Горить свіча

Малик Владимир Кириллович

Не злазячи з коня, він задер голову — аж замалим не впав з неї лисячий малахай — і примружив очі на киян, що мовчки дивилися на невиданих досі чужинців.

— Ген їх скільки висипало! Скажи їм, терджумане, щоб відчинили ворота послам джихангіра Мунке! Та хай не гаються!

Добриня виїхав наперед, приклав долоні до рота — голосно загукав:

— Кияни! До вас прибуло посольство від мунгальського хана Менгу, двоюрідного брата Батиєвого. Відчиніть ворота!

Кияни, що стояли на надбрамній вежі, почали перешіптуватися. Потім один перегнувся через забороло і гукнув у відповідь:

— Дуже велике посольство!

Більше ста чоловік! Як же його впускати?

Голос його був владний, а одяг добротний — видно, боярин якийсь.

Жокте пожував сухими губами, подумав.

— У місто ввійде лише п'ять послів з товмачем та полонениками. Вам боятися нічого!

— А чого посли хочуть? Можна і так перемовитись! — не піддався боярин.

Жокте нетерпляче вдарив ручкою нагайки по луці сідла.

— Ну, які перемови, коли ви вгорі, а ми внизу? Кияни знову почали радитися, довго не могли прийти до згоди. Нарешті пролунав той же голос:

— Гаразд, ми впустимо вас. Але військо хай залишається на місці.

Жокте оскірнувся, в його вузьких очицях спалахнули радісні вогники.

— Вай-пай! — поплямкав задоволене губами. — Видно, наша слава мчить попереду наших коней! Нам відчиняють ворота!.. Якщо мешканці Киюва відчинять їх і перед Мунке-кааном, то це буде найбільша і зовсім безкровна для нас перемога в цьому поході! А ми повернемося додому багатіями! Вай-пай!

Він був задоволений початком своєї посольської діяльності і не приховував цього перед підлеглими. Ті теж плямкали губами:

— Вай-пай!

Тим часом забрязкотіли ланцюги — і через рів було перекинуто підйомний міст. Розчинилися окуті залізом дубові ворота, з грюкотом піднялися важкі залізні грати. Шлях до Києва був вільний.

4

Щоб терджуман не втік, Жокте помістив його між послами і п'ятьма невільниками-чернігівцями, що із зв'язаними руками і накинутими на голови лантухами брели посередині. За ними пильно пантрували дебелі баатури, у кожного з них — шабля при боці та на зап'ясті правої руки на міцному ремінці — замашний дубовий шокпар.

Посли йшли не поспішаючи. Жокте на викривлених ногах, як гусак, коливався попереду, приглядався уважно до чужого міста — до валу, до будівель, до вулиць та людей, бо знав, що каан обов'язково розпитуватиме про все це.

Приглядався і Добриня, і серце його мліло, що знову побачив Київ і руських людей, але й гірко робилося, що прийшов сюди вісником великого нещастя.

Іде він Золотоворітською вулицею — прямо до Софії — і думає. От би кинутися стрімголов у натовп, що запрудив вулиці й майдани, пірнути у нього, зникнути, заховатися, розчинитися, як розчиняється дрібка солі в воді, забути і про Менгу, і про Жокте, і про господаря Жадігера, і про всі злигодні, незгоди, муки та страхіття, яких довелося зазнати в неволі, та й податися додому — в Калиновий Кут. Та щоб по дорозі не зустрілися йому ні половці, ні татари...

Калиновий Кут! Такий він близький! Всього тридцять чи сорок верстов. Уночі був би вдома!

Уява переносить його в рідне сільце. Розташоване воно на видовженому півострові. З півдня тече Ірпінь, зі сходу — Олешня, з півночі — Рудка. Лише на заході півострів сполучається з материком, і на цьому перешийку — Рокитне озеро, а на його березі — батьківська хижа, де він народився і зріс. І всюди, куди не глянь — зарості калини! Навесні сільце потопає в білому її цвіту, восени — червоне від ягід. За Ірпенем, на узвишші — Лисівський монастир, а довкола — ліси, ліси, ліси... Калиновий Кут! Чи ж побачить він його коли-небудь? Чи ж зайде до рідної хатини, чи зустрінеться з батьком, матір'ю, з братами Василем та Іваном, з сестричкою Ганночкою? А Милана? Що з нею? Яка вона? Минуло ж п'ять літ! Жива? Чекає на нього? Чи давно замужем?

Туди, туди, у рідний край рветься його серце! Хоч би одним оком поглянути на нього, дихнути його живлющим повітрям, настояним на запахах зеленого бору, пожовтілого лугу та кисло-терпкої калини, дізнатися, що там, вдома, розпитати про Милану — жде вона його чи, може, давно забула?

Він підводить очі — і вдалині бачить Софію. Під холодним зимовим сонцем сяють здлотом її хрести на банях, і думки його повертають в інший бік.

Нещасний! Як ти можеш зараз думати про Калиновий Кут, про батька й матір, про Милану, коли перед тобою Київ і ти йдеш, щоб допомогти ворогові поневолити його або й знищити? Що робити? Що робити? Втекти? Ніяк! Відмовитись перекладати? Жокте зніме голову. Умовляти киян здатися? Та як же можна! Що станеться з Києвом, з цими пишними храмами, князівськими та боярськими теремами, з будинками киян? Усе згорить у вогні, все розвіється прахом!..

Застерегти киян, щоб не піддавалися? Та як? І чи послухаються вони його?

Думки билися в голові, як пташки у клітці, а відповіді на них він не знаходив. Ішов мовчки між чужими людьми, спотикався на нерівній дорозі і знову поринав у думки і ціпенів душею від важкого передчуття та розпуки.

Нарешті їх привели на майдан перед Софією. Довкола коливалося людське море, над яким не вгавав шум голосів. На паперті, якраз перед входом до собору, стояв у оточенні бояр і ліпших мужів немолодий уже чоловік, мабуть, той, що вів перемови з Золотих воріт. Він був одягнутий у теплий кожух, на ногах мав м'які — і теж на хутрі — жовті чоботи, а вкрита сріблястим інеєм боброва шапка пасувала до його невеликої, з проблисками сивизни бороди.

Послів поставили перед ним, і він довго розглядав їх. Потім промовив:

— Я київський тисяцький Дмитро, боярин Дмитро. А ви хто? До кого ви прийшли і чого хочете? Добриня перетлумачив його слова послам. Жокте притис руку до грудей — низько вклонився.

— Я Жокте, посол Мунке-каана до киювського князя Микаїла, а прибув сюди, щоб вести з ним розмову про мир.

Тисяцький Дмитро перевів очі на Добриню.

— А ти хто, хлопче? Бачу, ти наш, не мунгал. Як же ти опинився серед них?

Добриня розповів про себе, про свої поневіряння у полоні, а потім, ступивши крок наперед, понизив голос до шепоту:

— Боярине, хан Менгу прислав послів, щоб умовити киян здатися без бою. Але ти не вір їм! Не вір! Жодному слову не вір нехристям!

Він хотів ще щось сказати, але тут над майданом пролунали різкі окрики:

— Розступіться! Розступіться! Дорогу князеві! Натовп, що замкнув у тісному колі монгольське посольство, розступився — і на майдан ввігналося десятків два верхівців. Попереду на білому коні їхав невисокий сивобородий вершник у червоному корзні, накинутому поверх кожуха, та чорній соболиній шапці.