Горить свіча
Шрифт:
— Мабуть, таки хтось повідомив, що старий князь помер? От і приїхав!
— Не без того.
На майдані, перед собором, вже копошився багатотисячний людський мурашник. Тут можна було побачити і чоловіків, і жінок, і старих, і малих, бояр в оксамитових каптанах і старців у лахах, з торбинами через плечі, ремісників у шкіряних фартухах і ченців у довгих чорних рясах, товстих червонощоких купчих у рясних спідницях і нестрижених смердів у плоскінних штанях та личаках.
Люди все прибували і прибували, і кожному хотілося пробитися наперед, щоб на власні очі уздріти нового князя і його почет.
Князь стояв на паперті в оточенні своїх
— Стіймо тута. Що треба, побачимо і почуємо звідси. Дзвони на дзвіниці раптово обірвали своє урочисто-веселе гучання, і тоді на майдані поволі почав улягатися людський гомін.
Князь ступив кілька кроків наперед, піднявся на якесь невидиме здалеку підвищення, підняв руку і почекав, поки настане тиша.
Був він худий, гостроносий. Довга руда борода закривала половину грудей і передню частину золотого ожерел-ля, що було знаком приналежності до князівського роду, а в бою, надіте поверх кольчуги, захищало горло і шию.
Коли всі затихли, він голосно — на весь майдан — вигукнув:
— Доброчесні кияни і киянки! Бояри київські, ліпші мужі, купці і весь люд київський! Предостойний єпископе і весь клір! Князь великий київський Володимир Рюрикович в бозі упокоївся. Київ осиротів, і я прибув сюди, щоб посісти Золотий Київський стіл і стати вашим князем!
Кияни мовчали. В інший час, може, знявся б галас, хтось би ремствував, протестував, хтось би підтримував криком. Але сьогодні, нажахані страшною загрозою Батиєвого нападу, ніхто й рота не відкрив. І не тому, що довкола стояла князівська дружина і її хтось боявся, а тому, що ця — хай і невелика — дружина могла пригодитися для захисту Києва.
Ростислав розцінив мовчання як згоду.
— Дякую вам, кияни, за честь! Обіцяю всім захист від ворога, добробут і справедливий суд! Хтось попереду гукнув:
— Слава князеві Ростиславу!
Наперед виступив тисяцький Домажир і підніс князеві на золотому блюді хліб-сіль, а єпископ дав поцілувати великого срібного хреста.
В цей час дзвонар на дзвіниці знову вдарив у дзвони, і князь у супроводі бояр, єпископа та кліру рушив до широко розчинених дверей собору — відправляти урочистий молебень.
11
Того ж дня, ввечері, боярин Дмитро сидів у своїй кімнаті за столом. Перед ним лежав невеликий аркуш пергаменту, стояв каламар з чорнилом, а в руках він тримав біле гусяче перо.
Ввійшла бояриня Анастасія і сіла насупроти — на ліжку. Була вона, незважаючи на літа, моложава, гарна і горда жінка, з пишними чорними косами, в яких ще не зацвіла сивина, і темними глибокими очима. Знаючи, що боярин кохає її, як і в молодості, і любить, як дбайливу матір його дітей, користувалася іноді своїми чарами і своїм впливом, щоб домогтися свого.
З цим і прийшла.
— Дмитрику, — почала лагідно, — невже ти хочеш занапастити нашу єдину доньку?
Дмитро поклав перо і здивовано підняв на неї очі.
— Не говори загадками, люба. Що ти маєш на увазі? Кажи!
Анастасія нахмурила брови.
— Хіба ти не бачиш, що Янка загубила голову через цього зайду-смерда, якого ти не знати з якої причини пригрів біля серця?
— Через Добриню?
— Так.
— Ну, вже й загубила! Вона ще дитина! Може, й закохалася. То й що? Через півроку чи рік це кохання розвіється, як дим!
— А якщо не розвіється? Янка, сам знаєш, дівчина незвичайна — гаряча, як вогонь, що візьме собі в голову, того й клином не виб'єш. Та й довірлива дуже. А він може скористатися з цього і... Ой, боюся я! Нерівня він їй — смерд! Та й старший на цілих десять літ!
— Я теж старший за тебе на десять літ, та й нічого, живемо, слава Богу! — усміхнувся Дмитро.
— Ти боярин, а він смерд! Чому ти не хочеш зрозуміти цього? До Янки сватається молодий Домажирич — ось хто їй до пари! Боярин, єдиний син, усі статки-маєтки залишаться йому! А Янка, як остання дурепа, гарбуза йому піднесла! І через кого? Через половецького конюха, татарського раба, простого смерда! Ганьба яка!
Дмитро підійшов до жони, сів поряд, обняв за плечі.
— Настуню, про що ти мовиш? Коли б ти тільки знала, в який час ми живемо, яка розпука і тривога кожного дня холодить моє серце! Які грозові хмари збираються над нами! Коли б ти тільки знала це, то не затівала б цієї розмови!
Анастасія підвела на нього очі. Злякано кинулася.
— Що ж трапилося? Що з тобою?
— Зі мною нічого. А з нами всіма, з Києвом, з народом усім як не сьогодні, то завтра скоїться біда! Хіба ти не відчуваєш, що ми стоїмо на краю прірви, страшної прірви? Якщо ми в неї впадемо, то вже не виберемося! Хіба у тебе немає відчуття, що кожної миті наше життя може обірватися.
— Боже! Про що ти говориш! — сплеснула руками бояриня.
— Степ заворушився, мила, гуде, двиготить! Щось там робиться таке, що нагонить на мене жах. Чорні клобуки з Росі і наші люди з Княжої Гори[56] та Дівиці[57] повідомляють, що вже майже всіх половців татари перебили або взяли в полон. Тепер між Батиєм і нами ніхто не стоїть! Отже, надходить наша черга! А ти сушиш голову примарними страхами! Доччиним коханням!.. Та, може, і ми, і вона приймемо завтра мученицьку смерть! Може, Янці судилося стати рабою чи наложницею поганина-степовика! Ось про що я думаю щодня і щогодини! І в таку хвилину ти примушуєш мене власною рукою вирвати з Янчиних грудей святий вогонь кохання і затоптати його!.. Я теж не сліпий і бачу все. Спочатку хотів було вчинити так, як ти радиш. Та, подумавши і уявивши, що нас чекає, зупинився. Жаль мені стало дівчинки нашої — ще й життя не бачила, тільки почала розквітати, а вже над її головою збираються грозові хмари. Навіщо ж іще і я завдаватиму їй горя? Тож хай буде те, що має бути! Хай наше любе зернятко-доцюнятко не зазнає від нас лиха, а живе своїм життям і своїми почуттями, бо інших радощів їй, може, не судилося зазнати.