Горить свіча
Шрифт:
— Бояри, ліпші мужі київськії — вимовив він похмуро, майже суворо. — Зібрав я вас ненадовго, щоб почути вашу думку, як нам бути, як краще захищати Київ від осоружних моаветян, і висловити свою... Але перед тим хочу сповістити, що Батий щойно знову прислав послів, щоб ми по добрій волі піддалися йому. Я й запізнився тому, що ті посли затримали мене. Вони передали мені ханового листа. Ось що пише нам Батий, послухайте! — Дмитро витягнув з-за пазухи згорток білого китатського шовку, розгорнув і почав читати: — "Я, каан, посол Царя Небесного, якому він. Цар Небесний, віддав владу над землею, щоб я підносив тих, хто підкоряється мені, і придушував тих, хто противиться, дивуюся тобі, Дмитре, воєводо киювський. Хоча ти бачиш, якщо не сліпий, яку велику силу привів я під Киюв, хоча я не раз уже пропонував тобі піддатися мені по добрій волі, без спротиву,
— Що відповімо на цей підступний, оманливий лист? Важка тиша зависла у гридниці. Бояри пальцями кошлатили бороди, переглядалися через стіл. Хто ж перший наважиться сказати слово?
— Може, й справді подумати та піти у підданство до Батия? — непевно прогув, знизуючи плечима, Домажир і поплямкав губами, мовби хотів виправдатися за свій блюзнірський намір здати місто. — Адже ж всі загинемо! Хіба не видно? Всі загинемо! Може, й справді подумати?..
Гридниця враз наповнилася гамором. Хтось крякнув, хтось зашаргав ногами. Але інші мовчали і погляди звернули на єпископа, що, згорбившись, сидів попереду, неподалік княжого столу. Він був сивий, високий і, здається, дрімав — така кволість відчувалася у всьому його вже неземному тілі. Та раптом несподівано для всіх він сильно стукнув своїм посохом по підлозі. Стукнув — і встав. Суворим поглядом обвів гридницю і принишклих бояр.
— Що я чую, бояри? Про що подумати? Про що подумати, боярине Домажире? Про здачу Києва? Про здачу наших святинь? Одна думка про це — святотатство! Вся Русь два літа мечами різалася до останнього подиху з поганими, а Київ, матір городів руських, виходить, здати без бою? — Голос його загримів, як трубний клич, і дивно було всім, що з такого утлого, немічного тіла раптом вирвалася така сила. — Свята церква християнська закликає вас, бояри, грудьми стати на захист древнього Києва і всієї землі нашої! Військо мунгальське не безмежне, і кожен загиблий Батиїв воїн — то зменшення тієї антихристової сили! І десь колись дійдуть ці гоги та магоги до останньої межі, яку не зможуть через свою слабість переступити, і покотяться назад, аки злі духи перед хресним знаменням! Священний обов'язок кожного, хто може тримати меча в руках, не думати про смерть, не думати про рани та про долю ближніх своїх, а мужньо битися з нехристами — і благодать Божа зійде на вас! Якщо треба буде, то вся братія наша — від причетника до архідиякона — стане на вали з хрестом і мечем, а я один молитимусь у святій Софії за всіх — живих і убієнних! Амінь!
Домажир сопів і совався на лаві, почервонілий, мов варений рак. Іншому не змовчав би, але єпископові...
— Архіпастире! Та я що... Та я нічого... Та я і в думці не мав... — забубонів він, не піднімаючи очей. — Я перший стану на вал і сина візьму з собою. Та щоб я пішов на перемови з Батигою? Та ніколи!
— Ну, й амінь на цьому! — знову стукнув посохом єпископ. — Гадаю, ніхто більше не хоче так думати, як боярин Домажир? То й ще раз — амінь на цьому! Будемо триматися до останнього, як Бог нам велів! А якщо він захоче покарати нас за гріхи наші, то на те його Божа воля!
— Всі чули? — спитав Дмитро.
— Всі! — дружно гукнули бояри.
— Тоді так і порішимо — битися до останнього, скільки сил наших стане! А Батиєві нічого відповідати не будемо!
— Не будемо!
— От і гаразд. Тепер слухайте, бояри. Уже який день живемо ми в облозі, а військового порядку у місті немає. Кожен чинить, як сам знає. Так не годиться! Не думайте, що коли ми без князя, то й влади немає. Я — ваша влада! — він стиснув кулак і підніс перед собою. — Ім'ям князя Данила — я ваша влада! Запам'ятайте це! І не подивлюся я, чи ти смерд, чи закуп, чи купець, чи боярин, — всім буде одна шана й одна кара! В такий час живемо!
— Про що ти, Дмитре? — подав хтось здивований голос.
— А ось про що. Не всі чоловіки стали під військові корогви. Я вчора й сьогодні об'їхав Поділ — половина їх сидить дома. Питаю — чому? Відповідають — не було наказу від боярина, немає зброї... Нічна залога на валах спить. Так і до лиха можна доспатися. Нехристи переріжуть вартових, мов лінивих каплунів, і ввірвуться в місто!.. Ніхто не дбає про втікачів із передмість та дальніх околиць. Уже осінь, холодно, а люди туляться по вулицях та майданах. Хто ж про них подбати мусить, як не ми?.. І останнє — найголовніше. Облога затягнеться надовго — тож треба ощадливо розходувати наші припаси. Поставте на майданах казани, розкладіть вогнища і варіть для воїнів та неімущих кашу. Люди не повинні голодувати! Але й розперізуватись не слід, щоб потім не класти зуби на полицю.
— Де ж брати припаси, воєводо? За який кошт?
Дмитро сумно усміхнувся.
— За який кошт!.. На той світ ніхто з нас нічого не візьме — тож за наш кошт, бояри, за наш! Залишимося живі — ще надбаємо, а не залишимося — нікому наші добра не потрібні будуть, хіба що татарам... Та й купцям скажіть, щоб відчинили свої комори. Церква допоможе... Чи як, єпископе?
— Допоможе, — кивнув головою той. — Церква годуватиме всіх неімущих.
— Ось бачите — так ми гуртом і протримаємося.
— Ти віриш у це, Дмитре? — спитав Домажир.
— Ну, якщо не вірити, то краще зразу здатися. Але війна є війна, і в ній можна зазнати поразки, загинути. Ви це знаєте не гірше за мене і повинні бути готові до всього. І не будемо товкти воду в ступі, не будемо втішати себе та обманюватися, а скажімо прямо: стоїмо ми перед Страшним судом, на якому іспили гірку чашу браття і сестри наші з тих міст і сіл, що вже обернулися в прах під чоботом монгольським. Не хочу втішати вас, — самі знаєте! — Останні слова Дмитро вимовив твердо і навіть з відчаєм, який нікому з присутніх не залишив надії. — Не хочу втішати вас, бо ворог перед нами сильний і безпощадний. До того ж ми побили послів хана Менту — і ні Менту, ні Батий нам цього не простять, а воздадуть сторицею. Тому залишається одно — продати своє життя якнайдорожче і своєю жертовністю порятувати інші частини землі нашої, інші наші міста й села, а може, й інші народи. Ось так! А ви питаєте, за який кошт годувати людей!
— Так, так! — прогули голоси. — Справедливі слова!
— От і добре! На цьому й кінчати будемо. Що потрібно, я передам через цих ось молодців, — і Дмитро показав на синів та Добриню, що сиділи збоку, не втручаючись у розмову. — Вважайте, бояри, що їхній наказ — то мій наказ, їхнє слово — то моє слово! Всі мовчали.
10
Кілька днів Добриня гасав по Києву, виконуючи доручення воєводи. То спускався вниз, до Лядських воріт, де обороною керував боярин Домажир, щоб пересвідчитися самому і розповісти воєводі, як закладається брама міхами з землею, чи добре озброєні захисники її та чи не голодують вони; то повертав у Ізяславів город[91] — до боярина Борислава, щоб передати йому наказ про передачу Домажирові ще одної сотні захисників, бо навряд чи нападе Батий на їзяславів город, розташований над урвищами, куди й підійти важко; то мчав на Поділ, піднімався на вали і разом з боярами стежив за ворогом, який чомусь тут раптом заворушився. Не було коли вгору глянути. Снідав і обідав похапцем — біля казанів з кашею, і тільки пізно ввечері, коли повертався на дворище боярина Дмитра, добрі та гостинні Никодим та Горпина пригощали його ситою вечерею і клали спати у теплій комірчині. А вранці, коли ще тільки на світ благословлялось, схоплювався і мчав до боярина Дмитра — що робити сьогодні? І знову відбував на цілий день.
І ні разу за цей час він не зустрівся з Янкою, хоча, коли входив у боярський дім, серце його щемно тьохкало — ось-ось раптом вирине вона йому назустріч із якогось темного закутка і сяйне оченятами, як зірками. Та Янка не виринала, і він, зітхнувши, йшов із двору з важким каменем на душі. Розумів — не пара вона йому, та й час не для кохання, та нічого не міг подіяти з собою.
Щось дивне сталося з ним. Куди б не йшов, куди б не їхав — перед очима стояла Янка. Тендітна, ще майже отроковиця, вона пливла в холодному осінньому мареві дня, повернувшись до нього обличчям, і манила до себе своєю юною красою, темними зоряними очима і червонокалиновою свіжістю напіврозтулених вуст. Вона не відступалася від нього ні вдень, ні вночі — постійно жила в його уяві, промовляла до нього своїм теплим грудним голосом.