Кіт і миша
Шрифт:
Але я пишу, бо мушу викинути це з себе. І хоча займатися художніми штуками на білому папері досить-таки приємно — однак чим можуть мені допомогти білі хмари, перетяги, вчасно прибулі судна і група чайок у ролі грецького хору; чим може допомогти чаклування над граматикою, бо навіть якби я написав усе з маленької літери і без жодної коми і крапки, то все одно змушений був би сказати: Мальке не заховав орден у колишній радіорубці колишнього польського трала «Рибітва», не повісив його поміж маршалом Пілсудським і Чорною Богоматір'ю, над смертельно хворим грамофоном і облізлою підгнилою засніженою совою, а лише швидко сплавав донизу, до кабіни, десь на півгодини, поки я рахував чайок, сплавав, не знімаючи з шиї ордена, я переконаний, що він просто хотів похвалитися перед своєю Дівою таким гарним орденом, а потім виплив разом із ним знову на поверхню, сховав
Я неохоче і лаконічно відповів на питання Тулли і всіх інших, а потім відразу зник у перевдягальні, швидко вбрався і наздогнав Мальке на зупинці дев'ятого трамвая. Протягом усієї поїздки у трамваї я намагався переконати його особисто віддати орден назад капітан-лейтенанту, адресу якого нескладно було б довідатися.
Думаю, він мене не слухав. Ми стояли біля дверей, у самому хвості вагона, затиснуті у натовпі пізнього недільного ранку. Поміж зупинками він час від часу розчепірював долоню, прикриту нашими сорочками, і ми обоє розглядали внизу суворі контури темного металу і мокру, вим'яту стрічку. Потім, десь на зупинці Ґут-Заспе, Мальке приклав орден, не зав'язуючи стрічки, до вузла своєї краватки і спробував розгледіти власне відображення у віконному склі, як у дзеркалі. Поки трамвай стояв і пропускав зустрічний рух, я подивився вбік, повз вуха Мальке, понад запущеним кладовищем Заспи, повз криві сосни на пляжі, кудись у напрямку летовища, і мені пощастило — там саме приземлився, хоча і не без труднощів, масивний тримоторний Ю-52 і допоміг мені.
Але заклопотаний недільним відпочинком народ у трамваї не мав часу на вистави Великого Мальке. Аби звернути на себе увагу, йому довелося б голосно і долаючи відстань між кріслами вступити у запеклу боротьбу із дрібними дітьми, скрученими купальниками, пляжною втомою. Пронизливий і затихаючий, а потім голосніший і знову заспокоєний дитячий плач та скигління переповзали із задніх місць до передніх і назад, а разом із ними і запахи, від яких миттєво скисло б навіть найсвіжіше молоко.
На кінцевій Брунсгьофервеґ ми вийшли, і Мальке кинув мені через плече, що збирається потривожити обідній сон вчителя вищої категорії Вальдемара Клозе. Він піде сам, і чекати на нього немає сенсу.
Було відомо, що Клозе живе на алеї Баумбах. Я відпровадив Мальке крізь викладений кахлями тунель під залізничним мостом, а потім залишив його самого. Великий Мальке не поспішав, радше навпаки. Лівою рукою він тримав кінці стрічки ордена поміж великим і вказівним пальцями, розхитував орденом, ніби пропелером, який веде його до алеї Баумбах.
Безглуздий план і ще більш безглузде виконання! Тобі треба було викинути цю штуку вгору, у гущу дерев, що давали затінок будинкам цього респектабельного кварталу, де завжди було достатньо сорок, які відразу ж вхопили б цяцьку до своєї потаємної колекції срібних ложечок, перснів та інших прикрас.
У понеділок Мальке не було в школі. У класі ходили різні чутки. Був урок німецької вчителя Бруніса. Він знову смоктав таблетки, які мав би роздати учням. На його столі лежав розкритий том Айхендорфа. З кафедри долинало його старече, липке і солодкаве бурмотіння: кілька сторінок з новели «Із життя одного невдахи», потім сумна історія кохання «перстень-млин-катеринка», і тоді по черзі: «Двоє друзів з дому йшли», «І лань якщо ти приручив», «Дрімає пісня всюди, всюди», «Синє світло припливає».
Про Мальке ні слова.
Аж у вівторок до класу зайшов учитель вищої категорії Клозе із сірою течкою в руках і став біля вчителя Ердманна, який розгублено потирав долоні. Клозе відсилав свій прохолодний м'ятний подих кудись далеко понад наші голови: трапилося нечуване, і то в доленосний момент, коли всі ми зобов'язані допомагати одне одному. Недостойний, — Клозе не називав прізвища, — уже виключений зі школи. Але керівництво гімназії утрималося від того, щоб повідомляти вищі інстанції про те, що трапилося. Усім учням дали зрозуміти, що про цей прикрий випадок потрібно мовчати, аби не ставити під удар репутацію цілої школи. Таке бажання висловив колишній випускник, капітан-лейтенант військово-морських сил, командир підводного човна, орденоносець і так далі…
Але під час війни нікого з гімназії остаточно не виганяли, тож Великого Мальке
IX
Середня школа Горста Весселя називалася до війни реальним училищем кронпринца Вільгельма, і там так само сильно пахло пилюкою, як і в нашій школі. Приміщення цієї школи було збудоване у 1912 році і лише зовні виглядало трохи привітніше, ніж наша цегляна коробка, воно було розташоване у південній частині передмістя, біля Єшкентальського лісу, тому тепер, коли восени знову почалося навчання, наші з Мальке дороги до школи не перетиналися взагалі.
Але і під час літніх канікул ми з ним майже не бачилися, це було літо без Мальке, бо він записався до табору військової підготовки, де можна було здобути кваліфікацію радиста. Його попеченої на сонці шкіри тепер не видно було ні у Брьозені, ні у купальні Ґлетткау. І оскільки шукати його у Маріїнській церкві тепер теж було марно, то отець Ґузевскі на час літніх канікул позбувся одного з найстаранніших своїх служок. Служка Пілєнц сказав собі: жодної служби Божої без Мальке.
Ми, залишившись без Мальке, час від часу ліниво запливали на баржу, але вже без особливого завзяття. Готтен Зоннтаґ зробив марну спробу знайти доступ до колишньої радіорубки. Чутки про обладнану всім необхідним потаємну каюту на колишньому тралі ходили і серед восьмикласників. Один із них з посадженими близько одне від одного очима, ця дрібнота поштиво називала його Штьортебекером, пірнав найактивніше. Кузен Тулли Покріфке, досить худенький пацанчик, побував на баржі раз чи два, але ніколи не пірнав. Чи то подумки, чи то насправді я спробував почати з ним розмову про Туллу, мені на ній залежало. Вона приваблювала не лише мене, але і його, свого родича, хоча і не можу сказати, чим саме, — поношеним старим купальником, незнищенним запахом столярного клею.
— Гівно тебе це обходить! — сказав мені кузен, чи міг би сказати.
Тулли бракувало на баржі, вона залишалася на пляжі, хоча і не зустрічалася більше із Готтеном Зоннтаґом. Я двічі був із нею в кіно, але це нічого не означало: в кіно вона ходила з ким завгодно. Схоже, вона закохалася у цього Штьортебекера, причому закохалася без взаємності, бо він був закоханий у нашу баржу і невтомно шукав дорогу до кабіни Мальке. Наприкінці канікул про його нібито успішні запливи ходили численні чутки. Але доказів не було: він не виніс на поверхню ані зіпсованої платівки, ані зогнилої снігової сови. Але чутки продовжували кружляти, і коли через два з половиною роки було викрито напівмістичну юнацьку банду, керівником якої вважали Штьортебекера, то під час процесу неодноразово згадувалася наша баржа і схованка на ній. Але тоді я вже служив і отримував лише поодинокі повідомлення про це від отця Ґузевскі, який увесь час, поки ще працювала пошта, писав мені дружні листи і турбувався про спасіння моєї душі. І в одному з останніх листів, датованому січнем сорок п'ятого, коли російські війська вже прорвалися до Ельбінґа, було щось про напад юнацької банди на церкву Серця Христового, якою і далі опікувався отець Вінке. Штьортебекер у листі виступав під справжнім прізвищем, здається, там згадувалося ще про якусь трирічну дитину, яку банда тримала в себе і опікувалася нею як талісманом. Часом я не певен, чи писав Ґузевскі у своєму останньому, а може і передостанньому, листі, — я загубив пачку з листами разом зі щоденником і речовим мішком десь під Коттбусом, — чи писав він про нашу баржу, яка перед початком канікул літа сорок другого року досягнула апогею своєї історії, але потім відразу ж втратила увесь свій блиск, бо це літо і сьогодні має для мене прісний смак, Мальке не було з нами, а що за літо без Мальке!
Не те, щоб ми впали в розпач без нього. Особливо я був радий, що позбувся його і не мушу тепер ходити за ним слідом, але тоді не дуже зрозуміло, чому відразу ж після початку навчального року я попросився до отця Ґузевскі знову виконувати обов'язки церковного служки. Отець радісно усміхнувся всіма своїми тисячами зморщок за скельцями окулярів, але відразу ж посерйознішав, коли я, чистячи щіткою його сутану, ненароком запитав про Мальке. Він відповів спокійно, притримуючи окуляри долонею:
— Звичайно, він і надалі є одним із найбільш ревних наших парафіян, не пропускає жодної недільної служби, хоча останнім часом провів чотири тижні у так званому таборі військової підготовки, але я не хотів би думати, Пілєнц, що ви тільки заради Мальке хочете прислужувати біля вівтаря. Прошу вас не приховувати від мене правди.