Кіт і миша
Шрифт:
— Ну що ти на це все скажеш?
Мальке дивився поперед себе. Я намагався не зосереджуватися на його шиї і відволікатися на гіпсове погруддя Лессінґа, яке стояло поміж колонами, але шия Мальке виявилася цікавішою. Спокійно і співчутливо, ніби збирався розповісти мені про болячки своєї тітки, Мальке промовив:
— Тепер вони вже мають збити сорок, щоб їх нагородили. На самому початку, у Франції, і на півночі цяцьки роздавали вже за двадцять. Цікаво, як буде далі?
Здається, Тобі не сподобалася промова лейтенанта. Бо інакше Ти не вхопився б за такий дешевий ерзац. Тоді у всіх вітринах і канцтоварах лежали круглі, овальні і навіть поламані блискучі ґудзики і значки. Деякі з них мали форму риби, інші зелено-молочно світилися у темряві контуром чайки з розпростертими крилами. Такі
Дле хоча Ти і не належав до жертв протиповітряної оборони, все одно начепив собі на комір пальта п'ять чи шість таких значків, а потім ще і на шалик — зграйку рибок, які світилися, кількох чайок, букети фосфоризованих квітів, Ти попросив свою тітку, щоб вона нашила Тобі на пальто згори донизу півдюжини ґудзиків, які світилися, Ти зробив із себе клоуна, і таким я побачив Тебе, таким бачу Тебе досі і буду бачити перед собою ще довго. Ти ідеш вниз по Беренвеґ, а довкола все ще зима, сутінки, косо сиплеться вечірній сніг, Ти крокуєш у темряву, яка стає все густішою, Ти ідеш, а на Твоєму пальті можна порахувати знизу догори і навпаки один, два, три, чотири, п'ять, шість ґудзиків, які світяться тьмаво-зеленим блиском — нещасний привид, здатний налякати дітей і бабусь, який намагається відволікти увагу від горя, яке і так надійно прикрите темрявою ночі. Але Ти, мабуть, думав собі: ніяка чорнота не може проковтнути цей перезрілий плід, кожен бачить його, відчуває, підозрює про його існування, хоче доторкнутися до нього, бо він десь поряд; хай би вже швидше закінчувалася ця зима — я знову хочу пірнати і бути під водою.
VI
Але коли настало літо з полуницями, фронтовими новинами і погодою для купання, Мальке не хотів пірнати. Вперше ми попливли до баржі у середині червня. Великого бажання не було ні в кого з нас. Дратували восьми- і дев'ятикласники, які плавали поперед нас і з нами до баржі, постійно стирчали на капітанському містку і безперестанку пірнали звідти, намагаючись відкрутити кожну гайку, яку тільки змогли дістати. І якщо колись Мальке доводилося просити нас: «Візьміть мене із собою, я зможу», то тепер ми з Шиллінґом і Вінтером постійно канючили:
— Пливімо з нами. Без Тебе не те. На сонці полежати можеш і там, а раптом знову щось цікаве відкрутиш?
З неохотою, після кількох відмов, Мальке все ж таки ступив у теплувату воду поміж пляжем і першою мілиною. Він був без викрутки і зовсім не виривався вперед, тримався на два метри позаду Готтена Зоннтаґа, спокійно доплив до баржі, вперше розслаблено лежачи на воді, без різких рухів і бризок. На капітанському містку сів у тіні біля нактоуза і не мав ні найменшого бажання пірнати. Він навіть не повертав голови, коли восьмикласники зникали у носовій частині баржі і верталися з різними дрібничками. А він міг би багато чого їх навчити, якби захотів. Дехто з них розпитував Мальке, але він відповідав лише зрідка. Мальке не зводив примружених очей з відкритого моря десь там, за причальним буєм, і його не могли відірвати від цього ні вантажні судна, які заходили в гавань, ні рибальські катери, які виходили з гавані, ані ескадри торпедних катерів. Здається, його цікавили тільки підводні човни. Час від часу десь вдалині підіймався над водою перископ якогось підводного човна і здіймав пінну смугу. Судна тоннажністю сімсот п'ятдесят, серійне виробництво яких розпочала корабельня у Шихау, проводили випробувальні запливи у бухті або за півостровом Гела, випливали нагору на глибокому фарватері, заходили у гавань і розганяли нашу нудьгу. їхня поява з-під води була ефектною: спершу випливав перископ. Відразу ж за ним з'являлася бойова рубка, яка випльовувала з себе дві фігури. Білим шумовинням струмки морської води стікали з гармати, з носової частини, а потім уже з корми: з усіх можливих отворів видряпувалися нагору матроси, ми кричали і махали їм руками — я не певен, що вони махали нам у відповідь, хоча у найдрібніших деталях пригадую собі своє власне махання і навіть біль у плечі; але не має значення, чи махали нам у відповідь: виринання підводного човна захоплює серце, і це почуття не відпускає ще довго — тільки Мальке ніколи не махав матросам.
…і от одного разу — це було в кінці червня, ще до
Через день Мальке знову почав пірнати з колишнім завзяттям, але без викрутки. Вже під час запливу на баржу він, як і раніше, обігнав нас і вже встиг раз пірнути, поки ми допливли і вилізли на капітанський місток.
Зима з її вітрами, кригою і сильними штормами у лютому ще більше розвалила судно, позлітали останні поручні, турелі, дах нактоуза. Тільки висохлий послід чайок добре пережив зиму, і його стало ще більше. Мальке нічого не притягнув за собою нагору і не відповів на жодне з наших питань. Вже аж пізнього пообіддя, після того як він встиг сплавати десять чи дванадцять разів, а ми готувалися до зворотного запливу, він раптом зникнув, не виплив на поверхню, і ми розгубилися.
Коли я тепер кажу — п'ять хвилин запізнення, це ні про що не говорить, але ті п'ять хвилин тривали роки, ми голосно ковтали слину, аж поки наші язики не стали товстими і шорсткими, а горлянки зовсім попересихали, ми пірнули один за одним у баржу: у носовому відділенні порожньо, сама салака. Слідом за Готтеном Зоннтаґом я вперше наважився заплисти за водонепроникну перегородку, не дуже уважно оглянув колишню офіцерську кают-компанію, змушений був піднятися, бо мало не луснув, потім знову опустився під воду і ще двічі минув перегородку, і так пропірнав близько півгодини. Семеро чи шестеро з нас уже лежали, безсилі, на капітанському містку. Чайки літали довкола все вужчими колами, мабуть, щось запідозрили. На щастя, з нами не було ніяких восьмикласників. Усі мовчали або ж говорили навперебій. Чайки розліталися в різні боки, а потім знову поверталися. Ми думали, що тепер скажемо тренеру з плавання, матері Мальке, його тітці, вчителеві Клозе, бо у школі нам точно влаштують допит. Мені збиралися доручити візит на Остерцайлє, бо я жив найближче з усіх від Мальке. Шиллінґ мав би відповідати за всіх перед тренером із плавання і в школі.
— Якщо його не знайдуть, ми припливемо сюди з вінком і влаштуємо поминки.
— Скинемося. Кожен дасть мінімум по п'ятдесят пфенігів.
— Ми викинемо його звідси за борт або втопимо у носовій частині.
— Співати теж будемо, — сказав Купка; але після цих слів почувся приглушений регіт, який не міг походити ні від кого з нас: сміялися під капітанським містком. І поки ми збараніло дивилися одне на одного і чекали — раптом сміх повториться, він почувся ще раз, і тепер уже зовсім не приглушений. Мокра, без проділу, голова Мальке з'явилася з люка, він дихав навіть не дуже важко, почухував спину та свіжопопечені плечі і сказав, іронічно по-сміюючись:
— Ну що, ви вже склали поминальні промови і викреслили мене зі списків?
Перед тим як ми попливли назад, довелося ще заспокоювати Вінтера, у якого почалася істерика, а Мальке ще раз пірнув під воду і повернувся назад через п'ятнадцять хвилин у новісіньких, зовсім не пошкоджених радіонавушниках. Мальке знайшов усередині корабля доступ до колишньої радіорубки трала, яка залишилася над водою. Він запевняв, що в цьому приміщенні підлога суха-сухісінька, тільки трохи волога. А після тривалих розпитувань таки зізнався, що знайшов цю кабіну, коли витягував з-під води восьмикласника.
— Я все знову прикрив, ніхто не знайде. Хоча це було й непросто. Ця буда моя, щоб ви знали. Там так нічого, можна заховатися, коли що. Та і техніки там ще ціла купа, передавачі і всяке таке. Треба відремонтувати, має ще працювати.
Але Мальке так і не вдалося нічого відремонтувати. Він навіть не намагався. Та якщо він і клепав там щось собі потай внизу, то нічого з цього не вийшло. Хоча він розумівся на радіотехніці і навіть на моделебудівництві, у його планах ніколи не було робити це своїм фахом. А крім того, поліція чи військові радисти обов'язково засікли б Мальке, якби він раптом вийшов у ефір.