Грани судьбы
Шрифт:
Мирон честно прислушался к своим ощущениям.
— Вроде нет.
— Слабость? Тошнота?
Чувствовалось, что врач любил свою работу. А как же иначе. В Академии все были трудоголиками, другие там не выживали, уходили в более спокойные места.
— Да нет…
— Позвольте.
Доктор бесцеремонно оттянул генералу веко сначала на одном глазу, потом на другом, удовлетворённо хмыкнул
— Хорошие показатели. Продолжайте наблюдение.
— Руки-то развяжите, — напомнил Мирон.
— Конечно-конечно, — согласился доктор уже в дверях палаты.
Через час его перевезли из реанимации в одноместную палату-люкс с холодильником и телевизором. Правда, пульт от телевизора не выдали.
А ещё через час генерал-лейтенант СБ ЮЗФ Мыкола Хомыч Лыбедь, возбуждённо расхаживая от окна к двери и обратно, посвящал Нижниченко в историю его чудесного спасения.
— Літак тільки почав заходити на посадку — і раптом буквально розлітається на шматки в повітрі. В Управлінні усі шоковані були. Експертиза нічого зрозуміти не може. Чорні скриньки досліджували — всі бортові системи працювали нормально. А підривники повторюють — не було міни на борті і все тут. Одні папери пишуть, інші пишуть, а користі ніякої.
— На сусідів, либонь, грішив? — устало поинтересовался Мирон.
Кое-кто из коллег Мыколы Хомыча общался с ним на втором государственном столь же принципиально, сколь сам генерал Лыбедь всегда и везде говорил только на украинском. Мирону подобное поведение всегда казалось неоправданным расходом энергии, вроде обогревания улицы в зимние холода. Сколько батарею не топи, за окном теплее не станет. Любой государственно мыслящий человек понимает, что два госязыка в Юго-Западной Федерации — единственное разумное решение. Оставить государственным только один (неважно какой) — прежде всего, крупно нагадить своей стране. А уж людей, не способных отличить патриотизм от идиотизма, в Киеве к реальной политике не подпускали на пушечный выстрел. Демократия — хорошая штука только тогда, когда отлажен скрытый от посторонних глаз механизм реального принятия решений. К счастью, в ЮЗФ этот механизм отлаживали настоящие специалисты.
— Перевіряли таку версію. Так тільки там же не дурні остатні — тебе підривати. Політичною фігурою, вибач вже, ти ніколи не був…
— За правду не перепрошують.
— От. Немає їм резону тебе підривати. А неприємностей уникнути.
— Так вже… Як подумаю, що міг стати приводом для війни…
— Якої війни? Бережи Боже, приводів і без тебе досить. Он до нас у ПЗФ рветься, Кубань. Усім Москва кісткою в горлянці. Та тільки руки в нас зв'язані. Сам знаєш, стабільність насамперед.
— Знаю… Гай, пропустимо сусідів. Так що із нами було?
— Так я ж тобі говорю: літак розлетівся на шматки на висоті біля двох кілометрів. Катапультуватись пілоти не встигли. Ясна справа, думали, що ніхто не врятувався. Газети навіть устигли повідомлення дати, що загинули усі. А потім знаходять вас у байраці. Як у казці: всі троє вкупі, внутрішні органи не ушкоджені. Ніхто пояснити не може, як таке може бути. Лікарі щось там бурмочуть латиною, бурмочуть, а притиснеш, тільки і скажуть: "Не розуміємо".
— Виходить, усі троє… - задумчиво произнёс Мирон.
Что ж спасибо Адаму, не соврал, спас всех. Хотя игры у этих богов… Хоть бы Геракл, что ли, какой на них нашелся и объяснил, что нельзя так с людьми. Не мышки же подопытные.
— Троє, - кивнул Мыкола Хомыч. — Усі живі. Ти от сьогодні отямився Тучкін, Кравець — без змін. Я перед тим, як до тебе зайти, лікарів питав.
– І скільки днів ми так лежали?
— Сьогодні дванадцятий. Другий тиждень.
— Ясно.
— А мені нічого не ясно. Мирон, поясни, що там було?
Нижниченко вздохнул. С тем, что правду не расскажет никому и никогда, он определился ещё в реанимации. Но и врать тоже не собирался. Хотя бы потому, что был профессионалом и знал, как легко попадаются на вранье.
— Що ти хочеш, Миколо? Розповіді про те, як нас абордажувала літаюча тарілка, і з неї вирлоокі чужопланетяни? Не було цього. А може й було, тільки я нічого такого не пам'ятаю. Летіли як звичайно. Чаювали з Тучкіним, я його в салон запрошував. Потім він пішов: посадка почалася. І усе.
— Що — все?
— Так просто — все. Більш нічого.
— Мироне, — почти жалобно произнёс генерал Лыбедь. — Так адже не буває. Ну не виживають люди, якщо падають з висоти двох кілометрів.
— Чуєш, Миколо, а ти в Бога віруєш?
— Що? — опешил собеседник.
— У Бога ти віруєш, питаю? — повторил Нижниченко.
— Так это, — неуверенно забормотал Мыкола Хомыч, — хрещений я… греко-католик… вірю, звичайно.
— Так чого ж ти тоді в мене запитуєш? Ти Його запитай…
Когда троллеконка отъехала от вокзала, Гаяускас поинтересовался:
— Так что, Гиви, ты, выходит, гном?
— Аой, дорогой, ты что, вчера родился? И я — гном, и папа мой был гном, и мама гном, и все в роду гномы были. Неужели непонятно? А ты меня за кого принял?
— За человека, конечно.
— Дорогой, ты думай, прежде чем говорить, да. Какой я тебе человек?
От возмущения водитель даже выпустил из рук штурвал.
— Балис просто никогда в жизни гномов не видел, — пояснил Наромарт.
— Аой, дорогой, ты меня совсем не уважаешь, да? — окончательно озверевший Гиви тормознул так резко, что лёгкий Серёжка словно пёрышко слетел с сидения и чуть не впечатался в сидящего напротив Балиса.
— Гномов не видел, да? По Дороге путешествует, а гномов не видел?!
Лицо обернувшегося водителя источало праведный гнев.
— Так получилось, — спокойно ответил Балис.
Гиви изумлённо хлопнул глазами.