Homo Novus (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

– Посилене видiлення адреналiну в кров, - спокiйно сказала Аркадiя. Попереставляй меблi, це полегшує.
– I, сяйнувши брильянтом, вийшла.

Захеканий Фiл упав на канапу i втупив очi в стелю. "Ну, заспокойся, радив сам собi, - годi нервувати..."

Пригадав, що в Аркадiї з'явилися i дорогi перснi, i сережки, i навiть срiбний хрест, оздоблений перегородчастою емаллю. "Не подумай, що я вiрю в бога, - сказала якось, примiряючи того хреста.
– Просто цiнна штучка".

"Цiнна штучка, - з гiркотою

пригадував Фiл.
– їй аби коштовностi, та модне взуття, та сукнi... їй навiть сняться розкiшнi речi. Про наукову роботу не хоче й слухати... Що ж сталося? Адже попередня Аркадiя мрiяла: "Будемо альпiнiстами науки. Як це хвилююче, коли перед тобою ширшають i ширшають обрiї..." Невже вона забула? Чи не передалося?"

Фiл устав з канапи, сiв до столу. I тут йому на очi потрапила записка, написана великими кривими лiтерами на листку з учнiвського зошита:

"Якщо ти справдi дочка, то приїдь, бо мати при смертi".

Покрутив у пальцях, перечитав ще раз i пiшов до Аркадiї - вона вовтузилась бiля розчиненої шафи у спальнi.

– Бачила?
– пiдняв папiрця догори.

– Та ще не повилазило.

– Ну, i як вона?

– А...
– схитнула головою Аркадiя.
– Не знаю, ще не їздила, свого клопоту по горло.

Фiл ступнув крок до неї - хотiлося вхопити за плечi, труснути, мовляв, схаменися, опам'ятайся, - але тiльки зiжмакав папiрця i приглушено сказав:

– Ну, то збирайся, поїдемо зараз.

Аркадiя пiдвела голову вiд купи одежi, що лежала на килимi, очi їй зблиснули, як брильянти:

– Сьогоднi ти якийсь причiпливий. Уже пiзнiй вечiр, нiкуди ми не поїдемо.

– Але ж iдеться про твою матiр. Може, ще вдасться...

– Та що там удасться!..
– перебила, нетерпляче крутнувши головою.
– Хай викличуть "швидку"...

Ошелешений Фiл сiв на постiль i деякий час мовчки дивився на дружину. Вона спокiйно продовжувала перебирати одежу, певне, щось шукаючи.

– Слухай, ти стала якоюсь... бездушною, безсердечною...
– нарештi спромiгся Фiл.
– Я тебе не впiзнаю. Так знаєш, до чого можна скотитися? Схаменися, Аркадiє!

Пересмикнула плечима, наче їй припiк золотий ланцюжок.

– Безсердечна? Якщо це медичний термiн, то називай мене - Акордiєю. Непогано звучить: Акордiя! Так i в новому паспортi запишемо. А що? Аркадiя перетворилась на Акордiю.

– Слухай, ми ж люди...

Та нiчого слухати вона вже не хотiла.

У Корчувате їхав сам, у неї, бач, свої клопоти... Мати недужа, а вона шафою зайнялася, одежу впорядковує...

Гiрка саркастична посмiшка скривила Фiловi губи. Оце так виростив собi жiночку! Акордiя... Справдi, Акордiя - людина без серця i душi. Як же виникло, як склалося її "я"? Де ж вiн допустився помилки у цiй шаховiй грi з Природою?

Вiри Харитонiвни не застав - забрала "швидка допомога". Бабуся, всупереч сподiванням, не турбувала його просьбами, а тiльки зiтхала

та хрестилася, ворушачи при тому губами. Про Аркадiю не згадала й словом i взагалi була досить стримана. Вiд її маленької згорбленої постатi вiяло спокоєм, якимось умиротворенням, неначе вона щось знала таке, про що вiн, учений, i не здогадувався.

"От стихiйно-фiлософське ставлення до життя,- думав Фiл, вирулюючи на темний шлях.- Ось у кого треба вчитися витримки в умовах сьогочасних стресiв..."

У їхнiй квартирi вже не свiтилось. Тихенько роздягтись i роззувшись, пройшов навшпиньках до кабiнету, - не хотiлось наражатись на гостру розмову з дружиною. Завтра порозумiються, вiдвiдають матiр у лiкарнi...

Прокинувся чомусь ранiше, нiж завжди, у вiкнi ще тiльки сiрiло. Повернувся на лiвий бiк, сподiваючись Ще поспати, але сон як вiтром здуло. Вiдчув холод i порожнечу в квартирi. Стривожений лихим передчуттям, пiдвiвся з канапи i, пройшовши до спальнi, обережно прочинив дверi. Постелi на лiжку не було, Аркадiї теж. Не ночувала вдома?

Розумiв, що це безглуздо, але обшукав усю квартиру, навiть у шафу заглянув. Не було пальта, спортивного костюма i зеленого чемодана. Того самого, якого брала на вакацiї тiєї трагiчної зими... Отже, поїхала, втекла туди, на тi самi снiговi стежки... Хоч клялася, що нiколи на лижi не стане... А от не стрималась... Ну й нехай...

"Що це зi мною?
– подумав як про когось стороннього.
– Хiба можна так?.. Ще не все втрачено. Авжеж не все! I не треба пiддаватися всiляким передчуттям. Ну, справдi, що це за iнформацiя така - побоювання, страхи? Нервовий стан, фобiї..."

Але на душi скреблися кiшки, не знаходив собi мiсця нi в Iнститутi, нi вдома.

Нарештi, нiби грiм прогримiв, - джиркнув сигнал вiдеофону. Тремтячою пучкою натиснув кнопку. Екран освiтився, на срiбному тлi з'явилось обличчя Аркадiї.

– Слухай, Homo laboratoricus, покинь усе i приїжджай до Ворохти, зазвучав її енергiйний голос.
– Я взяла номер на двох, тут так гарно: сосни, снiг, сонце!

"Якщо вже хтось i лабораторний, то це ти сама, - незлобиво подумав Фiл.
– Виросла в лабораторiї... Homo novus..."

– Приїду, але пообiцяй...

– Що ти там вигадуєш? I чому в тебе зляканi очi?

– Пообiцяй, що не станеш на лижi, доки я...

– А чого ж мене сюди принесло, як не кататися?

– Потерпи трiшки, ну, потерпи, - благав Фiл.
– Я чомусь... Молю тебе, Аркадiє!..

– Чи ти забув - я ж Акордiя! Тож не мели дурниць. Чекаю!

Обличчя її на екранчику враз потьмянiло, якусь коротку мить на Фiла давилися темнi западини очей, та й вони швидко зникли.

Женучи електромобiля надземною трасою Київ - Карпати, Фiл пробував зв'язатися з Аркадiєю, але її вiдеофон мовчав. Чи просто вимкнула, чи, може... щось уже сталося? Холодок тривоги заповзав у душу, i його не могло заглушити натужне дзижчання мотора.