Хатина дядька Тома
Шрифт:
— Тільки б собаки не пошматували її, як наскочать зненацька, — мовив Гейлі.
— Ваша правда, — озвався Меркс. — Було якось, що наші хорти мало не на шмаття подерли одного негра,) доки ми підбігли їх відігнати.
— То й я кажу, що коли товар цінується за вроду, собаки не годяться, — докинув Гейлі.
— Атож, — підтакнув Меркс. — Та й якщо вона сховалася десь у домі, вони теж ні до чого. І взагалі тут, у північних штатах, від собак мало користі. Той негр підсяде собі на якогось воза, і шукай тоді його сліду. Собаки придатні лиш у пониззі, на плантаціях, де збіглим „і неграм ніхто не допомагає і вони мусять скрадатися самотужки.
— Ну
Згаданий пан скрушно повів очима по затишній кімнаті, з якої мусив іти, одначе слухняно підвівся. Вони перемовились кількома словами щодо подальшого, і Гейлі з видимою неохотою віддав Томові п’ятдесят доларів. Після того доброчесна трійця розпрощалася.
Тим часом як у заїзді відбувалась описана сцена, Сем і Енді, щасливі по саме нікуди, простували собі додому.
Сем аж не тямився з захвату і виявляв свої розбурхані почуття найнеймовірнішими викриками та погуками, чудернацькими гримасами та конвульсивними порухами всього тіла. Раз у раз він перевертався на коні задом наперед, обличчям до хвоста, тоді, щодуху зикнувши, за одним махом знову сідав як слід і, прибравши поважного виразу, починав вичитувати Енді за те, що він сміється і дуріє. Потім, ляснувши себе по боках, знову заходився буйним реготом, та так, що аж дзвенів старий гай, яким вони проїжджали. Однак за всіма тими штуками він не забував чимдуж поганяти коней, аж поки десь над одинадцяту годину їхні копита зацокотіли по жорстві біля дому.
Місіс Шелбі вибігла на веранду.
— Це ти, Семе? Ну, як вони там?
— Містер Гейлі спочиває у заїзді. Він страх як натомився, пані.
— А Еліза, Семе, як вона?
— Ну, вона вже ген по той бік. Сказати б, у землі обітованій.
Як, Семе? Що ти хочеш цим сказати? — вигукнула місіс Шелбі. їй аж дух перебило, і вона мало не втратила притомність, подумавши про те, що можуть означати ці слова.
— То оце ж я й кажу, пані. Ліззі перейшла через річку до Огайо, та ще й так знаменито, наче хто її на крилах переніс.
— Іди-но сюди, Семе, — покликав його містер Шелбі, що вийшов на веранду слідом за дружиною. — Іди й розкажи своїй господині все, що вона хоче знати. Ну годі-бо, Емілі, ходім, — мовив він, обіймаючи її за плечі. — Ти змерзла і вся тремтиш. Надто вже ти за неї вболіваєш.
— Надто вболіваю! Хіба ж я сама не жінка, не мати? На кому ж, як не на нас, лежить відповідальність за нещасну дівчину? Ми ж самі взяли гріх на душу!
— Який гріх, Емілі? Ти ж добре знаєш, що нас примусили обставини.
— А проте мене все одно гризе відчуття провини, — мовила місіс Шелбі. — І ніякими доказами його не вгамувати.
— Гей, Енді! Ану ворушися ти, негре! — гукнув Сем біля веранди. — Одведеш коней до стайні. Хіба не чув, що мене хазяїн кличе?
За хвилю Сем з’явився у дверях вітальні, тримаючи в руці своє пальмове листя.
— Ну, Семе, розкажи нам про все до ладу, — звелів містер Шелбі. — Де Еліза, ти знаєш?
— Еге ж, пане, я оцими власними очима бачив, як вона перейшла річку по пливучій кризі. Ще й як перейшла! То було справжнє чудо. А тоді якийсь чоловік на тому березі допоміг їй вилізти схилом, і вона зникла в тумані.
— Щось не дуже мені віриться в це твоє чудо, Семе.
Перейти річку по пливучій кризі — не така проста штука, — сказав містер Шелбі.
— Де ж би то проста! Нікому б нізащо не перейти, коли б не щаслива доля, — відказав Сем. — Ось ви послухайте, як воно все було. Під’їжджаємо
То я тут шурх — і загубив свого бриля, а тоді й вереснув страшним голосом, так що й мрець на ноги схопився б. Ну, Ліззі, звісно, почула та й шасть од вікна, доки містер Гейлі до дверей проїдав. А тоді, скажу я вам, вона як дасть ходу в бічні двері та гайда до річки, а містер Гейлі як побачить її, як закричить ґвалт, і ми всі троє —він, я і Енді — ну за нею! Вона на берег — а там вода буяє футів на десять ушир, а далі крижини величезні сторчака пливуть, наче острови які. Ото біжимо ми за нею, а я собі думаю: ось зараз він її вхопить! Аж тут вона як заверещить, що я зроду такого не чув, а тоді плиг — і враз через ту воду й перелетіла, просто на крижину А далі ну зойкати та стрибати! Крига — хрясь! лясь! лусь! А вона знай собі скаче, чистісінько мов та олениця! Їй богу, то не дівчина, а просто вихор якийсь, ось що я вам направду скажу.
Місіс Шелбі, побліднувши від збудження, мовчки слухала Семову розповідь.
— Яке щастя, що вона жива! — озвалась вона. —
Але де ж то вона тепер, бідолашна дитина?
— Доля її не зрадить, — сказав Сем, промовисто зводячи очі до неба. — Це ж напевне сама доля її порятувала. Недарма наша пані завжди нам кажуть: як доля судила, так воно й буде. Отож і сьогодні — коли б не напровадила мене доля, нашу Ліззі вже були б десять разів піймали. Хіба не я вранці пустив коней і ганявся за ними аж до обіду? А потім хіба не я завів містера Гейлі аж ген на п’ять миль від дороги? Якби не я, він здогнав би Ліззі, не гірш як собака єнота. А все воно з веління долі.
— То таке веління долі, що краще тобі його не слухатись, паничу Семе. Я не дозволю, щоб мої люди так поводилися з панами, — сказав містер Шелбі як міг найсуворіше за таких обставин. Та вдавати сердитого перед негром — однаково що перед дитиною: обоє підсвідомо відчувають, де справжній гнів, а де прикидання. Отож і Сем анітрохи не засмутивсь тією доганою, хоча винувато похнюпився і стояв, гірко скрививши уста, мов той розкаяний грішник.
— Пан каже правду… щиру правду. Я вчинив дуже погано, це вже як є. Звісно, що пан і пані не будуть такого попускати, я вже добре собі затямив. Одне тільки лихо — часом бідолашного негра, як оце я, аж муляв встругнути якусь капость, коли хтось починає отак викаблучуватись, як той містер Гейлі. Та й ніякий він зовсім не пан. Кожен, кого навчено, як мене, одразу це добачить.
— Ну гаразд, Семе, — мовила місіс Шелбі. — Тепер, коли ти збагнув свою провину, можеш іти й сказати тітоньці Хлої, щоб вона дала тобі тієї шинки, що лишилася сьогодні від обіду. Певне, ви з Енді добре зголодніли.
— Пані аж надто ласкава до нас, — відказав Сем і, квапливо вклонившись, зник за дверима.
Читач уже, мабуть, помітив з попереднього, що «панич Сем» мав природжений хист, який напевне довів би його до великих висот на політичній ниві: він умів скористатися з першої-ліпшої нагоди і обернути її на користь та славу собі. Отож, показавши у вітальні на втіху господарям свою доброчесність і покірливість, він заплюснув на голову своє пальмове листя і з хвацьким, безтурботним виглядом попростував у володіння тітоньки Хлої, сподіваючись добре похизуватися перед кухонною челяддю.