Шрифт:
I
…і от одного разу, коли Мальке вже вмів плавати, ми лежали в траві біля майданчика для гри в гилки. Я повинен був іти до зубного лікаря, але вони мене не відпускали, бо не було ким мене замінити. Мій зуб болів. Кіт перетнув майданчик по діагоналі, але ніхто в нього нічим не кинув. Хлопці висмикували собі травинки, покусували їх. або зривали «півників» та «курочок». Кіт жив у сторожа майданчика і був чорним. Готтен Зоннтаґ тер свою гилку вовняною шкарпеткою. Мій зуб топтався на місці. Ми грали уже дві години, але шансів на перемогу не було. Кіт був ще молодим, але вже не кошеням. Гандболісти на стадіоні по черзі забивали одне одному м'ячі. Мій зуб затнувся і постійно повторював одне і те ж слово. На стометрівці бігуни тренували старт або просто нервувалися. Кіт намотував
— Команди міняються місцями: город — в поле! Поле — в город!
— Город продали!
— Город взяли!
Кіт тренувався. Мальке спав або тільки вдавав, що спить. Я мучився зі своїм зубом поряд із ним. Чорний кіт сторожа підбіг ближче і продовжив свої вправи. Він зауважив борлак Мальке — великий, він постійно рухався і відкидав тінь. Кіт приготувався до стрибка, влаштувавшись поміж мною і Мальке. Ми утворили трикутник. Мій зуб замовк і більше не давався чути: борлак Мальке став для кота мишею. Кіт був ще молодим, а кадик Мальке дуже рухливим, тож тварина не стрималася і вчепилася Мальке в горло; або хтось із нас взяв кота і посадив його Мальке на горло; можливо, що і я сам, із зубним болем, чи вже позбувшись його: тоді Йоахім Мальке закричав, хоча нічого крім кількох дрібних подряпин йому не загрожувало.
Але я, той, хто підсунув Твій борлак одному чи навіть багатьом котам, я мушу тепер писати. Навіть якби нас обох із Тобою просто хтось вигадав, я мав би це зробити. Той, хто через професійну необхідність вигадав нас, примушує мене знову і знову брати в руку Твій борлак і переносити у те місце, яке бачило як Твої перемоги, так і поразки. Тож для початку я дозволю миші пострибати трохи біля викрутки, випущу високо над акуратним проділом у волоссі Мальке зграю ненажерливих чайок у енергійний порив північно-східного вітру, назву погоду літньою і стабільною; висуну припущення, що уламки затонулого корабля були колись судном класу «Чайка», надам Балтійському морю густо-зеленого кольору пляшки з-під зельтерської води. І позбавлю гладкості шкіру Мальке, з якої все ще стікають водяні краплини, примушу її вкритися пухирцями «гусячої шкіри», стати шорсткою, але не від страху, а через звичайне переохолодження під час занадто довгого купання, бо вже вирішено, що місце дії буде в новому фарватері, південно-східніше причального буя.
Але ми, довгоногі і цибаті, сиділи навпочіпки на уламках капітанського містка, широко розставивши коліна, і ніхто з нас не вимагав від Мальке ще раз пірнати до носового відділення затонулого трала-міношукача, щоб за допомогою викрутки роздобути десь у глибинах машинного відділення ще одну додаткову гайку, коліщатко або і якусь цінну штуку, наприклад латунну табличку, рясно списану пунктами з інструкції обслуги котроїсь із машин польською або англійською мовами. Бо сиділи ми на уламках палубних конструкцій польського трала-міношукача класу «Чайка», який колись зійшов зі стапелів у Модліні і був устаткований у Ґдінґені, а рік тому затонув південно-східніше причального буя, тобто поза межами фарватера, і тому не заважав судноплавству. Окремі частини затонулого судна все ще виступали з води.
Відтоді на іржавому залізі завжди сохнув послід чайок. Чайки літали за будь-якої погоди, обважнілі, гладкі, зі скляними очима-перлинками, часом опускалися зовсім низько над нактоузом, так що їх можна було вхопити, а потім знову різко злітали догори, ніби виконуючи якийсь загадковий план, і уже в польоті вистрілювали своїм рідким послідом, який чомусь ніколи не потрапляв у м'які морські води, а завжди дуже точно вціляв у іржаві уламки судна. Ці виділення твердішали і застигали у жорсткі багатоярусні вапнисті купки, щільно приліплені одна до одної. Щоразу, коли ми сиділи на уламках цього судна, обов'язково знаходилася чиясь нога або рука, яка намагалася здерти цей затверділий послід. І саме від цього ламалися наші нігті, а не від того, що ми їх гризли, постійно гриз свої нігті тільки Шиллінґ, і у нього всі пальці були в задирках. Тільки у Мальке нігті були довгі, щоправда, від частого пірнання вони злегка пожовтіли, але він зберігав їхню довжину незмінною, бо не гриз нігті і не здряпував пташиного посліду. Він же був єдиним, хто не їв відшкрябаного посліду, тоді як ми знічев'я жували ці вапнисті грудки, як уламки мушель, а потім випльовували пінистий слиз у воду. Цей послід не мав смаку, лише трохи нагадував гіпс, точніше, рибне борошно, а ще точніше, все, що тільки спадало на думку, — щастя, дівчат, Господа Бога. Вінтер, який непогано співав, якось похвалився:
— Знаєте, а тенори щодня їдять послід чайок!
Переважно чайки ловили наші вапнисті плювки на льоту і, здається, нічого підозрілого не помічали.
Коли незадовго після початку війни Мальке виповнилося чотирнадцять, він не вмів ні плавати, ні їздити на велосипеді, був зовсім непомітним і ще не мав такого великого борлака, що на нього згодом полював кіт. Він був звільнений від гімнастики і плавання, бо вважався хворобливим, про що мав відповідні довідки. Ще до того, як Мальке навчився їздити на велосипеді і смішив усіх своїм напруженим і затятим виразом обличчя, побуряковілий і клаповухий, із колінами, які стирчали і смикалися то вгору, то донизу, якось взимку він записався на плавання до басейну у Брьозені, але його не пустили відразу у воду і спершу примусили пройти курс вправ на суші для восьми- і десятирічних. Те саме чекало на нього і наступного літа. Тренер басейну, типовий плавець, із впалим м'язистим животом і тонкими безволосими ногами та прикритим тканиною морським татуюванням спершу муштрував Мальке на піску, а потім під наглядом дозволив зайти у воду. Але коли ми щодня по обіді плавали собі до затонулого судна і потім розповідали про нього всілякі вигадки, Мальке відчув стимул до навчання і вже через два тижні чудово плавав.
Серйозно і старанно він снував у воді поміж сходами набережної, високим трампліном і купальнею, виявляв неабияку витривалість, а потім перейшов до пірнання, стрибав із хвилерізу, спершу витягав із води звичайні мушлі, потім підіймав із дна пляшку з-під пива, наповнену піском, яку перед тим закидав із берега якомога далі. Мабуть, уже незабаром йому вдавалося регулярно діставати пляшку з дна, бо коли він почав пірнати разом із нами, з човна, його ніхто вже не наважився б назвати новачком. Він попросився плавати з нами. Ми саме зібралися компанією вшістьох, чи всімох, вирішили повторити наш щоденний маршрут, а перед тим старанно відмокали на мілині сімейної купальні, і тут на помості чоловічої купальні з'явився Мальке зі словами:
— Візьміть мене з собою. Я зможу.
У нього на шиї висіла викрутка і відволікала увагу від його борлака.
— Ну, давай!
І Мальке поплив разом із нами і навіть обігнав нас поміж першою і другою мілиною, але ми не напружувалися, щоб наздогнати його:
— Хай собі старається.
Коли Мальке плив на животі, викрутку із дерев'яним руків'ям було помітно здалеку — вона теліпалася у нього між лопатками. А коли перевертався на спину, викрутка танцювала у нього на грудях, але ніколи не прикривала злощасного хряща поміж підборіддям і ключицями, який стирчав над водою як плавник і залишав за собою буруни.
І тоді Мальке показав нам, на що здатен. Кілька разів підряд він пірнав зі своєю викруткою і витягав нагору усе, що йому вдалося відкрутити під час перебування під водою: якусь накривку, шматки обшивки, деталь генератора, він знайшов під водою трос, причепив до нього гак і витягнув з води справжній вогнегасник «Мінімакс» німецького виробництва, який виявився ще навіть цілком придатним до вжитку. Останнє Мальке нам довів, розприскуючи довкола себе піну і показуючи нам, як це робиться — він гасив піною зелено-скляне море і з першого ж дня здобув над нами всіма величезну перевагу.
На морських брижах, які дихали рівно, острівцями і довгими смугами розташувалося шумовиння, на нього зліталися і відразу ж злякано тікали геть чайки, а потім уся ця неапетитна вершкова маса вирушила в напрямку до берега. І в цей момент Мальке теж вирішив відпочити, ще до того, як шумовиння дісталося мосту і там зупинилося, пересуваючись з місця на місце від кожного, навіть найлегшого пориву вітру, він влаштувався у затінку нактоуза, а його шкіра вкрилася, точніше, вже задовго до того була вкрита шорсткою «гусячою шкірою».