Хранителі Персня

Толкин Джон Рональд Руэл

Гобіти не зрозуміли його, але поки він говорив, їм ввижалася, немов крізь далечінь віків, простора й похмура площина, і по ній рухалися люди, високі, засмучені, з ясними мечами, а в останнього з них над головою сяяла зірка. Потім видіння зникло, і знову вони зраділи, що сонечко їх зігріває.

Час було збиратися. Мандрівники спакували торби, навантажили поні; нову зброю причепили до поясів під куртками; вона заважала і здавалася зовсім зайвою: на початку походу гобіти й уявити собі не могли, що діло дійде до битв…

Нарешті вирушили. Поні звели з горба, тримаючи за вуздечку,

а потім, сівши верхи, швидко поїхали долиною. Озирнувшись, вони побачили, як горить жовтогарячим полум'ям купа золота на вершині покинутого кургану. Але невдовзі сусідній горб заступив його.

Скільки Фродо не озирався на всі боки, так і не знайшов тих страхітливих чорних каменів; незабаром вони доїхали до північного проходу і повз нього виїхали на розлогу рівнину. Як же приємно було їхати, коли Бомбадил весело трюхав поруч на своєму Товстунчику, котрий виявився набагато прудкішим, ніж можна було припустити з [158] його гладкості. Том співав не вгаваючи, але все якісь нісенітниці, а може, то була якась давня, невідома гобітам мова, створена, щоб висловлювати радість і захват?..

Посувалися хутко, але незабаром з'ясували, що шлях до Тракту набагато довший, ніж здавалося. Краще б їм було вчора не спати удень, бо навіть без пригод і за гарної погоди не встигли б дістатися туди раніше, ніж опівночі. Темна смуга, що її вони бачили зверху, — то були не дерева, а чагарник. Він ріс густо уздовж глибокого рову з крутим валом на другому боці. Том пояснив, що колись, дуже давно, рів той служив кордоном королівства; щось смутне, мабуть, було пов'язане з тим місцем у його пам'яті, бо він принишк і більше нічого не додав.

Спустившись у рів, видряпалися по насипу, що просідав під ногами, до валу, а далі Том звернув на північ. Місцевість тепер тягнулась широка, рівна, подорожани прискорили ходу, але сонце вже висіло зовсім низько, коли гобіти нарешті помітили попереду ряд високих дерев і збагнули, що після стількох несподіваних пригод незабаром досягнуть довгоочікуваного Тракту. Пустили поні клусом ще на півмилі — і ось вони вже зупинилися у затінку під деревами край дороги. Тракт ледве виднівся у сутінках попід високим схилом. Тут він ішов майже точно з південного заходу на північний схід, а праворуч круто спускався до чималого видолинка. Глибокі колії геть поорали дорогу, а ще вкривали її сліди нещодавньої зливи — великі калюжі та вимоїни.

Подорожні спустилися по схилу і озирнулися. Ніде нікого.

— Ось вже ми й на місці, - сказав Фродо. — Виходить, що, йдучи навпростець через Ліс, ми згаяли лише два дні, та, може, це й на краще — ТІ могли загубити слід!

Друзі злякано вирячилися на нього. Вони зовсім забули про Чорних Вершників, поки йшли Лісом — думали тільки, аби дістатися до Тракту; а тепер Тракт лежав перед ними, але саме тут на них чигала небезпека. Збентежені, вони ще раз озирнулись, але дорога була, як і раніше, темна й безлюдна.

— То ти вважаєш… вважаєш, — нерішуче спитав Пін, — що ті поганяться за нами сьогодні ввечері?

— Ні, мабуть, не сьогодні, - відповів Том Бомбадил, — може, й не завтра. Але точніше не скажу. Що діється на [159] схід звідси, я погано знаю. А вже вершникам з далекої Чорної землі

Том тим паче не хазяїн.

А все ж таки гобітам хотілося, щоб він ще й далі їхав з ними. Якщо взагалі хтось здатний здолати Чорних Вершників, то це Бомбадил — вони це добре відчували. Вони мали покинути свої землі і пройти по країні зовсім незнаній, про яку лише натякали легенди Краю, і туга за рідним домом охопила їх. Глибоке відчуття самотності та втрати стисло їхні серця. Вони мовчали, щоб хоч на хвилинку віддалити розставання, і не відразу почули, як Том бажає їм бадьорості, доброї вдачі та радить їхати без перерви до самого смерку.

— Том дає вам добру пораду, до ранку цього вистачить, а вже далі хай вам щастить! Десь за чотири милі звідси на горі стоїть селище, зветься воно Бригора. Там знайдете старий заїзд, «Грайливий Поні», заночуйте, а вранці негайно вирушайте. Будьте хоробрі, але обережні! Носа не вішайте у нещастях і сміливо йдіть назустріч долі!

Як вони не прохали його проїхати з ними хоча б до того заїзду, щоб випити на прощання, він сміявся і відмовлявся:

— Землі Тома кінчаються тут, він межі не перейде. Том має дім і чимало справ, Золотинка вже його жде!

З тими словами він крутнувся, підкинув у повітря свій капелюх, скочив на Брикинса і поскакав геть, виспівуючи щось серед наступаючої темряви.

Гобіти піднялися на укіс і дивилися йому услід, поки він не зник з їхніх очей.

— Шкода, що довелося розстатися з майстром Бомбадилом, — сказав Сем, — Оце вже дивак з диваків! Навряд чи ми скоро зустрінемо кого-небудь ще кращого, вже не сказати — дивнішого. Але, щиро кажучи, я б до того, як він назвав, «Грайливого Поні» залюбки навідався. Може, це щось схоже на нашого «Зеленого Дракона»? А що за народ мешкає в Бригорі?

– Єй гобіти, і здоровили, — відказав Меррі. — Вважаю, що там буде майже як вдома. «Поні» — у всіх відношеннях порядний заклад. Наші туди час від часу заїжджають.

— Отож, кращого й не пожадаєш, — сказав Фродо. — А все ж таки це вже не Край. Не забувайте, що ви не вдома! І, будь ласка, запам'ятайте всі до одного: прізвисько Торбинс вживати не можна! Якщо вже прийдеться якось назватися, то я… скажімо, Підкопай. [160]

Вони знов сіли на поні і мовчки поїхали по Тракту, що вже вечорів. Швидко споночіло, а вони то обережно спускались по схилу, то підіймалися знов на гору, поки не помітили попереду мерехтіння вогників.

Чорним трикутником стриміла проти неба висока гора, заступаючи їм цілях, а на західному схилі її гніздилось велике селище, притулене до схилу. Мандрівники відразу поспішили туди, і ні до чого вони у той час не поривалися, крім тепла вогнища та міцних дверей, щоб зачинити їх, залишивши ніч надворі.

Розділ 9 ПІД ВИВІСКОЮ «ГРАЙЛИВОГО ПОНІ»

Бригора — то головне селище невеличкої населеної області, що лежить, немов острів, посеред лісової пустелі. Були там ще Загай по той бік гори Бри, від якої власне здобуло назву селище, Балок у глибокій долині дещо далі на схід і Далекі Дуги на окраїні Дужого Лісу. Поля і розчищені діброви оточували Бригору та села смугою завширшки лише кілька миль.