Кіт і миша
Шрифт:
Мальке не раз пропонував нам для прослуховування цей концерт, аж поки із грамофона не почали вириватися тільки зовсім нерозбірливі звуки і тріскотіння. Жодного разу відтоді мені не вдавалося натішитися музикою більше, хоча я і зараз не пропускаю жодного концерту в залі імені Роберта Шумана, а щоразу, коли у мене з'являються гроші, обов'язково купую платівки від Монтеверді до Бартока. Ми сідали навпочіпки над грамофоном, мовчазні і ненаситні, називали його черевомовцем. Ми вже не знали, як ще можна похвалити Мальке, хоча і продовжували захоплюватися ним не менше, ніж раніше. Але часом, під скреготливе ревіння музики, нас охоплювали суперечливі відчуття, і ми ненавиділи Мальке, вважали його огидним. Або жаліли його, спостерігаючи, як до гавані повільно заходить вантажне судно. Крім того, ми трохи побоювалися його, адже він командував нами. І я соромився, коли нас бачили разом на вулиці. Або навпаки, пишався, коли сестра Готтена Зоннтаґа або Тулла Покріфке зустрічала нас із Тобою біля входу до кінотеатру чи біля казарм. Ти був головною темою наших розмов. Ми билися
А Шиллінґ запитав Готтена Зоннтаґа:
— Скажи, якби твоя сестра почала зустрічатися з Мальке, ходити в кіно і всяке таке, скажи чесно, що б ти зробив?
VII
Виступ капітан-лейтенанта військово-морських сил і нагородженого високим орденом командира підводного човна в актовому залі нашої гімназії завершив концерти на колишньому польському судні «Рибітва». Якби не це, то наші музичні розваги із платівками та грамофоном могли б потривати ще днів чотири, але зустріч відбулася, і капітан-лейтенант, так і не відвідавши нашої баржі, припинив підводні концерти. Відтоді всі розмови про Мальке набули нового, хоча і не принципово нового змісту.
Капітан закінчив нашу гімназію десь у тридцять четвертому. Казали, що перед тим, як стати військовим моряком, він трохи постудіював теологію та германістику. Я не можу назвати його погляд інакше, як полум'яним. Волосся густе, кучеряве і цупке, профіль римлянина. Без звичної для підводників бороди, зате над очима нависали густі брови. Чоло трохи схоже як на чоло мислителя, так і на чоло мрійника, ніяких поперечних зморщок, зате від перенісся різко підіймалися дві складки, ніби у пошуках Бога. На опуклому чолі переливалося світло. Тонкий і гострий ніс. Рот із м'якими контурами, який він відкривав для нас із явним бажанням поговорити. Актовий зал переповнений, зокрема і сонячним світлом. Ми примостилися у віконних нішах. Цікаво, хто придумав запросити на цю доповідь капітан-лейтенанта з м'яко окресленим ротом учнів двох найстарших класів школи імені Ґудрун? Дівчата сиділи у двох перших рядах, їм уже пора було носити бюстгальтери, але вони не носили. Коли шкільний сторож оголосив доповідь, Мальке спершу хотів було не йти. Але я був певен, що зможу наполягти на своєму, і потягнув його за рукав. За нами і віконними шибами у шкільному дворі стояли нерухомі каштани, а поряд зі мною, у віконній ніші, тремтів Мальке, чекаючи, поки капітан-лейтенант почне говорити. Долоні були затиснуті поміж колінами, але тремтіти від цього не перестали. Вчительський склад і дві вчительки зі школи імені Гудрун розсілися на дубових стільцях із високими спинками та шкіряними сидіннями, які сторож акуратно розставив півколом. Вчитель Мьоллєр кілька разів плеснув у долоні і поволі досягнув тиші, у якій вчитель вищої категорії Клозе назвав гостя. За довгими і короткими косами старшокласниць сиділи семикласники із кишеньковими ножиками, тому більшість дівчат перекинули коси наперед. Тож семикласникам залишилися тільки короткі косички. Цього разу почалося зі вступу. Клозе говорив про всіх, хто воює на фронтах, на землі, на воді і в повітрі, говорив довго і без натхнення, згадав про себе і про студентів біля Лянґемарку, і про те, що на острові Озель загинув Вальтер Флекс, цитата: «дозрівшизалишитисьчистим — чеснотачоловіка». Згадав Фіхте чи Арндта, цитата: «тількивідтебеівчинківтвоїх». Не забув і про зразковий шкільний твір чи то про Арндта, чи про Фіхте, який капітан-лейтенант написав у випускному класі. «Один із нас, із нашого середовища, проникнутий духом нашої гімназії, вийшов із неї, і ми слідом за ним…»
Напевно, немає потреби розповідати, що під час цієї промови між нами і випускницями, які сиділи у двох перших рядах, відбувався активний, хоча і добре замаскований, обмін записками. А семикласники у цей час видряпували своїми ножиками всілякі свинства на кріслах. Я написав уже не пам'ятаю що і послав записку чи то до Віри Пльотц, чи то до Гільдхен Матулл, але не отримав відповіді від жодної з них. Мальке продовжував стискати колінами долоні. Він більше не тремтів. Капітан-лейтенантові було трохи затісно сидіти поміж старим учителем Брунісом, який традиційно, нікого не соромлячись, смоктав цукерки, і професором Стахнічем, нашим учителем латини. І поки тривало проголошення вступу, курсування туди-сюди наших записок, пошкрябування кишенькових ножиків семикласників, поки погляд фюрера на стіні зустрічався з поглядом барона фон Конраді, з портрета олійною фарбою на протилежному кінці зали, поки ранкове сонце вислизало із вікон, капітан-лейтенант облизував і без того вологі, готові до розмови губи і напружено розглядав випускниць. Фуражку він акуратно поклав на зсунуті коліна. Рукавички під фуражку. Парадна уніформа. Орден виразно виділявся під неймовірно білим комірцем сорочки. Мимовільний рух головою і орденом у бік вікна: Мальке здригнувся, відчувши, що його впізнали, хоча це було і не так. Крізь вікно, у ніші якого ми сиділи, капітан-лейтенант намагався роздивитися запорошені і нерухомі каштанові дерева. Цікаво, про що він думає, про що думає Мальке, і про що Клозе, у момент, коли виголошує свою промову, що пригадується вчителеві Брунісу, коли він смокче свої цукерки, а що відчуває Віра Пльотц, отримавши Твою записку, а Гільдхен Матулл, а що думає собі він, Мальке, чи цей, із готовим заговорити ротом, розмірковував я тоді і тепер, бо було б повчальним дізнатися думки капітана підводного човна у момент, коли він змушений слухати вступне слово, коли його погляд не втуплений у приціл і не вивчає горизонт, який колишеться
— Тож тепер ми тут, на батьківщині, будемо уважно вслухатися у слова сина нашого народу, який розповість нам про фронт, про всі наші фронти.
Але готовий заговорити рот виявився оманою. Цілком безбарвно капітан-лейтенант спершу подав якісь загальні дані про основні завдання підводних човнів, що їх можна було прочитати у будь-якому флотському календарику. Потім згадав про німецькі підводні човни під час Першої світової війни: «Веддінґен», У-9, підводний човен загальною тоннажністю тринадцять мільйонів бруторегістрових тонн вирішує долю операції в Дарданеллах, далі перші німецькі двохсотп'ятдесятитонні човни — під водою працюють електромотори, на поверхні — дизелі, прозвучало ім'я Пріна, потім Пріна на підводному човні У-47, який вбурував у дно «Роял Оук», — це всі ми знали, знали давно, — знали і про «Репалс», і що Шугарт утопив «Каріджес» і так далі. А він усе розповідав про одне і те ж:
— Команда судна — це дуже надійна спільнота, бо далеко від батьківщини навантаження на нерви неймовірне, тільки уявіть собі наше судно, цю бляшанку десь посеред Атлантики чи посеред Північного Льодовитого океану, тісно, вогко, душно, люди сплять у запасних торпедах, цілими днями жодного судна довкола, все порожньо, а потім нарешті конвой з охороною, і тут усе має бути дуже чітко, жодного зайвого слова. А коли ми всього двома торпедами втопили наш перший танкер «Арндейл», сімнадцять тисяч двісті тонн, тоді я подумав, хочете вірте, хочете ні, подумав про вас, професоре Стахніч, і голосно, не вимикаючи мікрофона, почав відмінювати:
— Qui quae quod, cuius cuius cuius.
Аж поки наш старший механік не крикнув мені в мікрофон:
— Відмінно, пане капітан-лейтенанте, ви сьогодні вільні від решти занять!
Але війна складається, на жаль, не лише з нападів і команд стріляти обом гарматам, але і з багатогодинних спостережень за незмінною морською водою в ілюмінаторах, стуком мотора і небом над усім цим, небом, від якого паморочиться в голові, чесне слово, і ще заходи сонця…
І капітан-лейтенант із причепленим під комірець сорочки орденом продовжував свою доповідь, але попри те, що він потопив судно тоннажністю двісті п’ятдесят тисяч брутторегістрових тонн, легкий крейсер класу «Діспетч», великий ескадровий міноносець класу «Трайбел», ця доповідь була наповнена не стільки деталями усіх цих успіхів, скільки багатослівними описами природи і сміливими порівняннями на зразок:
— …сліпучо-білою піною закипає кормова хвиля і тягнеться за судном шлейфом із дорогоцінних мережив, яке злегка похитується і схоже на святково прикрашену наречену, яка в ореолі феєричного водоспаду спішить назустріч смертоносному весіллю.
Сміялися не лише дівчата з косами, але наступне порівняння переплюнуло навіть наречену:
— Такий підводний човен нагадує горбатого кита, а його носова хвиля — гусара із хвацько закрученими вусами.
Крім цього, капітан-лейтенант мав таку манеру вимовляти технічні терміни, що вони звучали наче якісь темні казкові закляття, мабуть, його доповідь була більше розрахована на вчителя німецької Бруніса, знаного шанувальника Айхендорфа, ніж на нас: Клозе ж розповів про його зразкові шкільні твори. «Осушувальний насос», — загрозливо вимовляв він, або «рульовий». Здається, він думав, що повідомить нам щось цілковито незнане, коли таємничо прошепоче «головний компас» чи «репітер гірокомпаса». Але якраз технічні речі, пов'язані із судноплавством, ми добре знали. Та він тоном старого казкаря продовжував вимовляти «собача вахта» чи «сферична перегородка» або загальновідоме «мертва хвиля», і це виглядало так, ніби старий добрий Андерсен або брати Ґрімм таємниче нашіптували про гідролокатор «Асдік».
Але коли він почав змальовувати заходи сонця, нам стало зовсім незручно за нього:
— І коли атлантична ніч накриває нас, наче пелена, виткана з воронячого пір'я, кольори починають набувати такої інтенсивності, яку неможливо побачити вдома, у небо підіймається помаранча, спершу неприродно м'ясиста, а потім пахучо-невагома, з темно-золотим контуром, як на картинах старих майстрів, а довкола ніжні і пухнасті хмарки, таке цілковито неземне сяйво над кривавими морськими хвилями!
Зі своїм причепленим під шиєю орденом він примушував гриміти і шелестіти орган фарб, перестрибуючи від водянистого голубого через холодно-глазуровану цитринову жовтизну до насиченого темного пурпуру. У нього на небі раптом розцвітав мак. А поміж ним були хмарки, спершу сріблясті, а потім усе темніші.
— Так стікають кров'ю птахи і ангели! — сказав він своїми вологими вустами і раптом з так сміливо описаної, ідилічної картини природи, з оцих буколічних хмарок випустив літак типу «Сандерленд», який узяв курс на підводний човен. І на цьому місці опис раптом обірвався, а капітан-лейтенант перейшов до другої частини своєї промови, сухої і діловитої, без поетичних порівнянь, ніби йшлося про речі маловажливі:
— Сиджу біля перископа. Атакуємо. Здається, рефрижераторне судно, закривається кормою. Починаємо занурення. Сто десять. Есмінець іде по пеленгу на зближення — сто сімдесят, лівий борт — десять, новий курс — сто двадцять, стукотіння гвинтів затихає, потім знову стає голоснішим, сто вісімдесят градусів, глибинні бомби: шість, сім, вісім, одинадцять, згасло світло, нарешті увімкнули аварійне освітлення, і тут же підряд кілька повідомлень про готовність бойових постів, есмінець сповільнює хід. Останній пеленг сто шістдесят, лівий борт — десять. Новий курс — сорок п'ять градусів…