Гонихмарник

Корний Дара

— А що за тим степом?

— Степ!

— А що за тамтим степом?

— Вода!

— А що за водою?

— Степ?

— А що за степом?

— Вода.

І так до безконечності, поки одному з них не набридає така балачка.

Частенько Дід бере в руки кобзу і співає. Вона в житті не чула таких пісень і такого співу. Пісні завжди сильні, нема в них відчаю чи безнадії, хіба що трохи журби:

Добрий день тобі, Сонечко яснеє! Ти святе, ти ясне-прекрасне, Ти чисте, величне й поважне! Яке ти ясне, величне й прекрасне.

Чи

замирилася вона з Дідом? Ні! Та Дідові про це ліпше не знати, хоча… Він це відчуває, та впевнений, що з часом вона таки змириться. Її щонічні марення-сни безвільно приводять її під цей дуб, під це небо. Спочатку пробувала не спати, вимучувала себе. А потім… Чому б не навчитися хитрувати, як це зробив Дід? Так, вона потрапила в пастку. Та нічого! Вона зуміє з неї вибратися, коли врешті зрозуміє — як. Клятвовідступником вона не стане ніколи. Для її Сашка це ледве фатально не закінчилося. А поки що залишається вчитися… А вчитися завжди любила. І про втрачене кохання ніколи не говорить зі старим. Тому що воно для неї досі не втрачене. Доки кохаєш людину — кохання живе. Дивно, та Діду за Сашка навіть не дорікає. Навіщо? Чи це щось змінить?

І коли Аліна втомлено засинає під дубом, то прокидається…

…прокидається в кімнаті гуртожитку посеред Лондона. Шоста ранку.

Під зеленим дубом сидять двоє. Старший — міцний чолов'яга із сивими довгими вусами та оселедцем, закрученим за вухо. Дід схрестив ноги, мов Будда, і палить люльку. Молодий білявий юнак, зодягнений у все біле, здається, з огидою дивиться на те, як угору піднімається з люльки дим. Очевидно, він недолюблює і не розуміє такого непотрібного заняття Діда. Діда таке гидування молодого завжди тішить. Він при Юркові спеціально запалює люльку, при Аліні майже ніколи цього не робить. Юнак сидить на траві, осудливо переводячи погляд із Дідової люльки на крону Дуба.

— Бачу, Діду, Сонце знову заплуталося. Щось воно в тебе останнім часом все частіше заплутується. Не справляєшся, Діду, — кидає той, що в білому, — може, розплутаєш?

Дід хитро усміхається у довгий вус:

— Прийде онука, розплутає. Я застарий для цього, Юрку! Сам знаєш. Теперечки то її клопіт, порозумітися із Сонцем і не тіко з ним. Знаєш, а в неї незле виходить. Навіть ліпше, аніж у синів! Жінки! Як ти кажеш, чи не час переглянути свої пріоритети?

— Ти мене дивуєш, Діду! Люльку палити ти молодий? А лазити по деревах — старий! А щодо пріоритетів… Тоді, можливо, не варто було так із ними, вона все ж таки твоя онука? — печально промовляє Юрко.

— Саме тому і тре' було, бо вона моя онука! Перевірити на міцність! Вогонь! Нє! Ватра! Відчайдух! А щодо того твого, як його… Кажан чи Пергач. Тьху ти, і назвався ж! Їй потрібен справжній чистий козак, а не якийсь там покруч. Ой, тіко не говори, що він вже спокутував. Коби не вона, де б він був? Невповні людиною чи мертвим?

— Та зовсім все не так, Діду! А коли вона набереться сили і таки верне до свого коханого, що ти тоді вдієш?

— А най тебе качка копне! Ти знову за своє? Не, Юро! Вона його силою вертать не буде! Такі клятв не порушують. Вона до нього не верне, а він її не пригадає, забуде, знайде іншу. Мені тобі про таке розповідати? Молодість, дівок багато.

— Ага! Дівок багато, а така, як Аліна, — одна. Ох, і впертий ти, як…

— Доста мене діставати! Ну, то не твого розуму діло! Тебе не спитавши! Завше пхаєш свого носа, де не гоже! До того ж я добре пам'ятаю, як мій син зрадив рід свій заради кохання і до чого то привело. Не до добра! Тьху на те кохання!

— Тоді — то таки помста?

— Ану — цить! Ніц не розумієш! Цить! Я кажу!

Та молодий не вгаває:

— І ти її заставив розплатитися так дорого за це, коханням? Ех, Діду, Діду! Ич, яке ти вредне! Пригадай княгиню Ольгу

і те, як вона відомстила за своє кохання. Так, Аліна не княгиня, але диви, щоб та палиця другим кінцем тебе не влупила. Бо Любов, Діду, тримає те сонце у небі, тебе під дубом, небо над землею, зрештою весь Всесвіт і те, що за ним.

Якщо тому молодику не заткнути рота, він такого набалакає.

— Завів своєї улюбленої! Ич, розійшовся! Ти добрий хлопець, Юро, та часто тебе того, заносить. Цить, небораче! Не гніви мене! Що зроблено — то зроблено! Чи ти думаєш, що мудріший від мене?

Дід спеціально випускає величезне димове кільце з люльки і прямісінько хлопцеві в обличчя, той від несподіванки закашлюється. Дід починає весело реготати:

— Ха-ха-ха! От маєш! Не тобі мене вчити, небоже! Не смій у то влізати. Ти й далі, Юрко, такий же сльозолий. То місто твоє на тебе так впливає, бо замного знаєсі з людьми?

Козак пахкає своєю люлькою і свердлить очима Юрка.

Ой, не дарма той завів розмовоньку. О, диви, очі вбік відводить.

— Скажи мені чесно, молодий козаче! Ти ніц не замислив, га? Усе єдно знати буду! Ану, дивись мені в очі!

— Той, мені час, пора, — Юрко стрімголов зривається на ноги, але козак встигає перехопити його руку.

— Тпру-у-у! Стій, небоже! Не так хутко! Поки не скажеш правди — звідси не підеш!

Юрко винувато чухає потилицю…

Аліна сидить у вікні University of the Arts, London, у ногах валяється тайстра. Звичний наплечник вона у Лондоні замінила тайстрою. Минув майже рік, як вона тут. Якось воно так вийшло зовсім поступово, тут на чужині просто зі всіх дір полізла її українськість. Тайстра замість звичного наплічника. Сорочки оздоблені вишивкою, навіть джинси, і ті з орнаментами, літні футболки з писанками… Кожен орнамент — не просто малюнок. То мова, мова вічності. Навіть вічність має свою мову, вона не німа. Дід навчив її читати символи: і вишитий рушник або автентична писанка бувають інколи цікавішими від Вольтера чи Ніцше.

Ех! Вона тут, на чужині, вже задихається. На всіх творчих роботах у неї виписується журба. Татко відправив її сюди вчитися на два роки, точніше, сама відправилася. Сама ж напросилася! Свідомо не вертала додому, у Львів, навіть на різдвяні свята та Паску, відчувала, що не зможе. Не зможе глянути в очі місту, яке плаче з неба сльозами Гонихмарника, у якому лавки в парку, дахи, квіти і навіть хмари будуть нагадувати про Сашка.

Мама каже, що час і відстань — найліпші лікарі. Аліна знає — то не для неї. Біль не став меншим, час не розмив обрисів, душа ще й досі тужить, бо він її доля, якщо не в цьому житті, то в наступному — точно. Що ж, вона зачекає. А ось улітку вона приїде на канікули додому й залишиться. Досить із неї мандрів! Ще до всіх бід — туга за батьківщиною. Уже не витримує.

Аліна знає, що змінилася. Внутрішні зміни завжди впливають на нас і ззовні. У неї зараз довге русяве волосся, аж за пояс. Як мріяла колись мама. Навіть не знала, що то так приємно може бути — мати такі розкішні коси. Аліна зовнішньо стає все більш схожою на молоду Ірину, принаймні, про це говорить її дзеркало та старі мамині фотографії, але це не дратує, зовсім ні. Вона ж її мама. А мама у неї красуня!

Після львівської плаксивої погоди лондонська не здавалася дуже паскудною, хоча трішки схожою. Тут усе Чуже: люди, мова, місто, культура… Та людина до всього звикає, до погоди і навіть до незнайомої культури. Щось подібне Аліна відчувала, коли їздила з батьками на відпочинок у Крим. О, ні — її не тягне в Крим, їй хочеться додому, вона сумує за Карпатами, холодною водою за графіком, за львівською бруківкою. За мамою, татком, за Мартою, Морвою і навіть за Гонихмарником. Та найдужче за Сашком. Хоча він для неї табу! Вона пообіцяла не шукати з ним зустрічі, а слово звикла тримати.