Гра в пацьорки
Шрифт:
– Елементарно! Поглянь, на кого вона тебе перетворила! Тобi потрiбнi дiєта, догляд, суворий режим…
– Ма!
– нарештi гукає Євгенко.
– Надiйко! У нас гостi - я Галю привiв!
Матуся урочисто виходить у передпокiй, розмахуючи запискою.
– Бачиш, як все просто вийшло!
– радiє Галина, скидаючи свою шубку на руки матусi.
Вона одразу йде на кухню i енергiйно миє посуд.
– Якщо я здаюся вам легковажною, - каже вона матусi, - можемо розмiняти квартиру!
Євгенко засинає з посмiшкою на вустах…
Надiйка та Iполит
Галя починає прання i посилає матусю за пральним порошком…
Легка заметiль першого дня нового року кружеляє за вiкнами.
Диво сталося…
…Хеппi енд.
ПОТВОРКА
Семен Плющик - потворка. Судiть самi: непропорцiйно видовжене худе тiло, маленька голова на гусячiй шиї, глибокi залисини на скронях i непомiрно повнi для вузького обличчя вуста з дитячою перетинкою посерединi, схожi на тiльце тлустого метелика. Крiм цих були й iншi дрiбнi недолiки, якi б не завадили красеню.
Семену Плющику - тридцять. Вiн лiкар. Холостяк. Живе з матусею i крихiтним чорним пiнчером на iм'я Дмитро (матусиним скарбом!). Не курить. Не п'є. I для багатьох не iснує.
Мало яка жiнка, поглянувши на нього, втримається вiд думки: «Бiдося…»
Новина про те, що Плющик одружується, мов грiм, вразила всю полiклiнiку. Особливо радiли старенькi пацiєнтки:
– А наш вбогенький нарештi прилаштувався…
– Бр-р-р! Як можна з таким цiлуватися?
– дивувались молоденькi медсестри.
– Ви ще ЇЇ не бачили! Можливо, вони одне одного вартi!
– посмiювався головлiкар.
ЇЇ незабаром побачили. I занiмiли. I довго судили-рядили: як таке могло статися?!
А все тому, що наречена була просто красуня. Правда. Буває так: усi риси класичнi, iдеально пiдiгнанi одна пiд одну, а поглянеш уважно - мармур. Холодно.
У цiй же все було неправильним: надто свiтлi, майже непомiтнi брови, надто дрiбний i кирпатий носик, мигдальної форми очi дисонували з їхньою не пiвнiчною, майже прозорою блакиттю. Фiгурка? Не Голлiвуд. Але все в нiй буквально волало: красуня!
Взагалi-то, зовнiшнiсть жiнки залежить вiд того, ким вона себе вважає. Поганенькою? Нема питань: стоптанi туфлi («Є i новi, але цi шкода викидати!»); дулька з волосся, пришпилена на потилицi («Я не якась розцяцькована фiфа з бiозавивкою!»); суворi очi («Я жiнка серйозна, мов трансформатор: «Не пiдходь - уб'є!»).
Ця ж раз i назавжди утвердила себе красунею i була нею.
Вона стояла у коридорi лiкарнi i чекала.
– Солоденька, ви до мене?
– визирнув з свого кабiнету хiрург Соєв i обдав незнайомку шквалом жагучої пристрастi.
– Я до Семена Плющика, - вiдповiла незнайомка.
– Якi люди! Якi люди!
– роздмухуючи нiздрi, заквакав Соєв, проводжаючи вiдвiдувачку до потрiбного кабiнету.
– А я вам, часом, не можу допомогти?
– Тiльки тим, що зачините дверi з того боку!
Соєв послухався.
А невдовзi з кабiнету вискочила, затискуючи
Вона побiгла так швидко, що Соєв ледь встиг вщипнути її за чималу сiдницю.
Те, що вiдбулося за дверима кабiнету номер тридцять, стало вiдомо зi слiв Нiночки. А вiдбулося ось що.
Дiвчина увiйшла («Колiр обличчя - ну просто - персик! I, зауважте, без грама косметики!»), сказала «нашому вбогенькому»: «Привiт, потворко!» Плющик розквiт, мов троянда. Зронив ручку. Вдарився лобом об стiл, перевернув вазон. («Ох, панове, це треба було бачити!!»). Пiдвiвся. I тодi незнайомка… цьомкнула його прямо в потилицю. («Жах який! Уявляєте? Ну тут я вже не витримала…»).
*
Оленцi Березовськiй двадцять шiсть. П'ять з них вона сумирно провела в стiнах унiверситету, виборюючи диплом фiлолога. Тепер вона працює дрiбним клерком в туристичному бюро.
Робота непогана, але досить нудна. Вона сидить у кiмнатцi з трьома молодими спiвробiтницями i органiзовує чужий вiдпочинок. I, якщо до неї приходить якийсь чоловiк, то це зазвичай чийсь чоловiк, що вирiшив влаштувати гарний вiдпочинок своїй родинi.
Тiльки й того.
До того ж, Оленка - пристрасний колекцiонер антикварних книжок.
Але це хобi не подiляв жоден з претендентiв на її руку i серце. Але в двадцять шiсть треба виходити замiж…
«Треба!» - так вважає Оленчина мати. I це невiдворотне «треба» висiло над її пухнастою голiвкою, як домоклiв меч. Адже вона звикла у всьому довiряти матусi.
Плющик та Березовська познайомились на аукцiонi раритетних видань. Аукцiон був органiзований як лотерея.
Кожному учаснику видавали номер. Крутили барабан. Кулька, що викочувалась звiдти, символiзувала омрiяну книжку. Плющику нiколи не таланило. Нещодавно вiн твердо вирiшив, що йде на аукцiон востаннє. Але вiн був азартним. А, можливо, доля сама штовхала його в потилицю. Головуючий оголосив, що в наступному лотi розiгрується рiдкiсне видання сонетiв Шекспiра. Плющик i Олена сидiли поруч. Олена нервово посунулась вперед, i її довгий «кiнський хвiст» ковзнув по плечi Плющика. Як людина, що не має рослинностi на головi, Плющик зморщився i механiчним рухом злегка (ну, зовсiм, зовсiм легесенько) поправив Оленцi зачiску. Кажучи простiше, зняв її «хвiст» зi свого плеча i перекинув їй на шию - там де вiн i мав бути.
– Кретин!
– одразу зреагувала Оленка (вона завжди була готова дати вiдсiч будь-якому нахабi).
– Патлата… - не дивлячись на спiврозмовницю, м'яко вiдбив атаку Плющик.
Олена пронизала його лазерним поглядом i одразу послабила атаку, адже супротивник безпечний: старомодна бiлоснiжна сорочка, штанцi - ги-ги!
– з охайно напрасованими «стрiлочками», розсiяний погляд…
– Потворка!
– прошепотiла Олена i в мить радiсно вхопила його за руку, в якiй той стискав картку з номером: - Ваш виграв!