Хмари

Нечуй-Левицький Іван Семенович

– Та то ваш чоловік в себе, в кабінеті, мабуть, робить якісь чари. Таке, таке оце мені плескав, що я аж злякавсь! Каже, що й того нема на світі, й того ніколи не було. Перехрестіть лиш йому лоба та повезіть його в лавру та в пещери.

Воздвиженський мерщій вибіг з покоїв, а Степанида прожогом побігла в кабінет до Дашковича.

– Василю Петровичу! Що тут у тебе діється? Що ти тут робиш, запершись з цими книжками?

– Адже бачиш! Читаю.

– А це що? – промовила вона, кинувшись до обсмаленої

книжки.

– Книжка! хіба не бачиш?

– А чого ж вона обсмалена?

– А тим, що Степан Іванович обсмалив її, жартуючи.

– Щось воно та не так… Чого ж це в тебе в горниці тхне смалятиною?

– Бо навіжений Воздвиженський смалив книжку.

– Та нащо ж ви тут її смалили?

– Оце! нащо та нащо? Причепилась причепа! На те, що треба було! – сказав Дашкович, аби одчепиться од неї.

– Гляди лишень! Чи це в тебе в кабінеті й образа нема? – сказала Степанида, оглядаючи стіни.

– Нема, бо ти не почепила.

– Бо ти не сказав! Мабуть, тобі не дуже його й треба, Василю! ти з великого розуму та в голову заходиш! Ті філософські книжки не доведуть тебе до пуття. Чи молишся пак ти Богу? Скажи мені по правді, ти хочеш запагубить себе, чи що?

– Молюсь, а тобі навіщо? Тебе я не запагублю ж!

– Та я так собі спитала… Завтра я поїду в лавру в пещери; Їдь і ти зо мною, прошу тебе!

– Їдь сама! Чого я поїду. Хіба на Подолі нема церков та чудовної ікони?

– Бач! Я й кажу, що так! Я доти не буду спокійна, доки не побачу, що ти молишся Богу.

– То ходім завтра до Братства. Про мене, подивись, як я буду молиться.

І на другий день Дашкович мусив проводить її на ранню службу в Братстві, де була повнісінька церква прочан з сіл. Він приклався до чудовної ікони і тим заспокоїв свою жінку. Вона на свої очі бачила, як філософ хрестивсь, моливсь, цілував чудовну ікону Богородиці.

– Це тобі наговорив на мене Воздвиженський? Еге, так? – казав Дашкович. – А сказать по правді, сам Воздвиженський навряд чи вірує в Бога, хоч колись і моливсь Богу серед ночі. Ти присікайся лишень добре до його.

В Степаниди Сидорівни почало боліть серце і за родичем. Як вона не сердилась на сестру, одначе діло здалось для неї таким великим, що вона не втерпіла й побігла до сестри, бажаючи спасти од вічного вогню Воздвиженського душу.

– Здорова була, сестро! – сказала вона, вбігаючи до сестри в горницю.

– Здорова була, сестро! – обізвалась до неї Марта, роблячи якесь діло й ледве повертаючи до неї голову.

– Вже чи сердься, чи не сердься, а я мусила прийти до тебе, бо наші вчені чоловіки з великого розуму та в голову заходять.

– Та мій не дуже-то вчений! Йому нікуди заходить. Може, то твій великорозумний заходить за розум! – сказала Марта.

– І мій, і твій! Обох я застала в кабінеті… Чогось змагались,

порозкидали книжки, навіщось палили якусь книжку… Щось у тій книжці та недобре написано, коли вони наважились потаєнці спалить її в грубі, так, щоб і ми не бачили.

Марта насторочила вуха й почала ласкавіше слухать сестрину розмову.

– Може, вони що погане задумали, щось недобре писали… Бо ті вчені люди тепер часом і справді за розум заходять, – промовила Марта й попросила сестру сісти. – Борони Боже чого! Часом воно виявиться! Чи не знаєш, сестро, що вони там писали й палили? Може, що проти губернатора або…

– Якби пак проти когось! А то проти Бога! – сливе нишком сказала Степанида, озираючись до дверей.

– Ох, мені лихо! – аж плеснула в долоні Марта Сидорівна.

– Чи молиться пак Богу твій чоловік? Чи ходить до церкви? – питала Степанида Сидорівна.

– Щось не бачила, щоб він коли молився… а молитовника в його… й заводу нема! Хіба напам'ять.

– Еге! напам'ять! Я свого насилу, аж сливе через силу помолила, водила до чудовної ікони… Тільки, сестро, нікому не кажи. Повези лишень, сестро, свого в лавру та в пещери!

Сестри розпрощались і ніби навіть помирились, перелякані страшним лібералізмом своїх чоловіків.

Тільки що Воздвиженський переступив через поріг, як Марта глянула на його невеселими очима. Він одразу почутив кругом неї страшне полум'я, вже йому відоме.

– Скажи мені, на милость Божу, що ви там з Дашковичем пишете таке страшне, що аж треба було палить в грубі? Чи ви молоденькі, чи вам і досі в голові грає? Та в вас жінки, та в вас же купа дітей! Борони Боже якої напасті! Та тоді ж ми пропащі з дітьми. Воздвиженський стояв і дивився на неї.

– Де це ти нагляділа таких пропащих людей? Слава Богу, всі сидимо дома й хліб жуємо. Що це ти верзеш?

– Ти сам верзеш! Що ви палили в грубі з Дашковичем? – присікалась до його жінка.

– Українські пісні.

– Та не дури мене, бо я ще не зовсім дурна! Сухобрусів не було дурних ні в Києві, ні поза Києвом.

– Кажу тобі, що палили пісні! Дашкович щось собі забрав у голову…

– О! бач! Я ж кажу, що було щось: він забрав щось у голову, а ти й ні!

– А я ні.

– А перехрести лиш свого лоба! – промовила Марта.

– А то навіщо? Дідьків не бачу кругом себе, нема од чого одхрещуваться.

Воздвиженський бачив, що його ж зброю проти Дашковича повернуто на його ж, та не знав, звідкіль воно повернуто. Хоч він сам і встоював дуже за патріархальність, одначе вже далеко одійшов од неї і хотів її накинуть на шию комусь іншому.

– Чого це такі думки прийшли тобі в голову? – спитав він у жінки.

– А того, що я завтра їду в лавру і в пещери і хочу, щоб і ти їхав зо мною на прощу та помолився.