Горить свіча
Шрифт:
Страху Ілля не відчував. Усе, що він бачив і що пережив минулої ночі і особливо в цей холодний грудневий ранок, притупило в його дупгі почуття страху. Ну, що ж — кінець! Один удар — і все зникне: Київ, рідні, кохана Маріам, важкі трупи, що лежать на його грудях. Усе!
Мунгал ударив своєю страшною сокирою ще одного пораненого — і раптом помітив широко розкриті голубі очі, що мовчки слідкували за ним. Його занесена вгору рука завмерла, він прикипів поглядом до тих очей, довго вдивлявся в них.
Ілля
Нарешті мунгал ворухнувся, ошкірився і почав піднімати сокиру.
— Що? Страшно, орусуте? — спитав, показавши крупні зуби.
Під вагою мертвих тіл Ілля ледве дихав, тому відповів з натугою:
— Йок! — і похитав головою. — Ні!
Мунгал витріщив очі. Здивувала його не відповідь, а те, що орусут зрозумів його.
— Як? Ти знаєш по-нашому?
— Знаю.
— Звідки?
— Я два літа був у вас у полоні.
Мунгал закліпав важкими повіками, опустив сокиру, підкликав кількох товаришів.
— Він говорить по-нашому! Що будемо робити? Прикінчити?
Мунгали переглянулись. Потім так швидко почали шварґотіти між собою, що Ілля нічого з їхньої мови не второпав. Нарешті один, найстарший, худий і темний, як висушена тараня, сказав:
— Покажімо його джагунові Жадігеру, — штовхнув Іллю ногою під бік. — Дякуй Вічному Небу, орусуте! Вставай! А не встанеш — доб'ємо!
Вони розтягли трупи, і Ілля підвівся, натягнув чиюсь чужу шапку і ступив кілька кроків. У голові гуло, як у млині, світ коливався перед очима, ноги дибали, мов дерев'яні, і неприємно-солодкава млість розлилася по всьому тілу, але він розумів, що треба йти, і через силу йшов.
Його повели на майдан, до церкви. Всюди лежали вбиті, стогнали поранені, їх тут же добивали без ніякого жалю. В кількох місцях розгоралися пожежі — бурий дим, змішаний з холодним морозяним туманом, поволі котився понад притихлим після бою Копиревим кінцем, забивав віддих, судомою зводив горло.
Сотник Жадігер здалеку помітив своїх воїнів і помахав їм рукою, але тут на майдан виїхав гурт вершників на чолі з ханом Менгу, і сотник повернув до них.
Баатури зупинилися неподалік, не сміючи наближатися до благородних нойонів.
Тим часом Жадігер зняв шапку .і низько вклонився темникові.
— Вітаю з перемогою, каане.
— Спасибі, джагуне. Я знаю, ти бився хоробро, — відповів Менгу. — Я розповім про тебе самому Саїн-каанові.
— Дозволь, каане, піднести тобі подарунки. Ми здобули їх у боях!
Він плеснув у долоні — і до нього наблизилися три нукери. На простягнутих руках, покритих вишитими рушниками, лежали незбагненної краси вироби київських умільців — великий золотий хрест, срібний посуд — чаші, тарелі, ложки, боярський меч, оздоблений черню та усіяний самоцвітами.
Нойони зацмокали язиками.
— Дзе-дзе! Яка розкіш!
А хан Менту розплився в усмішці.
— Ой-бой! Ти молодець, Жадігере! Я задоволений тобою!
Для рядового сотника це була найвища нагорода. Жадігер упав ниць, поцілував поміж простягненими до хана руками засніжену київську землю і зразу ж схопився.
— Дякую, пресвітлий каане! Дозволь показати тобі полонеників. Ми їх тут набрали вдосталь. Це киювські ковалі, зброярі, ткачі, гончарі, золотих діл умільці, вишивальниці, кравці та кравчині... Всіх і не злічити! В подарунок Саїн-каанові і тобі!
Менгу доброзичливо кивнув головою, йому все дужче подобався цей хоробрий і розумний сотник.
На знак Жадігера його нукери почали проводити перед кааном пов'язаних десятками чоловіків та жінок. Витягнувши з кожуха жилаву шию, він приглядався, прицмокував язиком і задоволене потирав руки.
— Дзе-дзе! Ой-бой!
Коли невільників повели, Жадігер вклонився знову.
— Каане, тепер прийми ще один подарунок. Це вже тобі від мене!
— Ну, що там? — обізвався Менгу мляво. — Всіх подарунків, бачу, я тут і за день не передивлюся!
Йому вже набридло мерзнути, і в його голосі почулося невдоволення. Вузькі очиці були закриті, і здавалося, що хан дрімає.
Жадігер вловив ці нотки невдоволення і швидко плеснув у долоні. На цей знак з ближчого двору два нукери вивели невільницю і поставили перед ханом. Її обличчя було закутане шматком прозорої шовкової тканини.
Менгу розплющив одно око, здивовано підняв брову.
— Хто це?
Жадігерові губи розтягнулися в улесливій усмішці.
— Уй, уй! Це красуня із красунь, каане! Подивися сам — і зірвав з лиця дівчини покривало.
Вигук захоплення пролунав над майданом. Нойони дружно зацмокали язиками — дзе-дзе! Менгу крякнув і подався в сідлі наперед, схилившись коневі мало не до голови.
Нойони почали судити-рядити:
— Гарненька! Вай-пай!
— Серед орусуток багато гарненьких...
— І ніяка вона не орусуткаї
— А хто ж?
— Ромейка або іудейка. Хіба не видно?
— А може, аланка? Тільки не орусутка! Орусутки біляві...
— Ну, не скажи!.. Не всі!
Ці суди-пересуди припинив Менгу.
— Про що базікаєте! Яке це має значення, з якого вона племені? Аби красуня!
— А так, а так! — погодилися нойони, не спускаючи з дівчини очей.
— Жадігер має смак! — вів далі Менгу. — Знав, що вибирав! Чи не так, сотнику?
Той, приховуючи радість, що знову розперла йому груди, приклав руку до лоба, низько вклонився.