Кіт і миша
Шрифт:
Відтоді Тулла Покріфке плавала з нами тільки зрідка, і хоча витримувати її було набагато легше, ніж інших дівчат її віку, вона теж почала дратувати нас своїми вічними теревенями про мертвих матросів на баржі. Це була її улюблена тема.
— Тому, хто витягне матроса на палубу, я дам, — пообіцяла вона за нагороду.
Можливо, що потай кожен із нас, і навіть Мальке, намагався знайти у носовому відділенні баржі рештки загиблого польського матроса, але не для того, щоб трахнути цю вішалку, а просі о так.
Але навіть Мальке не вдалося нічого знайти, окрім зарослих водоростями шматків одягу, з яких вискакували риби-колючки, яких тут же зауважили чайки і кинулися обідати.
Ні, Мальке нічого не мав до Тулли, навіть попри те, що потім між ними, здається, щось там було. Його взагалі не дуже цікавили дівчата, навіть сестра Шиллінґа. А на моїх кузин із Берліна він взагалі
Настав час нарешті розповісти, яке ж обличчя було у Мальке. Ті з нас, хто не загинув під час війни, тепер живуть у менших або більших містечках, понаїдали пуза, полисіли і непогано заробляють. З Шиллінґом я розмовляв у Дуйсбурзі, а з Юрґеном Купкою у Брауншвайзі, незадовго перед його від'їздом до Канади. Обидва відразу ж почали із борлака:
— Слухай, у нього, здається, щось таке було на шиї. А ми йому кинули туди кішку. Це ти тоді кинув цю кішку йому на горло…
І мені доводилося перебивати:
— Я не про це, а про обличчя.
Нарешті ми зійшлися на тому, що у нього були сірі або сіро-голубі, світлі, але не блискучі і в жодному разі не карі очі. Скули виступали на худому обличчі. Ніс не дуже великий, але м'ясистий, у холодну погоду швидко червонів. Про виступ на потилиці уже згадувалося. Ми довго не могли зійтися на чомусь одному стосовно верхньої губи. Юрґен Купка погодився зі мною, що верхня губа Мальке трохи виступала вперед і обидва передні верхні зуба, які росли трохи криво, як ікла, переважно були не цілком прикриті верхньою губою, ясна річ, не тоді, коли Мальке пірнав. Але потім нас охопили сумніви, бо така губа, здається, була у Тулли Покріфке, і це з-під неї завжди визирали зуби. Врешті ми зовсім утратили певність, чи не плутаємо ми Туллу і Мальке у цьому особливому питанні верхньої губи. Можливо, що справді це вона мала таку губу, бо тут ми були цілком певні.
У Дуйсбурзі ми зустрілися із Шиллінґом у привокзальному ресторані, бо його дружина була проти візитів без попередження. Це нагадало мені одну карикатуру, яка колись користувалася шаленим успіхом у нашому класі. Десь у сорок першому з нами вчився високий хлопець, який розмовляв не дуже правильно, хоча досить непогано, його сім'ю переселили звідкись із Прибалтики: аристократ, завжди елегантний, знав грецьку, страшенно балакучий, його батько був бароном, взимку носив хутряну шапку, не пам'ятаю вже його прізвища, у всякому разі його ім'я було Карел. Він умів дуже швидко малювати: за зразком і без, або і просто що-небудь. Сани, запряжені кіньми, і вовків довкола, п'яних козаків, євреїв, точнісінько як у «Штюрмері», голих дівчат верхи на левах, просто голих дівчат із дуже довгими порцеляновими ногами, але без порнографії, більшовики на його малюнках завжди роздирали зубами немовлят, Гітлер був переодягнутий Карлом Великим, машини для перегонів, а за кермом — елегантні дами у довгих розвіяних вітром хустках. Але особливо добре йому вдавалися карикатури на вчителів та учнів, які він міг малювати чим завгодно — пензлем, пером, сангвіном, на першому-ліпшому шматку паперу або навіть крейдою на дошці. Мальке він намалював не сангвіном на папері, а скрипучою крейдою на класній дошці.
Це було зображення анфас. Уже тоді Мальке зачісував волосся на свій дурнуватий проділ і фіксував його водою з цукром. Обличчя нагадувало випнутий уперед трикутник. Незадоволено перекривлений рот. Жодного сліду від передніх зубів, які видно з-під верхньої губи і які нагадували ікла. Очі схожі на колючки попід болюче припіднятими бровами. Повернута набік шия і велетенський борлак на ній виступає вперед ще сильніше, ніж у житті. Навколо голови з мученицьким виразом обличчя — німб: Спаситель Мальке вийшов просто чудово і справляв дуже сильне враження.
Ми реготали за своїми партами і отямилися аж тоді, коли побачили, що хтось ухопив за барки красунчика Карела і лупцює його спершу кулаками, а потім і викруткою, яку щойно встиг здерти з шиї. Ми ледь розборонили їх.
Це я стер ганчіркою з дошки Твоє зображення у вигляді Спасителя.
IV
Жартома і серйозно: можливо, з Тебе не вийшло б клоуна, зате був би непоганий модельєр, бо саме Мальке після другого літа на баржі першим почав носити так звані китички: дві однотонні або різнокольорові вовняні кульки завбільшки як м'ячики для пінг-понга, прив'язані до плетеного з вовни шнура, який ховався під комір сорочки, як краватка, а спереду зав'язувався як стрічка, і китиці звисали з-під комірця, ніби краватка-метелик. Я поцікавився і з'ясував, що починаючи від третьої воєнної зими у гімназійних колах ці м'ячики, або ж китички, як ми їх називали, носили майже по всій Німеччині, але найчастіше на півночі і на сході. У нас їх запровадив Мальке. Можливо, що саме він їх і вигадав. У кожному разі він хвалився нам, що попросив свою тітку Сузі зробити кілька пар таких китичок із ретельно промитих вовняних ниток, які залишилися після того, як тітка порозпускала подерті шкарпетки його покійного батька. Мальке повісив їх собі на шию і прийшов так до школи.
Через десять днів їх уже можна було побачити у галантерейних крамничках, вони лежали у картонних коробках біля каси, спершу несміливо і невпевнено, варто зауважити, що продавалися вони без талонів, прикрашали вітрини, а потім, без всілякої допомоги і підтримки, розпочали свій тріумфальний хід із Ланґфура через східну і північну Німеччину; я маю свідків того, що носили їх навіть у Ляйпцігу і Пірні, а відголоски цієї моди з великим запізненням, уже коли Мальке перестав носити китиці, докотилися аж до Райнланда і Пфальца. Я добре пам'ятаю той день, коли Мальке зняв із шиї власний винахід, і згодом розповім про це детальніше.
Ми носили китички частково і на знак протесту, бо наш директор, вчитель вищої категорії Клозе, назвав цю моду бабською, недостойною німецького хлопця і заборонив носити китички на території школи навіть на перервах. Але більшість виконувала вказівку Клозе, спеціальний наказ про яку зачитували по черзі у всіх класах, тільки під час його уроків. У контексті китичок мені відразу ж пригадується татусь Бруніс, пенсіонер, якого під час війни знову примусили вчителювати: він час від часу згадував про кольорові вовняні кульки і дуже ними тішився, а один чи два рази, коли Мальке більше вже не носив китичок, Бруніс навіть причепив їх собі під накрохмалений комірець сорочки і в такому костюмі декламував «Темні шпилі високих вікон» свого улюбленого поета Айхендорфа, можливо, що не цей, а якийсь інший вірш, але точно Айхендорфа. Освальд Бруніс дуже любив солодке, а пізніше його арештували просто у школі нібито за те, що він забирав собі вітаміни, які мав би роздавати учням, але насправді, мабуть, через політику, бо Бруніс був вільно-мулярем. Учнів допитували. Сподіваюся, що я нічим йому не нашкодив під час цього допиту. Його названа донька, схожа на ляльку, вона займалася балетом, носила траур; його відправили до Штутгофа, звідки він не повернувся — сумна історія, яку хтось повинен описати, але не я і точно не у зв'язку з Мальке.
Але повернемося до китичок. Зрозуміло, навіщо Мальке їх вигадав — таким чином він хотів зробити щось добре для свого борлака. Протягом певного часу китички прикривали стрибунця у Мальке на шиї, але після того як вони увійшли в моду всюди, навіть у п'ятому класі, то перестали впадати в очі і в Мальке на шиї. Таким я бачу перед собою Мальке взимку сорок першого — сорок другого — ця зима була важкою для нього, бо пірнати не було як, а китички не дали бажаного ефекту, я бачу, як він іде у своїй майже монументальній самоті вниз по Остерцайлє, вздовж Беренвеґ, підіймається до Марийської церкви: іде у своїх високих чорних шнурованих черевиках, які порипують на посиланому попелом снігу. Він без шапки. Червоні промерзлі вуха стирчать, блискучі, мов скляні. Від цукрової води і морозу волосся застигло, а від вітру в спину розпалося посередині на проділ. Брови страдницьки зведені до перенісся. Нажахані і водянисті очі бачать довкола значно більше, ніж є насправді. Комір пальта піднятий догори. Пальто теж залишилося йому в спадок від покійного батька. Сірий вовняний шалик зав'язаний на шиї під гострим підборіддям і закріплений, застрахований від зсуву здалека видною аґрафкою. Кожні двадцять хвилин його права рука висовується з кишені пальта і перевіряє, чи шалик добре тримається на шиї. Схожі аґрафки я бачив і у клоунів — у Ґрока, і навіть у Чапліна в кіно, і Мальке тренується: чоловіки і жінки, військові у відпустці, поодинокі діти і цілі ватаги виростають перед ним на снігу. У всіх, і у Мальке теж, із рота іде пара і тікає назад, за плечі. І всі очі, які трапляються йому на шляху, звертають увагу на цю дивну, дуже дивну аґрафку, — принаймні так думає собі Мальке.