ГОСПОДАРСТВО ДОКТОРА ГАЛЬВАНЕСКУ
Шрифт:
Вечоріло. В квітниках саме закінчувалося автоматичне поливання квітів. Було свіжо і запашно. Між грядками резеди і матіоли Сахно перейшла квітники вздовж палацу і зі сходу вийшла до фруктового садка. Фруктовий садок обіймав палац з півночі. Тут Сахно ще не була. Вона довго шукала хвіртки, а не знайшовши, відступила крок і стрибнула через живопліт. Однак загорожа була далеко ширша, ніж це здалося. З розбігу Сахно шубовснула в самісіньку гущу колючого чагаря. Десятки тернів вп’ялися в її тіло. Сахно ледве стримала крик болю. З великими труднощами, пошматувавши одяг і в кров подряпавши тіло, видерлася Сахно на той бік, кленучи себе за хлоп’ячі витівки. Тепер поставало питання, як вернутися назад, щоб не дертися знову крізь тернисті чагарі. Сахно помандрувала вздовж живоплоту, шукаючи тієї клятої хвіртки. Однак вона обійшла з півсаду, а хвіртки не було. Навпаки, ще кілька разів довелося плигати череь рівчаки та колючі дроти. Нарешті Сахно побачила, що вона заблудила, забрівши далеко від дому. Єдиний вихід — це вертати до дому й попід стінами, обгинаючи всі корпуси, іти назад і, коли треба, то знову дертися крізь чагарі.
Обгинаючи вже правий корпус, Сахно раптом побачила світло в кількох вікнах другого поверху. Світло виходило крізь густі ґратчасті жалюзі. В одному вікні жалюзі було піднято, вікно широко розчинено і звідтіля линуло проміння яскравого фіолетово-білого світла.
Сахно розміркувала: це мали бути якраз вікна лабораторії. Он і скляна стінка галереї. Так і є.
Годі. Сахно не могла звладати з собою. Непереможно — нехай потай, нехай по-злодійському — заманулося глянути туди. Одним оком, миттю…
Просто навпроти вікна росло велике крислате дерево. Заховавшися серед його віт, можна зручно й до того ж безкарно глянути до кімнати.
Надумано — зроблено.
Сахно підскочила й вхопилася за гілляку. Ще потуга — і вона повисла на руках якраз проти отвору широкого венеціанського вікна.
Відразу яскраве світло трохи засліпило Сахно. Вона почула тільки якийсь невгавний металевий звук. Наче тоненька цівка води спадала з височини в залізний цебер. Але ось очі призвичаїлися, і вона вже могла розглянути в білій-білій кімнаті силуети меблів, якихось металевих приладів і людську постать. Людина в білому лікарському халаті низько схилилася над високим білим столом. Вона стояла спиною до вінка, і не можна було побачити, що вона робить. Тільки настирливо дзвеніла вода, дзюркочучи до цебра.
Сахно глянула в напрямі звуку. З-поза столу, з тоненької трубки, збігала темна рідина і лилась у велику миску на підлозі. Яскраве світло електричних прожекторів вигравало гарячими рубіновими іскрами в тоненькому струмочку.
Кров! На столі лежала людина, і з неї багато і довго точилася кров!..
У цей час людина в білому балахоні випросталася і обернулася до вікна. Вона відступилася на два кроки, сіла в фотель і зняла марлевий респіратор. Це був доктор Гальванеску.
“Збрехав! Не поїхав! Для чого ж він збрехав?” — майнула тривожна думка.
Тепер, коли Гальванеску відійшов набік, стало добре видно людину, що лежала на операційному столі. Сахно просунулася наперед, щоб краще роздивитися на неї. Але гілка упередливо тріснула й спинила її запал. Сахно злякано затамувала віддих і глянула на Гальванеску. На щастя, звук до кімнати не долинув. Тоді, не зважаючи на потріскування, вона посунулася ще.
Тепер можна було розглянути операційний стіл. Все тіло хворого було запнуте великим простирадлом. Довгасто витяглися під ним нерівні бруси ніг, кволо звисли обабіч стола немічні руки. Тільки голова була невкрита і трохи витикалася за білу запону. Наркозна маска лежала знята поруч, недбало прим’ята, і проти неї жовтава блідість обличчя контрастувала своєю закам’янілістю. Мертві риси, проте, не втратили ще своєї колишньої гармонійності, і з них можна було впізнати фізіономійний рисунок і вираз, притаманний цій людині за життя.
Сахно впізнала його. Це був її компатріот, [19] загадковий нічний співрозмовець…
У цей час доктор Гальванеску встав і підійшов до столу. Він одкотив простирадло, узяв довгий і гострий стилет і сильно встромив його в тіло. Через стилет, очевидно трубкуватий всередині, приснув струмінь крові…
“Злочин!” — аж похолола Сахно…
“А може, якась незнана операція?” — виринуло заперечення.
“Ні! Злочин! Якийсь жахливий злочин!”
Забувши, що вона на самісінькому вершку бічної гілляки, Сахно всім тілом кинулася до вікна. Для чого-не подумала, на поміч. При тому вона ще й гукнула, мабуть, щось, бо Гальванеску враз хутко озирнувся і вмить вхопив зі столу револьвер…
19
Компатріот — співвітчизник.
Але кулі просвистіли вже над головою Сахно. Бо саме перед тим гілляка вломилася — і Сахно стрімголов упала додолу.
Скільки минуло часу — мить, хвилина чи й ціла година — сказати важко: впавши з п’яти-шестиметрової височини, Сахно втратила притомність. На щастя, тіло падало рівно, розпластавшися ще й на м’який грунт у високу некошену траву — Сахно нічого собі не пошкодила.
Перше, що побачила вона, щойно опритомніла, — це той же чотирикутник вікна, але вже темний. Натомість довгі сліпучі промені спадали сюди в садок і, перебігаючи хутко, нишпорили попід деревами і в кущах. Гальванеску, загасивши світло в кімнаті, шукав прожектором, його постать у білій хламиді була іноді примітна, коли він обертав проміння прожектора в інший бік. Він перехилився за лутку — в одній руці з прожектором, у другій тримаючи напоготові великий пістолет.
Сахно причаїлася. Загорнувшися з головою в високу траву, вона притулилася під буйними кущами порічок. Яскраві промені прожектора ледве просякали крізь густі гіллячки кущів, і Гальванеску, звичайно, не міг би її помітити, хоч би світив так до самісінького ранку. Але, безперечно, він зняв на ноги всю свою незриму челядь, і за хвилину-дві вони прийдуть сюди. Залишатися в кущах було небезпечно. Проте й звестися на ноги Сахно не наважувалася: вона була близько од вікна, і куля Гальванеску випередила б її на другому ж кроці…
Однак не можна було гаятися. Сахно вмить роздивилася і поплазувала вздовж шереги порічкових кущів. Тихо, раз у раз спиняючися, перечікуючи і припадаючи до землі, проповзла вона метрів із п’ятнадцять. Тут дорогу перетинав їй колючий живопліт. Далі не було куди йти… Сахно безпорадно глянула назад-некліпне око прожектора, здавалося, бігло за нею назирці. Довгі, немерехтливі пасма яскравого й холодного світла перебігали верхів’ями кущів. Кілька разів промінь сковзнув через її голову, і тоді здавалося, що холодний подув вітру ворушить волосинки. Сахно спробувала розсунути цупкі гілляки живоплоту, але вони вп’ялися гострими тернами в руки й не посунулися з місця навіть на сантиметр. Виходу не було.
Тоді, відчаївшися, Сахно виждала хвилину, коли проміння прожектора відбігло трохи набік, і враз звелася на ноги. Напружившись, вона зробила карколомний стрибок, потрапила у самісіньку гущавину гострих тернів, закусила до крові губи, щоб не крикнути, знову напружилась і, шматуючи разом з одежею власне тіло, стрибнула вдруге. Пошматована, скривавлена, ледве жива від болю, вона впала долі по той бік живоплоту саме в ту хвилю, коли спритний промінь, вернувшися, перебіг через поламану, потолочену шипшину…