Горить свіча
Шрифт:
З-за столу, відклавши гуслі, підвівся дебелий чорнявий парубійко. З-під густого чуба на Добриню несподівано глянули по-дитячому добрі очі.
— А-а, Ганночка! Добриня! І справді дорогі гості! Роздягайтеся та сідайте до столу — там, здається, ще дещо залишилося в макітрі! — і Кузьма так стиснув Добринину руку, що той аж засичав, хоча і сам був не із слабеньких.
— Ну й ведмідь! — Добриня потер затерплу руку. — Як тебе вимахало! І коли ти встиг стати таким? Пам'ятаю, безштаньком бігав...
— Го-го-го! Коли
Він сміявся гучно, розгонисте, як це роблять люди вельми дужі, сповнені життєвої сили, впевнені в собі.
Довкола всі теж зареготали, а надто Ганночка, яка не спускала закоханих очей з парубка.
Тим часом Кузьма, зблизька розглядаючи Добрито, вів далі.
— А ти, братику, залишився таким, яким я тебе пам'ятаю.
— Яким "таким"? — спитав Добриня.
— Не молодим і не старим, не високим і не низьким, не чорним і не рудим...
— Не занадто мудрим і не дуже дурним, — скориставшись паузою у мові Кузьми, вставив Добриня.
— Ну, я такого не сказав, — знову зареготав Кузьма. — А от що залишився у твої літа парубком, то від цього нікуди не дінешся... Гей, дівчата, ви чуєте — серед нас об'явився старий парубок! Ще й посивіє в парубках! Га?
— Колодки йому на шию! Колодки! — закричали дівчата. — Почепіть йому колодки, щоб не забув, що пора вже й за розум братися!
— Та жону придбати!
— Та діток годувати!
— Де господиня? Де Росиця? Неси сюди колодки! Та які найважчі! Щоб не забув ніколи, як справляв Масницю у Лебедів!
Росиця зашарілася, метнулася в сіни — внесла пару важких березових колодок, зв'язаних вірьовочкою, і повісила на шию Добрині.
Всі втішно заплескали в долоні.
— До танцю! До танцю Де гуслярі?
Добриня розвеселів — від щастя, яке не покидало його з часу прибуття в Калиновий Кут, від молодечої сили, що буяла в його тілі, від радісних юних облич, що обступали довкола, від рідного духу, в якому виріс і який знову обгорнув його.
Він ухопив Росицю за тонкий стан і, не ждучи бубна і гуслів, закружляв з нею по хатині, сам собі примовляючи:
Молодий молоду
Посадив на льоду —
уставай, молода,
бо студена вода!
Ой, дід-ладо, молоду,
ой, дід-ладо, на льоду!
Уставай, молода,
бо студена вода!
Сміх, вереск, гам. Він теж сміявся, приспівував і далі танцював з Росицею, згадуючи, що давним-давно ось так же весело приспівував цю пісеньку Милані і танцював з нею. Хтозна-коли, ніби минуло ціле життя. А всього ж п'ять років! Та яких! У якому лихові, у яких бувальцях він побував! І що готує для них новий час, нове майбутнє?
Та зараз не до спогадів. Його з Росицею оточили дівчата, теж співали, сміялися, танцювали до упаду, аж поки вибилися із сил і в знемозі не попадали на ослони. Тоді він зняв з шиї колодки і повісив їх на шию Росиці.
— Хай наша господиня знайде цього року собі господаря! — і закружляв з нею по тісній хатині, аж задвигтіла під його ногами глиняна долівка.
А дівчата тут же защебетали:
Ой дівчино-вутко,
виходь заміж хутко
за отого молодого,
що танцює прудко!
Росиця розчервонілася, була гарна й щаслива, її очі сяяли дивним вогнем, виразні бровенята зметнулися над ними, як двійко ластовенят, а відкритий рот жеврів малиново, мов жар, відкриваючи свої пелюстки назустріч парубкові.
Добриня не зводив з неї очей — замилувався, залюбувався її молодою красою, її рухливим пругким станом, що тремтів у його руках, мов гнучка берізка, і забув про все на світі — і про те, що колись пережив, і про грізну небезпеку татарську, і про Милану, і про Янку, і про воєводу Дмитра, який чекав-чекав і, мабуть, уже не міг дочекатися від нього криці. Гей, яка радість розпирала йому груди, яка нестримна молода сила буяла в його тілі! Він був у цю мить щасливий, як не бував ніколи!
Врешті Росиця випручалася з його рук, кинула колодки на припічок і показала рукою на заставлений їжею стіл, біля якого поралася мати.
— Вже все прочахло! До столу! До столу! Розшалілу, розгарячілу молодь двічі запрошувати не довелося: всі були голодні, бо давно минула обідня пора, і з галасом накинулися на млинці, сир та сметану. В одну мить змели все — навіть ложки пооблизували.
— Мало, мало! — загукали парубки. — Поїдемо по селу! Рядженими! Рядженими! Наряджайтесь так, щоб і рідна мати не впізнала!
Знову зчинилася метушня. Парубки вивертали кожухи і шапки, розмальовували обличчя сажею, білою глиною, підперізувалися перевеслами з соломи та сіна. Дівчата ие відставали від хлопців — натирали щоки калиною, квасом, а носи сажею, обмінювалися одягом та й той вивертали, коси заквітчували стрічками. Кузьма дістав з комори ведмежу шкуру, заліз у неї — став як справжній господар лісу. Росиця поверх кожушанки натягла материну білу сорочку, на голову причепила куделю зеленої омели, підв'язалася житнім перевеслом — стала ніби польова русалка-мавка, і тепер її справді ніхто не міг пізнати.
Один Добриня не наряджався, вважаючи, що його і так мало хто в селі знає.
— Поїхали по селу! По селу! Надвор! — залунали голоси.
Всі вивалили з хатини на вулицю. Хтось із парубків миттю під'їхав саньми, в які було запряжено пару гнідих. Дівчата зразу ж вплели їм у гриви червоні стрічки. Добрининому коневі — теж. Треті двоконні сани спорядив Кузьма. Коні лякалися його ведмежої шкури — ставали дибки, хропли, але його міцна рука швидко вгамувала їх. Зате коли дівчата й хлопці всілися на сани і Кузьма вйокнув, коні з місця рвонули навскач.