ГОСПОДАРСТВО ДОКТОРА ГАЛЬВАНЕСКУ
Шрифт:
Вже добігши до галявини, Сахно спинилася віддихнути. Соромлячи себе за дитячу боязкість, вона пішла далі повільно й спокійно. Під високою двоповерховою альтанкою, схожою на китайську вежу, вона сіла притамувати биття серця й закурити.
Чи дурман нікотину, чи просто здоровий глузд, а може, і те і друге разом так вплинули на Сахно, а тільки вона дуже швидко заспокоїлася. Справді, що ж тут такого дивного, що цей чудернацький вартовий так незвичайно запобіг її замірові проплисти тунелем? У доктора ж Гальванеску геть усе — незвичайне. До цього треба звикнути. Люди у доктора вимуштрувані навдивовижу, сама Сахно винна, що хотіла нишком зламати своє слово. Що ж до зовнішнього вигляду, тобто фізіономії вартового, то… хто його знає, може, справді місячне проміння тут таки завинило трохи: південна природа дуже щедра на всякі міражі. Та зрештою нічого неможливого немає і в тому, що ця людина — справді якась потвора. Може, в цих місцях лютує якась із жахливих і нерозгаданих південних пошестей. Ця опуклість виду… Сахно зрівняла це лице з фізіономією Хаквілавіліса. В темношкірого Хаквілавіліса воно зовсім інакше. Це, мабуть, якийсь тубілець білої раси…
“Проказа! Лепра!” — здригнулася Сахно на свою здогадку. Справді-бо, яка вона нездогадлива. Оця відсутність людей в палаці, незрозумілий острах усього околишнього населення, вперте небажання Гальванеску підпускати близько до своєї оселі людей — хіба ж це не доводить такого припущення? І як це необачно, що вона наважилася порушити професорову заборону. Це ж жах! Вона ж могла заразитися.
Схвильована цією думкою, Сахно в той же час якось зразу заспокоїлася. Сказати правду, то з першої хвилини, як ступила вона на землі Гальванеску, якесь моторошне почуття не давало їй спокою. Збіги обставин, вразливі факти разом із кумедною, чудернацькою і таємничою постаттю самого професора повивали в таємничість і моторошність усі події. Безперечно, дещо незвичайного тут таки є: скажімо, оце використання до роботи прокажених (Сахно побудувала собі цілу гіпотезу про колонію прокажених…). Навряд, щоб така людина, як шановний доктор Гальванеску, робив би це виключно з благодійною метою. Тут, мабуть, добре враховано вимушену ізольованість від життя хворих на проказу і їхнє безталання. Це дає найширші можливості для експлуатації і для доброго зиску… А проте важко сказати, чи великий такий злочин. Адже, втягуючи прокажених у роботу, в суспільне життя, професор дає їм велику радість, дає їм змогу почувати себе людьми. Може, і лікує їх, експериментує над способами лікування цієї жахливої хвороби?..
Надходив ранок. Місяць вже ховався по той бік муру парку й немічним скісним, промінням освітлював алею й палац. Нічні птахи замовкли, з озерець тягло вогкістю, на сході трохи пояснішало і зблідли зорі.
Надзвичайна тиша передрання, багатюща й дивовижна природа довкола, духмяні пахощі південної рослинності — все це заколисувало затишним спочинком. Але сон тікав з очей. Навпаки, свіжість і запашність ночі бадьорила нерви і розбуркувала тіло могутнім — тільки південним жителям знайомим — почуттям радісного, незнаного бажання та тужної невдоволеності. Сахно цілком віддалася цьому почуттю й марила — чим? — вона й сама того не відала.
В такі ночі марення рясно плетуться в потомленій й стривоженій фантазії, але важко сформулювати їх бідною людською мовою.
Велич природи, з якою так рідко доводиться стикатися міській людині, розбуркувала рештки неурбанізованого ліризму. Сахно згадала, що вона степовичка — дитя розлогих просторів далекої країни — і мимоволі поринула у спогади. Несподівано для себе самої вона заспівала навіть стиха якоїсь рідної пісні. Її рідні не знають іншого вияву для своїх почуттів: радіючи чи сумуючи, вони завжди заспівують.
Вона була б довго ще просиділа тут, співаючи рідних пісень, коли б не довелося їй зовсім несподівано здивуватися і, будьмо щирі, - удруге за цю ніч перелякатися… Але здивувалася й перелякалася Сахно з цілком поважних причин: з-за її спини залунала її рідна мова, — хтось підтягував її співам.
Отямившись після першого замішання, Сахно глянула вгору, звідки линув спів. У темному чотирикутникові вікна на другому поверсі альтанки вона розглянула нечіткий обрис погруддя.
— Хто ви? — не зовсім сміливо прошепотіла Сахно.
— А ви? — відказав голос. Деякий час Сахно не знала, що далі сказати, й взялася до цигарки.
— Мене трохи налякав ваш спів. Я ніяк не сподівалася, що тут хтось є, - нарешті забалакала вона. — Пробачте, коли стурбувала вас.
— Нічого. Мені однаково не спиться. Це… може, моя остання ніч, а такої ночі не кожний засне. До того ж мене здивувала рідна пісня. Я не сподівався почути її тут, саме тут, в цьому проклятому мовчазному місці.
– І мене це здивувало, — погодилася й Сахно.
— Ви українка? — запитав ще незнайомий, очевидно, дуже балакуча людина.
— Так. Ви теж?
– І я теж. Якийсь час обоє помовчали. Незнайомий муркотів собі під ніс заспіваної щойно пісні.
— Ви сказали, — заговорила знову Сахно, — що це, може, ваша остання ніч. Даруйте мені, якщо це нечемне запитання, але чому це має бути ваша остання ніч? Хіба збираєтесь… той… не жити більше?
Незнайомий урвав спів.
— Ви жартували?
— Ні. Я, власне, і сам не знаю. Шановний доктор запевняє мене, що я не тільки Житиму, а й житиму значно краще… Проте, знаєте, коли лягаєте під ніж, то не можна бути певним за завтра.
— Хіба доктор Гальванеску лікар?
— Атож. Ще й який!
— Він має робити вам операцію?
— Як би вам сказати? Дійсно, маленьку операцію. Повне забуття минулого, довічний кусень хліба, довіку гарантована праця, та ще й п’ять тисяч лір одноразово — це непогана платня. О, я певний, що за рік-два вся наша емігрантська братія перейде через операційний стіл цього ескулапа. Однаково ж більше нікуди діватися.
— Пробачте, — спинила його Сахно. — Я не зовсім розумію вас. Я не збагну, як тлумачите ви оце слово “операція”, алегорично?
— Що? — злісно перепитав незнайомий. — Що ви там говорите?
— Я не збагну, про яку операцію ви кажете?
— Як то “про яку”? А ви хто? Хіба ви не з нашої отари?
— Тобто ви питаєте…
— Мабуть, цупко тримаєте в кишені білет, що його одержали в емігрантському бюро від агентів цього опереткового професора разом із двома тисячами лір завдатку?
— Я категорично не розумію вас, — розвела руками Сахно. — Про який білет ви говорите?
Незнайомий замовк і згодом стурбовано запитав:
— Ви хіба не маєте жовтої картки?
— Ні.
…Якийсь час нагорі в альтанці було тихо. Погруддя незнайомого, що вже чітко вирізьблялося в передранішніх сутінках, застигло і вже більше не хиталося. Тільки після довгої паузи він заговорив знову.
— Тоді… тоді вибачте, я зв’язаний словом і… не можу з вами розбалакувати. — Потім зовсім тихо він додав: — Хто його знає, чи не вартує тут, за кущами, хтось з його агентів.
— Тут нікого немає, - зашепотіла Сахно, — нас ніхто не може почути.