитала! Я…

— Та ну, не парся. Ти так, під руку попалася. Що йому треба, скажи мені, що йому тре'? О, ти у нас розумна — мудрі книжки читаєш, інколи такими словами перевертаєш, що я й не чула ніколи і, дай, Боже, щоб не почула. Глянь на мене: я в нашому модельному агентстві найкрасивіша і найперспективніша. І це не лишень заслуга природи, що ти! 90 % успіху — це все я. Тренажерні зали, басейни, безкінечні дієти, косметика, інтрижки. Ти навіть не уявляєш, якими бувають заздрісними люди! Особливо найкращі подруги. Так, подруги. Це все Лєрка, вона, сучка руда, око на мого Кажанчика поклала. Даремно я його запросила на ту презентацію, так хотілося похизуватися перед подружками, — і Світлана починає схлипувати.

Аліна здивовано кліпає очима і тільки тепер розуміє, що вся ця словесна абракадабра — то вихлюп душевного пориву неприступної феї.

— Він був завжди таким ніжним, уважним, мені ніхто ніколи таких лагідних слів не говорив. А який він у ліжку. То вашшє — шедеврально, камасутра відпочиває. Та ти не червоній, Аліно, я ж не про тебе. От все ти знаєш про Бісмерка.

— Про Бісмарка…

— Дідько з ним! А от про найважливіше анічогісінько не знаєш. Справжній мужчина, повір моєму досвіду, у нашому світі — величезна дивовижа, а такий, що знає, чого хоче жінка, і це ставить на перше місце, а не свої навколостатеві інтереси, то взагалі на цілій планеті

один. От мій Кажанчик такий. То все Лєрка… Познайомила їх на свою голову. А вона хвіст розпустила віялом, кішка драна. То на танець запросить, то коктельчику принесе, очками кліп-кліп.

Шо то дивлюся останніх три тижні справ у нього море, типу сесійні хвости, ще місяць тому йому на них наплювати було. А то ось у майстерню переїхав, представляєш. Чотирьохкімнатний особнячок на Погулянці зі всіма вигодами, садок під хатою проміняв на халупку, якусь там мансандру чи щось таке! Дурдом! Та хата його стоїть пустою, його старий там рідко з'являється! Он, Морва знає. Її бабка — Кажанова сусідка. Батько Кажана все по закордонах роз'їжджає, суперскульптор, нарозхват. То термінове замовлення, то виставка, то фестиваль, то бієнале… Що ще треба? Та і я під бочком. Представляєш, мій брат Сєрж, Морвин Данило і Кажанчик — однокласники! Ще зі школи дружать. Та мені завжди було начхати на голомозу компанію брата, до того ж різниця у віці — шість років. Наші мами рідні, моя і Сєржа. З Кажанчиком ми познайомилися на вечірці в Ельки… Вона представила його, як тіпа свого хлопця. Ага, ще чого! Та він цілий вечір із мене очей не зводив, не то, що зараз. — Світлана надто голосно, як не подобає красуні, сякає носа.

— Пропав на цілу ніч! А я сама вклякаю. Мені страшно, грім гуркоче, комарі дожирають. Вам добре — вас там багато. А я залишилася однісінька.

— Та ти ж ніби із Сергієм мала ночувати? — ніби виправдовується Аліна.

— Що? Я із Сєржом. Він із твоїм Петром у наметі спить. Взнаю, хто переманив мого Кажанчика — вб'ю. — Свєта кілька секунд мовчить, тоді вже не так ображено додає: — Ні, не вб'ю! Посадять. Там перукарень і солярію нема. А ось кислота — то, шо треба. Хай живе з тою кікіморою. Усе одно до мене повернеться.

Говорити Світлані щось про душу Аліна не стала — це, мов горохом об стінку.

— А ти думаєш, що у нас, моделей, все так просто. Це вам, каракатицям, ну, тобто сірим мишам, легко, залишається єдина відрада — вчитися і…

Аліна не встигає дослухати тої тріскотні, бо Світлана, скинувши з плечей ковдру, кидається з криком вперед.

— Коханий! Любий. Де ти ходиш? Чому мене однісіньку залишив на цілу нічку? Ти мене більше не любиш?

Кажан сердито кидає на землю хмиз, запитально зазираючи в Алінині очі. Та відводить полохливо погляд і нахиляється над хмизом. Потрібно розпалити багаття.

— Що ти мовчиш? Сонечко моє! Скажи хоч що-небудь своєму світлячкові. Де ж ти блукав цілу нічку? — ніжно і трішки награно щебече Світлана.

«З відьмами на Лисій горі!» — бурмоче під ніс Аліна. Цікаво, якби Світлана побачила Кажана отаким покрученим, якої б заспівала?

— Світлано, ти зараз найменше схожа на світлячка. Іди приведи себе в порядок. А то своїм виглядом он Аліну перестрашила. А що, як хлопці попрокидаються?

Напевне, згадка про те, що її можуть побачити такою непривабливою представники сильної статі, і, що найжахливіше, саме про відсутність порядку на мармизі нагадує коханий, приводить Світлану до тями:

— Ой, а де тут можна вмитися?

— Іди візьми рушник, ну і ще щось там для миття, а я покажу тобі джерело. Та й заодно води принесемо.

Світлана стрімголов біжить до намету. Аліна продовжує чаклувати над багаттям.

— Алін, ти не хочеш мені нічого сказати? — Кажан бере Аліну за руку.

Дівчина сердито висмикує її і люто шипить на хлопця:

— Забери свої руки від мене, мерзотнику. Чи скільки вас там насправді? Не хочу я знати, що ви таке! Для мене ти навіть гірше від покруча чи яничара.