Хронотонна Нiагара (на украинском языке)

Бережной Василий Павлович

Уявив, як вона примружить очi, стримуючи смiх при одному тiльки поглядi на його постать. Порадник, пiдпора... Нi, нi, краще й не обзиватись!

Наступної секунди Альга швидкими нервовими рухами пальцiв почав вистукувати особистий код Арi. Жар заливав йому щоки, прискорено забилося серце, але рука вiд панелi не вiдсмикнулася.

Через якусь мить на екранi проступило обличчя Арi. Широко розплющенi очi кинули на нього сповнений цiкавостi погляд.

– Пробачте...
– мовила нерiшуче, мабуть пригадуючи

його прiзвище.

– Я фiлософ Альга.

– Альга... Так, так, - вона з чемностi усмiхнулась.
– Я вас слухаю.

– Я чув iнформацiю про засiдання Координацiйної Ради, вони вiдмовили вам...

– Так, вiдмовили.

– Вiрнiше сказати: не рекомендували вiдправлятись в експедицiю...

– Вiдмовили, не рекомендували, - перебила Арi, - Хiба це не одне й те ж?

– Нi, не одне й те ж.

– Ви вважаєте?- В її голосi з'явилося ледь помiтне сподiвання.

– Це очевидно. Не рекомендували, але й не заборонили - вловлюєте рiзницю?

– Не дуже.

– Вони просто не схотiли брати на себе моральної вiдповiдальностi. Те, що ви замислили, певне, пов'язано з ризиком для життя?

– Можливо.

Альга зiтхнув i смiливо подивився на своє сонце. Краса, виняткова краса! Просто дивно: як цей з ледь помiтною горбинкою нiс, вигинистi брови, сiруватi очi, темнокаштанове волосся, щоки з малесенькими, ледь помiтними ямками творять отаку невимовну красу! Арi, мабуть, помiтила, що фiлософ милується нею, i десь у глибинi її очей з'явився теплий усмiх. Альга вловив ту смiшинку, це пiдбадьорило його, заохотило.

– А я на це дивлюся так, Арi: наука вимагає... смiливостi, ризику, безоглядностi в досягненнi мети!

– I характеру. Чи не правда?

Фiлософ кивнув головою: авжеж, i характеру, а не якихось там псевдологiчних схем, що постулюються вiд небезпек та випадкових загроз! Вiн вважає, треба дiяти, вiдкидаючи всiлякi перешкоди, експедицiя не лише потрiбна, вона просто-таки необхiдна!

– Але тепер, пiсля такої ухвали, нiхто не згодиться вiдправитись зi мною...

– Як це нiхто?
– здивувався Альга.
– У вас немає супутника?

– На жаль.

Вiн подивився їй у вiчi i тихо сказав:

– Ну, що ж, тодi берiть мене... якщо я зможу бути вам корисний.

– Справдi? Ви згоднi?

– Я буду щасливий, коли ви вiзьмете мене в експедицiю.

– Чудово! Але ж ви повиннi зважити...

– Сподiваюсь, ви познайомите мене iз завданням?

– О, так! Ми наблизимося до ядра Метагалактики, щоб уточнити деякi характеристики його поля... Може, ви пiд'їдете зараз до моєї лабораторiї?! Ми зможемо детально обговорити тематику дослiдiв.

– Охоче.

– Ну, то я на вас чекаю.

Моложава жiнка в золотистiй сукнi неквапно походжала перед великим, на всю стiну, екраном.

– Любi дiти! Ви вже маєте уявлення про Землю,

нашу рiдну планету, говорила, тамуючи хвилювання.
– I хоча ви всi, вашi батьки, дiди й прадiди народилися тут, на борту "Сатурна", Земля залишається нашою праматiр'ю. Вона - колиска людства, там воно зростало, удосконалювалось, простуючи крiзь терни до зiрок. Вiдео-плiвки показали вам, що на континентах Землi часто лютували не тiльки стихiйнi лиха, а й воєннi чвари...

З глибини екрана за нею стежило кiлька десяткiв дiтей. Напевне, їм було цiкаво слухати цю розповiдь - нiхто не вимикався, пiд екраном тихо сяяв суцiльний ряд зелених цяток. Слова вчительки дивовижно єднали оцей осколок людства з материнською планетою, з давно минулими епохами, її голос навiвав чари казок, переносив до iншого свiту - широкого, високого, вiльного. I тодi наче зникали мiцнi оболонки, що оточували людей на "Сатурнi", уява малювала замiсть тихих басейнiв бурхливi моря, замiсть оранжерей - безкраї лiси, а замiсть освiтлювальних ламп - велике яскраве Сонце. Ех, якби побувати на Землi!..

Коли вчителька скiнчила, дiти враз защебетали, вона аж усмiхнулась i трiшки повернула тумблер гучностi.

– Не так голосно, дiти, i не всi разом...

Та запитання посипались, нiби корпускули в лiчильнику:

– Навiщо сконструювали гори?

– Хто вигадав рiчки?

– Чому раби не повстали всi разом?

– Навiщо окремим людям потрiбно було багатство?

– Чи можна дихати на вiтрi?

– Навiщо наробили стiльки снiгу?

Коли табло обiч екрана було заповнене, вчителька пiднесла руку, що означало: на перший раз досить.

– Тепер будемо вiдповiдати. Хто з вас менi допоможе?.. Ну, гаразд, вiсiмнадцятий, розкажи нам про гори.

Вчителька натиснула кнопку, щоб вiсiмнадцятого могли бачити всi.

– У нас, на "Сатурнi", гiр немає, бо наша планетка збудована за кресленнями. Тут гори зовсiм i не потрiбнi, краса нашого "Сатурна"- в доцiльностi кожної секцiї, кожної деталi. А на Землi...

Хлопчик не договорив: саме в цей час до навчального примiщення вскочив якийсь юнак. Навiть не глянувши на екран, крикнув:

– Хiба ви не знаєте, що дiється?! Поки не пiзно...

– У нас заняття...
– розсердилася вчителька, але вiн нi про що й слухати не хотiв.

– Найавторитетнiша iнстанцiя не схвалила цiєї авантюри, а вона всупереч... Ви ж розумiєте, що це просто жахливо - отак-о взяти й пiрнути в космос!

– Може б, ви все-таки пояснили, юначе, що сталося?

– Як? Ви нiчого не знаєте?.. Арi вам не сказала? Ну, звичайно, це в її стилi!

– А що сталося?

– Поспiшiть до Причалу - з хвилини на хвилину її дослiдницька ракета стартує... Ви, тiльки ви можете її затримати! Мерщiй, мерщiй!