Гуси-лебеді летять
Шрифт:
— А нема тут помилок?
— Є, тільки маленькі-маленькі, — знав, що сказати, писар.
— Гляди, щоб надалі й маленьких не було, — повчально казав голова й викарлючував підпис…
Незабаром Шевко аж загуркотів з усіх трьох посад. Правда, знімали його весело, під регіт людей і нової влади, дай боже, щоб кожного з нас, коли доведеться, не гірше знімали… З часом чоловік примирився, що політична діяльність заважка для його занадто життєлюбного характеру, і знайшов задоволення в складанні
Відчуваючи, що я не сходжу з порога, дядько Шевко знову розплющує повіки, і в його погляді прокидається цікавість:
— Ти чий будеш?
— Панасів син.
— Ага, Панасів, — розмірковує вголос. — Чи не з столярського кутка?
— Вгадали.
— Тоді здоров.
— Здорові були, дядьку.
— Ти чого сюди притарабанився? Може, заяву якусь треба написати? — і очі в дядька стають такими, наче їх помастили смальцем.
— Ні.
— А чого? — у Шевка одразу ж зменшується цікавість до моєї персони.
— Тут таке діло, що мені краще б не говорити, а вам не слухати.
Дядько Шевко одразу випростується:
— Послухаєм, послухаєм, що ти проглаголиш.
— Хочу, щоб мені книжку пояснили.
— Книжку? — чоловік зневажливо знизує утлими плечима і вже кисло питає: — Щось не розкумекав?
— Еге.
— Виходить, не вистачило тями?
— Не вистачило, — покірно погоджуюсь я.
— Ану покажи цю книженцію, то ми зараз і побачимо, чим напхана і чого варта твоя голова. — Куцими пальцями, в які врізались прокурені, круглі, наче мідні копійки, пазурі, Шевко розгортає книгу, нишкне, довго вчитується, здивовано ворушить бровами, в які теж понабивались веснянки, а потім спокійно, без жодного слова повертає книгу і прикриває очі повіками.
Я зовсім не сподівався на таке і оторопіло дивлюся на чоловіка, далі кахикаю, але Шевко і вусом не веде.
— Так що ви мені, дядьку, скажете? — нарешті наважуюсь запитати його.
— Що? А ти ще не пішов звідси? — дивуються повіки, щоки і вуста Шевка.
— Ні, ще не пішов.
— То можеш іти. А скажу я тобі одне, якщо вже так хочеш: цю книжку будеш читати, коли більше з'їсиш каші. Тут усе діло в каші. Зрозумів?
— Зрозумів.
— То й будь здоров, — він знову заплющує очі, а в кутку починає реготати сторож. Я спочатку ошелешено дивлюся на нього, а потім теж сміюся, бо що ж мені залишається робити? І головне — я помічаю, що й Шевкові повіки починають насочуватися сміхом, але очей не розплющують. Пересміявшись, я підходжу ближче до сторожа і з співчуттям питаю:
— Чули кумедію?
— Від нього й не таке почуєш, — добродушно сміється старий. — Ніхто не вгадає, які джмелі гудуть
— Діду, а дядько Себастіян скоро прийдуть?
— Він сьогодні, мабуть, не прийде, бо цілий день ганявся в лісах Кипорового яру за бандитами. І пораненого коня від них привів.
— Гарного?
— Аж очі вбирає! Прямо, як в Георгія Победоносця був! Везе ж чоловіку!
— Везе! На нього ще ні разу доля не насварилася пальцем, — підсміюючись, фасоновито переступає поріг довгий і гнучкий, наче навсторч поставлений вуж, Юхрим Бабенко. Маленький картузик прикриває йому маленьку голову, в якій не було де розгулятись добрим думкам. А очі в Юхрима такі, що в них і сміх не може засклити потаємної злоби.
— Мовчи, баламутний! — одразу накостричується вид і чуприна старого.
— Не бачу в цьому ні резону, ні політики, ні параграфу. Ми триста років фактично мовчали, нам треба виговоритись за триста років. Резон історичний? — так само зверхньо підсміюється Бабенко, скидає картуза і здмухує з нього невидиму пилинку. — Я вам, діду, якимсь параграфом не вгодив перед генеральним прибиранням комбіду?
— Слизькоязиким патяканням.
На підбірчастих губах Бабенка розірвалась і знов стулилась посмішка.
— Ай-ай-ай, які ви несовмістимі стали в комбіді. Я знаю, що ви зі своєю мітлою, натурально, підвладні Себастіяну, але це не резон, щоб не мати про нього своєї мислі і сображенія розуму. І що я сказав? Фактичну справочку: доля не сварилась на нього пальцем.
— Так, смертю, смертю сварилась!
— Це для біографії при новій владі інтересно і навіть вигідно.
— Та чи тямиш ти, посмітнику, що, аби позбирати всі кулі, які решетили Себастіяна, можна було б галушок наварити?
— Галушок? — спочатку дивується Бабенко, а потім спокійнісінько любується картузом. — Це ще не факт.
— А що тоді факт? — зовсім розлютився старий і хмарою посунув на незворушного в своєму френчі і галіфе Бабенка. — Може, те, що ти проколов собі пальця, відкрутився від фронту ще й інвалідність відхопив та й дуриш своїми мартоплясівськими соображеніями голови молодицям.
Сміх зіскакує з очей Бабенка, вони викруглюються, мов гудзики, і вже з ненавистю впиваються в старого:
— Глядіть, щоб і ваша вельми розумна голова не задурилась: мітла і для неї знайдеться.
— За мою голову не журись — за свою богу молись: хитрістю і дурисвітством тепер не звікуєш. Чого вибалушив очища? Не чекав на такий параграф?
— А ви знаєте, що я сількор? — вихоплюється в Бабенка, і він так підіймає руки, наче в них тримає газету. Але й це не страхає старого:
— Я знаю одне: в тебе не вистачило часу стати людиною.
— Це я не став людиною?