Хмари
Шрифт:
Сухобрус поналивав чарки, і всі випили й стали ще веселіші.
– Ой ви, уми-розуми! – промовив сміливо Сухобрус. – Але, мабуть, не одгадаєте: що після чаю! А нуте! хто одгадає? – Студенти дивились на його й почали одгадувать. Один казав, що після чаю треба випити, другий казав, що треба покурить, що треба подякувать.
– Ні! ні! – казав Сухобрус, тріпаючи головою.
– Треба додому йти! – обізвався Дашкович.
– Ні! – тріпнув головою Сухобрус. – От тобі уми-розуми! Одже й не всього ви навчились в академії. Після чаю –
Всі засміялись; навіть панни осміхнулись і запишались.
– А хто не родився й умре? Хто родився і не умре? – знов загадав загадку Сухобрус.
Ця загадка була не така мудра, як перша. Її швидко одгадали, що не родивсь і вмер – Адам, родивсь і не вмер – Ілія та Єнох, бо обидва були взяті живими на небо, як написано в Біблії.
– О уми! ото розуми! одгадали! – хвалив їх Сухобрус. Воздвиженський встав з-за стола, пройшовся по хаті й спинивсь коло картини Ноя з синами.
– Що це у вас таке? Чи попи, чи диякони, чи сліпі Велізарії? – промовив Воздвиженський і за тим голосно прочитав напис: «Святий праотець наш Ноє».
– Е! у вас, бачу, гітара є! – промовив Воздвиженський і зняв з стіни гітару. – А заграйте, будьте ласкаві, або й заспівайте, – сказав Воздвиженський, сівши коло Марти.
– Я колись співала, та вже позабувала, – промовила кокетливо Марта. – Просіть сестру.
Воздвиженський зняв з стіни другу гітару й поніс Степаниді. Вона так само соромилась й одсилала до сестри.
– Коли ви не хочете, то ми будемо співать з Дашковичем. Ану! починай української!
І Дашкович сміливо почав тенором «Вийди, дівчино! вийди, рибчино!». Воздвиженський підтягав басом і так ламав українські слова, що панни не могли вдержаться од сміху. Одначе Марта почала акомпанувати на гітарі, а за нею й Степанида на другій. Пісня вийшла дуже гарно, бо її співали вмілі голоси. Сухобрус аж умилився серцем.
Паничі скінчили й просили співать самих паннів. Вони мусили заспівать «Сизого голубочка». Голоси їх були добрі, але не дуже тверді й сміливі. Вони співали й пишали губи, а од того пісня виходила дуже вже сентиментальна.
– Годі вже того голубочка! Заспівайте лишень «Горлиці»! От пісня! – говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили «Горлиці» дрібно й голосно. До їх пристали паничі. Пісня була така весела, така жвава, що підіймала ноги до танців.
– Заспівайте ж іще нашої пісні, та жалібної-жалібної, – просив Сухобрус.
І всі разом заспівали «Чи я в лузі не калина була, чи я в лузі не червона була?».
– Ой, не співайте, бо буду плакати! – просив Сухобрус, переслухавши пісню. – Що мені згадала ця пісня? Яку давню давнину пригадала вона мені! І мою молодість, і мою покійницю, і мої літа давні, навіки минувші!
Вже на сході небо зачервоніло, а гості все співали та співали, та випивали. Нарешті, сам Сухобрус став серед хати і почав співать церковних пісень. До його пристали студенти, а за ними мусили співать і панни. Вже надворі стало розвиднюваться,
В Братському монастирі задзвонили на утреню. В той час одмикали монастирську браму.
– Дашковичу! чуєш? – промовив Воздвиженський.
– «Час додому, час! забарилися!» – затягли всі, і паничі почали прощаться з хазяїном і дочками. Всі випровадили їх у двір і розпрощались з ними. Хазяїн і дочки просили студентів не забувать їх і одвідувать якнайчастіше, тільки не через баркан, а просто через браму.
Ранок, свіжий і росяний, саме розгорювавсь. На самих вершечках усіх золотих хрестів Старого Києва, на високих горах, з'явились червоні, як жар, проміння, а Поділ лежав сонний під горою в глибокій темній тіні.
Студенти ввійшли в монастирську браму, де стрілось їм кілька перекупок з кошиками в руках. Двері в корпусі були вже одчинені. Вони благополучно пройшли до номера й повалилися на ліжка, змучені днем і ніччю, так багатою на притичини.
А Сухобрус, вернувшись з дочками до хати, став серед кімнати, приклав палець до лоба, довго думав і сказав:
– Щось воно та недурно! Щось та буде! І треба ж було цим паничам потрапити перелізти доконче в мій садок, зайти до моєї господи несподівано й негадано в таку пізню добу! Це все недурно! Щось та повинно буть!
Так говорив Сухобрус під впливом «Печерського патерика», начитавшись за спокуси од злих духів. Йому і в голову не прийшло, що діло сталося дуже просто й випадком.
– Щось буде! – все говорив Сухобрус сам до себе, стоячи серед хати з пальцем, притуленим до лоба. – Дочки! готуйтесь до весілля! Ось що буде! – промовив батько весело до своїх дочок і пішов спать.
Вплив «Печерського патерика» з батька перейшов і на дочок. Вони не лягли спать і пішли в садок стрічать схід сонця. Їм так ясно малювалась вечірня сцена в садку!
Роса падала їм на коси, на лице, на одежу; великі краплі дощем падали з листя й обсипали їх білі сукні. Сонце викотилось з-за Дніпра й освітило їх зблідлі лиця й трохи червоні очі. А вони все ходили по садку й дивувались. В кожної в голові стриміла батькова думка: щось буде! щось повинно буть!
В обіди батько прийшов з магазину до господи, і за обідом розмова йшла все про студентів.
– Як же вам показались вчорашні гості? Чи сподобались хоч трохи? Я дуже вподобав Дашковича! Такий тихий, спокійний і дуже розумний панич! – говорив Сухобрус. – А той другий щось дуже дикий та грубий! Чистий парубок!
– Одначе він з себе дуже показний, здоровий, має гарного баса, – сказала Марта, – а Дашкович вже геть-то розумний, хоч і дуже гарний з лиця.
І батько все хвалив Дашковича, а дочкам чомусь більше сподобався Воздвиженський. І Марта, й Степанида знаходили Воздвиженського здоровшим; їм обом сподобався його бас, його сміливість, хоч і дуже груба. Тільки одна другій не признавалась в тому і таїла ту думку про себе. Марта знала, що Воздвиженський більше звертав увагу на неї, й була рада; Степанида завидувала й почала цураться сестри. З того часу між ними почався ще більший нелад. Одна поглядала на другу скоса.