ГОСПОДАРСТВО ДОКТОРА ГАЛЬВАНЕСКУ
Шрифт:
— Ти розповіла мені вже все, — твердо мовив він. — Ти розповіла, як тікала від людей, що хотіли заподіяти тобі лихо, як відважно переборола всі перешкоди, як пощастило тобі обдурити їх і цим урятуватися. Я це чув, і мені цього досить. Мій обов’язок — допомогти тобі, скільки я здатний. Якщо пам’ять не зрадила тебе, ти пригадаєш, що свою допомогу я обіцяв тобі наперед. Але не обтяжуй мого сумління слуханням розповіді про речі, яких я не хочу знати. Мовчи, відважна чужоземко. Мовчи і не тривож мою душу. Уже багато літ, як оселився тут дідич Гальванеску, і вже не раз допомагав я таким, як ти, відважним чи нещасним. Не силуй мого терпіння, не бажай мені, щоб воно урвалося і щоб душа моя на старості літ прийняла на себе великий гріх помсти…
— Хіба тобі вже доводилося допомагати втікачам од Гальванеску? — вражено запитала Сахно, не зовсім тямлячи чудну Йонескову мову.
— Не розпитуй мене! — гостро гримнув дід. — А то… терпець мені урветься, і я багато тобі розповім… Тікай звідціля і залиш думку змагатися з Гальванеску. Тобі не подужати його. Кажу — не раз з’являлися такі, як ти, і… гинули для свого життя.
— Ти бачив їх?
— Так добре, як і ти.
— Я?
— Ти.
Сахно й Чіпаріу здивовано перезирнулися.
— Де й коли?
— В маєтку дідича Гальванеску…
— В ма…єт…ку Галь…ванеску? Тобто ти хочеш сказати…
— Я нічого не хочу сказати. Це ти силуєш мене. Але однак я не скажу більше нічого. Не скажу, бо кожного разу, як за такими, як ти, необачними зачиняється брама Гальванеску, моє серце хоче розірвати груди, і я ледве стримую себе, щоб і собі не кинутися туди та не пустити червоного півня по клятій, людьми й богом проклятій землі…
Сахно вхопила діда за руку.
— Діду! Ти знаєш, що робиться там, на тій клятій землі. Ти знаєш усе. Ти мусиш це сказати. Ти все посилаєшся на свою християнську покору. Це облуда! Та й коли ти такий щирий християнин, то й християнство твоє заповідає боротися із злом. Ти повинен сказати.
— Пусти! — Ионеску висмикнув свою руку. — Я знаю якраз стільки, скільки й ти. І так само, як і ти, я більше догадуюсь, ніж знаю. Я нічого не можу тобі сказати.
— Неправда!
— Правда.
— Забудь свою покору. Згадай, що ти людина. Згадай все те лихо, якого зазнав ти тут. Не бійся!
Руки в Йонеску затремтіли. Він зігнувся й похнюпився.
— Я боюся, — тихо мовив він. — Я боюся, бо я слабший від того, на кого ти кличеш повстати. Я прожив тільки сто літ і не хочу передчасно вкорочувати собі віку.
— Облуда! Хіба ти слабший? Хіба ти один? Хіба околишні селища не тремтять перед ім’ям Гальванеску? Хіба ж не затаїли вони в своїх серцях стільки ж обурення, як і ти?
Але Йонеску мовчав. Він похилився безсило і зовсім заховав свої думки за столітній заріст брів і сивої бороди. Тільки уста жували безперестанно, наче щось шепочучи нишком. Заспокоївшися, він стиха сказав:
— Може, ти й права, Йонеску старий, нерозумний і боязкий. Може, колись і він збагне твою мову. Може, мову цю колись збагнуть і всі інші, такі, як старий Йонеску. Колись вони наважаться. Колись — як спільне лихо згуртує їх і надасть їм відваги… Роби, як знаєш. Я не стримую тебе. Наважуйся. Усім, чим можу, я допоможу тобі.
Відчаявшись розбуркати старого, Сахно й Чіпаріу зібралися рушати. Вже був повний ранок і треба було поспішати. До Рені було далеченько.
Вирішили їхати до Рені, а не до Ізмаїла, бо, можливо, сам Гальванеску подався до Ізмаїла і, хто знає, може, вживає там якихось заходів. Хлопець Йонеску привів від старшого брата двох коней, і старий Йонеску віддав їх для Сахно й Чіпаріу, категорично відмовившись узяти за них грошову заставу.
— Як повернетесь, віддасте. Не зможете повернутися, пришліть через людей. Старого Йонеску знає ціла околиця, і ніхто не наважиться нечесно зайняти його добро, — сказав він. — Коли ж, хай милує бог, у дорозі спіткає вас лиха пригода й мені не вдасться побачити своїх коней, нехай буде це моїм внеском на ваше діло, якому я гаряче співчуваю.
Щиро попрощавшися з любим дідуганом, Сахно і Чіпаріу рушили. Запашний степ розкрив їм свої широкі груди й прийняв у свої теплі животворні обійми.
Від’їхавши вже ген далеко, вони озирнулися — ще видно було тремтливу блакить розлогих озер. На березі маячили непорушно три ледве помітні цятки. То випроваджував їх старий Йонеску з синами.
Коні Йонеску, як виявилося, були не дуже баскї. Тільки над полудень проминули верхівці синє плесо Кагулу й стали перед бурхливою пінявою Дунаю. Спека знесилила і коней, і їздців. Вони легко зітхнули, коли степовий суховій поступився перед благеньким погідним вітерцем з річної хвилі. Останні кілька кілометрів вони пробігли вчвал і досягли околиць Рені, коли виснажене спекою місто саме збиралося облягтися на обідній спочинок.
Довідавшися в квартального поліцейського адресу поліцейської управи, вони, не перепочиваючи, рушили просто туди. Але управа, як і всі установи, була вже зачинена до вечора, поки спаде спека. Доводилося або чекати вечірньої години, або робити свої заяви в котромусь із квартальних поліцій-відділів. Порадившися, товариші вирішили чекати: справа була надто серйозна, і не можна було покладатися на малоймовірну меткість квартального доглядача.
Така відстрочка була дуже прикра, бо не можна було баритися й кожна хвилина зволікання могла зле позначитися на дальшому розвиткові подій. Проте нічого не поробиш, доводилося гаяти час і чекати на вечірню прохолоду.
Однак Чіпаріу спала на думку дуже доречна пропозиція.
— Ми ж можемо заявити до сигуранци. [21] Я гадаю, що ця інституція не залежить від природи й безперервно працює і вдень і вночі.
— Слушно! — погодилася й Сахно. — До того ж хто його знає, можливо, нам якраз і треба до сигуранци, а не де поліції.
Отже, так і вирішено.
Дізнаватися адреси цієї секретної установи не було потреби, бо кожнісінький громадянин Румунської держави, а значить і Чіпаріу, дуже добре знав адресу того, під ким він ходить. У Рені сигуранца містилася в непоганому особняку в затишній частині нового міста на відлюдді.
21
Сигуранца — так звалася політична поліція у колишній монархічній Румунії; охранка.
Товаришам треба було перейти якраз через ціле місто з краю в край, щоб дістатися цієї інституції. Вони почимчикували порожніми і гарячими вулицями знесилено поснулого міста.
— Правду мовити, — розмірковував у дорозі Чіпаріу, — я не скажу, щоб мені дуже кортіло вшанувати своїм відвідуванням цю дорогу для кожного румуна установу. — Він хитро підкреслив слово “дорогу”, натякаючи на його двозначність. — У кожному разі, я дуже радий з того, що ми йдемо туди саме зараз, коли на вулиці нема нікого, крім заспаних поліцаїв. Принаймні мої товариші й надалі охоче тиснутимуть мені руку, а щодо поліцаїв, то, сподіваюся, вони навіть проймуться до мене пошаною, бачачи, як я сміливо відчиняю двері їхнього храму.