Хатина дядька Тома
Шрифт:
Через кілька днів після того знаменного вечора пані де Ту розповіла братові про всі свої справи. Після смерті чоловіка вона успадкувала чимале багатство й тепер великодушно запропонувала Джорджеві поділитися з його сім’єю. Коли вона запитала, на що він хотів би вжити свою частку того багатства, Джордж сказав:
— Дай мені змогу здобути освіту, Емілі. Це моя давня заповітна мрія. А далі я зведуся сам.
Добре все обміркувавши, вони ухвалили на кілька років поїхати всією сім’єю до Франції і незабаром вирушили в дорогу, взявши з собою і Емелін.
Під час подорожі
Джордж чотири роки вчився в одному французькому університеті і завдяки своїй працьовитості й наполегливості здобув широку та ґрунтовну освіту.
Про решту дійових осіб нашої розповіді нам майже нема чого більше сказати. Згадаємо хіба кількома словами про міс Офелію і Топсі, а прощальний розділ присвятимо Джорджеві Шелбі.
Міс Офелія забрала Топсі з собою і привезла її в свій рідний Вермонт, на превеликий подив усієї поважної громади, що її в Новій Англії заведено називати словом «наші». Оті «наші» спочатку визнали дівчинку за чудернацький і непотрібний додаток до їхнього Добропорядного хатнього побуту, проте міс Офелія, вірна своєму обов’язкові, досягла такого успіху в її вихованні, що дуже скоро дівчинка здобула ласку та прихильність і в родині, і в усьому містечку.
P.S. Можливо, деяким матерям приємно буде дізнатися, що пані де Ту після довгих, наполегливих пошуків нарешті знайшла і сина Кассі. Цей заповзятливий юнак утік на північ на кілька років раніше за свою матір, і тамтешні друзі гноблених дали йому притулок та допомогли здобути освіту.
Розділ XLIV
Визволитель
Джордж Шелбі надіслав матері коротеньку записку, лиш кількома словами сповістивши, коли його чекати додому. Описувати смерть свого вірного приятеля йому забракло духу. Він кілька разів брався за перо, але його душили сльози, і все кінчалося тим, що він роздирав на клапті ледь початий лист і біг геть від столу, щоб трохи заспокоїтись.
Того дня, коли мав приїхати молодий господар, у будинку Шелбі панувало радісне піднесення.
Місіс Шелбі сиділа в своїй затишній вітальні перед каміном, в якому, розганяючи вогку осінню прохолоду, весело палахкотів огонь. На столі, накритому до вечері, виблискувало срібло та кришталь, а порядкувала коло нього наша давня знайома, тітонька Хлоя.
На ній була нова перкалева сукня, чистий білий фартух та ретельно накрохмалений завій, і її лискуче чорне обличчя вдоволено сяяло. Вона неквапливо, аж надто доскіпливо оглядала стіл, аби тільки мати нагоду трохи поговорити з господинею.
— Ну от, тепер начебто все як годиться, — мовила вона. — Осьде я поставила його тарілку, там, де він любить, проти вогню. Наш панич Джордж завжди тягнеться до тепла… А це що таке? Чого ж це Селлі не принесла святкового чайника — отого нового маленького, що панич Джордж купив для пані на Різдво? Ось я його зараз дістану!.. А що, пані мають
— Так, Хлоє, але всього кілька слів. Пише тільки, що як зможе, то приїде сьогодні ввечері, ото і все.
— А про мого старого там нічого нема? — спитала Хлоя, соваючи на столі чашки.
— Ні, немає. Він нічого взагалі не пише. Розкаже про все сам, коли приїде.
— Еге ж, він такий, панич Джордж. Усе має розказати сам. Я це завжди за ним примічала. Та як на мене, то й де б ото білим людям стільки всякого писати — воно ж така морока!
Місіс Шелбі всміхнулася.
— Мабуть, мій старий і не впізнає тепер своїх хлопців та й донечки теж. Вона ж уже о-го яка величенька, наша Поллі! А що вже метка та моторна! Оце лишила її вдома доглядати пиріг. Саме такий зробила, як мій старий любить. Такісінький був у нас і того ранку; коли його забрали з дому. Боже ж ти мій, як тоді краялося мені серце!
Місіс Шелбі лише зітхнула на цю згадку і враз відчула в душі якийсь тягар. Ще коли вона одержала синового листа, її огорнув глухий неспокій: чи не ховає він чогось лихого за тією мовчанкою?
— А гроші мої пані приготувала? — стурбовано запитала Хлоя.
— Так, Хлоє.
— Бо я хочу показати свому старому ті самісінькі, що платив мені коди тор. «Лишилася. б ти, Хлоє, в мене ще», — каже він. «Дякувати, — кажу, — хазяїне. Я б то й лишилася, але ж мій старий додому вертається, та й пані вже без мене не може». Отак-таки йому й сказала. Добрий він чоловік, той хазяїн Джонс.
Хлоя вперто домагалася, щоб господиня зберегла саме ті папірці, які одержувала за її роботу в кондитора. Вона хотіла показати їх чоловікові як свідчення її хисту. І місіс Шелбі задовольнила її прохання.
— А Поллі він таки не впізнає — це я про мого старого. Де ж пак! Цілих п’ять років збігло, як його десь повезли. Вона ж тоді була зовсім крихітка, ще й стоп» ти до ладу не вміла. А як він радів, коли вона тільки почала шкандибати! Ой, доленько моя гірка!
Знадвору почувся гуркіт коліс.
— Панич Джордж! — вигукнула тітонька Хлоя і метнулася до вікна.
Місіс Шелбі побігла до надвірних дверей і за мил опинилася в синових обіймах. Тітонька Хлоя стояла за нею, напружено вдивляючись у темряву.
— Бідна тітонька Хлоя! — співчутливо промов Джордж, спиняючись перед нею і потискаючи обома руками її чорну шкарубку руку. — Я радо віддав би все, що маю, аби тільки привезти його з собою, але він залишив цей світ.
Місіс Шелбі злякано скрикнули. Тітонька Хлоя ж озвалась ані словом.
Вони пішли до вітальні. Гроші, якими так пишалася Хлоя, лежали на столі.
— Осьде, — сказала вона, тремтливою рукою зібравши їх докупи й простягнувши господині. — Не хочу я їх більше бачити, ані чути про них. Я ж знала, що так буде, — продали його й замордували на тих плантаціях. І Хлоя повернулась і гордо пішла до дверей. Місіс Шелбі мовчки подалася за нею, взяла її за руку, всадовила в крісло й сама сіла поруч.
— Бідна моя Хлоя! — мовила вона.
Хлоя похилила голову на плече господині й гірко заридала.