Гра у відрізаний палець
Шрифт:
Ще до обіду Віктор устиг сісти в кабінеті й детально записати всі нові відомості. Переписав зім’ятого папірця та московські телефони друзів Броницького. Після цього, заглянувши до стажистів, викликав найохайнішого на вигляд до себе в кабінет. Дав завдання зібрати в усіх київських ресторанах меню за двадцяте травня.
– А як я всі ці ресторани знайду? – запитав приголомшений завданням стажист.
– За довідником. У майора Криська попроси «Увесь Київ», там адреси й телефони. Склади список ресторанів і перевірені викреслюй! Звертай увагу на млинці з червоною ікрою! Впораєшся, далі працюватимеш зі мною по вбивству.
– По вбивству? –
– Зажди! – гукнув йому Віктор.
Стажист обернувся.
– Тебе як звати?
– Занозін. Михайло Занозін! – відрекомендувався стажист.
– Доповідатимеш кожні три години. Якщо мене немає – залишиш на столі записку! Зрозумів?
Повернувшись до себе, Віктор знову розкрив справу. Відклав фотографії вбік. Дістав чистий аркуш паперу. Зверху по центру написав «Броницький». Ліворуч унизу в стовпчик – список рідних і друзів, із якими небіжчик бачився перед смертю. Посередині – місця зльоту і приземлення рекламного дирижабля з небіжчиком «на борту» – майдан Незалежності, пагорб під готелем «Москва» і вулиця Володимирська, дах КДБ-СБУ. Праворуч записав тих, із ким добре було б зустрітись і поговорити: колишніх колег Броницького, сина, який в Англії, соратників по преферансу та полюванню.
До сина було не дістатись, але, напевно, він прилетить на похорон батька. На похорон мають прилетіти і московські друзі, тим паче, що вони вже телефонували вдові кілька разів, запитуючи про дату траурної церемонії. Завтра майор їй повідомить про дату похорону, але він, Віктор, дізнається про дату трохи раніше, вже сьогодні. І в нього буде більше часу на обдумування наступних дій.
Залишилась украй незрозумілою історія з крадіжкою трупа Броницького та спробою відвезти його в Росію. Що за цим криється? Віктор замислився. Згадав про відрізаний великий палець правої руки. Внизу заповненого листа написав: «Труп, Жуляни – Воронеж, палець» і поставив грубий знак питання. Замислився про минулу ніч. Згадав, що говорив Георгій про цей літак. Він сказав, що йому подзвонив «добрий контрабандист» і попросив прибрати труп із його літака. Що там вивозили в Росію з Києва «Авіалінії Білорусі»? Видно, Георгію було відомо про вантаж, який усе-таки вилетів у Воронеж. Адже він сам сказав, що літак має вилетіти о третій годині ночі. А «добрий контрабандист» сам здав труп, аби не виявитися крайнім. Або він «дружить» із Георгієм, і від Георгія, можливо, залежить надійність вантажних чартерних рейсів літака Ан-26. В усякому разі, «контрабандист» надав велику допомогу в справі «трупа» і за це, мабуть, був якось нагороджений. Ну а палець? Віктор, роздумуючи, знизав плечима.
Ні, головне, що труп знайдено. Коли б вони знайшли тільки палець без трупа – пуття від цього було б мало. І за пальцем, загалом, власника не визначиш.
Віктор сидів над своїм аркушем паперу до настання темряви. Потім словом «похорон» затитулував уже готовий список людей, із якими треба було зустрітися для розмови. Підвівся з-за столу й раптом почув стукіт у двері.
До кабінету зайшов задиханий стажист Занозін із коричневою течкою зі штучної шкіри.
– Меню за двадцяте травня, – доповів він, витягнувши з теки пачку папірців.
– Млинці з ікрою є? – запитав Віктор.
– В одному, – кивнув стажист. – Ресторан «Козак».
– Молодець. Багато ще залишилося ресторанів?
– Тридцять п’ять окремих і вісім готельних.
– Ну, справи йдуть. – Віктор стомлено всміхнувся. –
М’яка спинка водійського сидіння «мазди» ніжно прийняла на себе втомлену спину Віктора. Мелодійно й тихо завівся мотор. Сержант із «калашниковим», що чергував на вході в райвідділ, махнув рукою.
Вечірнє місто мчало назустріч. А Віктор поспішав проскочити крізь нього. Йому сьогодні не подобався центр з його світлофорами та неоновими вогнями. Хотілось якнайшвидше виїхати на свою неосвітлену околицю, промчати зазвичай порожньою в цей час трасою від Південного моста до своєї новобудови, до кілометрової «дороги життя», у воронках-вибоїнах. Далі, на восьмий поверх, він уже якось підніметься. Без ліхтарика, на слух і на дотик. А там його зустрінуть свої. «Мій дім – моя фортеця». Серед своїх, яких тільки двоє, і ті, напевно, вже сплять, його не дочекавшись, йому буде легко і приємно. Він подихає з ними одним повітрям. Прокинеться з ними в одній квартирі. Потім, уранці, знову їх кине, але згадуватиме про них і думатиме скрізь, куди його занесе черговий день.
14
За вікнами машини миготіло одноповерхове передмістя. Шофер різко натиснув на гальма, чортихнувся, вилаявши собаку, що вибіг на дорогу, і знову набрав швидкість.
Цей різкий поштовх відвернув Ніка від спогадів про Душанбе.
Він у укотре подивився на свій новий джинсовий костюм, отриманий двадцять хвилин тому від полковника. «Ніяких своїх речей! – сказав перед виходом Іван Львович. – Ось, надінь, має підійти. Ось твій паспорт, долари. Переклади кредитну картку та піґулки в кишеню куртки… Приведи себе в порядок, я почекаю на вулиці. Усі речі залиш у будинку».
Нік згадав про речі. Він усе-таки встиг залізти в одну з валіз і взяв звідти фотографію Тані з Володькою. Тепер ця фотографія теж лежала в нагрудній кишені джинсової куртки. Там же лежали два квитки на потяг і мільйон білоруських «зайчиків» – останнє, що Нік отримав від полковника, вже в машині.
– У Білорусі купиш кілька сумок і які-небудь речі в дорогу, – мовив, одірвавшись од вікна, Іван Львович. – Митниця не любить пасажирів без багажу.
Вони в’їхали в місто. Полковник дістав із кишені піджака мобільний телефон, набрав номер. Запитав когось: «Ну як?» Потім декілька хвилин слухав і перед тим, як заховати телефон у кишеню, сказав у трубку: «Скоро будемо».
Хвилин п’ять їхали мовчки.
– Після Видубичів поїдеш по набережній, – сказав полковник шоферові, коли попереду показалася естакадна розв’язка.
На набережній Іван Львович зупинив машину і запропонував Ніку прогулятися.
Вони йшли вздовж бетонного бортика, за яким спокійним пітоном плив Дніпро. Сонце висіло низько над пагорбом. По Набережному шосе проносилися машини. Прогримів по рейках трамвай, додавши у вуличний шум металевого дзвону.
– Ну що? Нервуєшся? – запитав, зупинившись біля бортика, полковник.
– Ні.
– От і добре. – Іван Львович дістав пачку сигарет. – Ти ж не палиш?
– Кинув іще в Душанбе.
– Молодець!
Іван Львович запалив, обвів поглядом широку дніпровську панораму.
– Місто подобається? – запитав.
Нік теж подивився на річку, на живі, забудовані багатоповерхівками береги, на острів, що виднівся ліворуч, на мости. Мовчки кивнув.
– Візьми польський телефон, – сказав полковник.
Нік заховав папірець у кишеню.
– Усе пам’ятаєш?