Кіт і миша
Шрифт:
І якщо сьогодні мені час від часу бракує мого старшого брата Клауса, якого я майже не знав, то тоді я відчував лише ревність до цього вівтаря, уявляв собі власне фото у такій же чорній рамці і почував себе ображеним. А коли залишався вдома сам і ніяк не міг проігнорувати вівтар, то гриз нігті.
Якогось дня я б точно не витримав і поки обер-лейтенант ніжив на кушетці свій шлунок, а мати готувала йому на кухні вівсянку без солі, я підняв би кулак і потрощив фото, оголошення про смерть, а можливо, і скрипку. Але тут настав день, коли я сам отримав виклик на трудовий фронт і був позбавлений можливості цього ефектного виступу, який запам'ятався б надовго. Ми з моєю матір'ю чудово б усе інсценізували, вона зі своїм сервантом і я зі своєю славнозвісною нерішучістю. Але я вирушив у дорогу із псевдошкіряною валізою, поїхав через Берент до Коніца і протягом трьох місяців мав можливість детально вивчити місцевість Тухлєр Гайде,
Але попри усі берези, хмари і карпів, я можу дозволити собі тільки у загальних рисах описати, ніби намалювати на піску, цей загін трудового фронту з його чотирма бараками у затишному і захищеному ліску, із флагштоком, окопами і клозетом, розташованим позаду навчального корпусу, бо за рік до мене, до Вінтера, Юрґена Купки і Банземера, тут, у цьому кар'єрі, таку ж спецівку і чоботи носив Великий Мальке і в буквальному значенні слова залишив тут усюди своє ім'я: у клозеті без даху, куди зазирали і шаруділи листям гілки кривих сосен, поміж листям дроку, яке закривало дерево стін убиральні, я побачив слово з двох складів, вирізане, а точніше, вишкрябане на сосновій дошці навпроти голої балки, а під ним латиною, але без заокруглень, так, що шрифт нагадував рунічні письмена, був початок улюбленої пісні Мальке «Stabat Mater dolorosa…» Францисканський монах Джакопоне да Тоді міг би тріумфувати, але я через це не міг позбутися Мальке і тут, на трудовому фронті. Бо навіть коли я справляв велику нужду, а позаду мене і піді мною множилися та кишіли хробаками екскременти моїх однолітків, я не мав спокою від Тебе: голосно і завзято повторювався перед моїми очима текст і нагадував про Мальке і Пречисту, і як би я не намагався відволіктися від цієї думки, все було марно.
І при цьому я впевнений, що Мальке аж ніяк не мав наміру жартувати зі мною. Мальке взагалі не вмів жартувати. Часом він намагався. Але все, що б він не робив, до чого б не доторкнувся, що б не вимовив, відразу ж набувало особливого значення і ставало монументальним. У тому числі й слова, врізані у соснову дошку у клозеті трудового фронту, розташованого поміж Оше і Реецом під назвою Тухель-Норд. Тут, поміж звичайними у такому місці сентенціями про особливості травлення, похабними віршиками, грубуватою анатомією, усіма цими більш чи менш дотепними свинствами, які згори донизу були намальовані і вишкрябані на дошці, що закривала клозетову дірку з вулиці і завдяки цим написам здобувала власний голос, переставала бути мовчазною, і тут Мальке переміг своїм текстом усе.
Через те, що Мальке звернувся до мене так промовисто і в такому інтимному місці, я мало не став тоді знову побожним, і якби це трапилося, мене б тепер не мучило сумління за те, що я займаюся досить скромно оплачуваною роботою із соціального забезпечення у Кольпінґгаузі, я б не намагався виявити у Назареті ранній комунізм, а в українських колгоспах пізнє християнство, я був би звільнений від нічних розмов із патером Альбаном, хитромудрих досліджень про те, наскільки богохульство може замінити молитву. Я нарешті міг би вірити, хоча б у щось вірити, не має значення, у що саме, нехай це буде навіть воскресіння плоті. Але коли одного разу я мав наколоти дров для кухні, то просто вирубав улюблену цитату Мальке сокирою із соснової дошки і спалив навіть Твоє ім'я.
Стара притча про ділянку, яку неможливо продати, занадто моральна страшилка і трохи занадто трансцендентна. Бо сліпе свіжовирубане місце промовляло до мене значно голосніше, як до того вишкрябана сентенція. А крім того, пам'ять про Твоє перебування, мабуть, розносилася разом із трісками, бо скрізь у трудовому таборі: на кухні, на сторожовому посту, на складі — розповідали про Тебе найфантастичніші історії, особливо в неділю, коли навіть мухи дохли від нудьги. Це були дуже схожі між собою з незначними відмінностями в сюжеті оди на честь такого собі Мальке, який десь рік тому служив на трудовому фронті у Тухель-Норд і виробляв несамовиті речі. Два водії, шеф-повар і завгосп були свідками цього, бо ніякі службові переміщення їх не торкнулися. І вони навіть не дуже суперечили одне одному, коли розповідали про Мальке приблизно в такому стилі:
— Ну і вигляд був у нього, коли він прибув. Волосся аж до цього місця. Ну що, постригли. Але не помогло: вуха, хоч піну збивай, а горло, Боже, яке горло! Якось навіть… Ну, тоді, як… А коли, наприклад… Але найсмішніше, коли я повіз усю цю свіжу братію в Тухель, повиганяти вош, бо я мушу, як завгосп. Ну і стали всі під душ, і тут я глип, а потім, думаю, ще раз гляну, і кажу собі, стоп, тільки не заздрити, бо ця його штука, як
На початку я реагував на ці розповіді стримано. Вінтер, Юрґен Купка і Банземер теж притримували язик за зубами, коли мова заходила про Мальке. Інколи, у черзі за сухим пайком або дорогою на польові навчання, через поселення для начальства, ми дивилися на недобудовану клітку для кроликів і переглядалися. Або коли бачили кота, який лежав собі нерухомо на зеленій галявині. Ми без слова розуміли погляди одне одного, і це мовчання об'єднало нас, хоча як до Вінтера, так і до Купки, а тим більше до Банземера я ставився досить байдуже.
Десь за місяць до кінця нашої служби, коли ми постійно вистежували партизанів, але так нікого і не зловили, відповідно і з нашого боку не було втрат, тоді ми не мали часу навіть перевдягтися, і тоді знову поширилися чутки. Той самий завгосп, який видавав Мальке обмундирування перед від'їздом, розповів нам:
— По-перше, в канцелярії кажуть, знову прийшов лист від Мальке до жінки колишнього шефа. Послали їй у Францію. По-друге, прийшов запит із самих верхів. Наші досі возяться з ним. А по-третє, я вам кажу, в цьому Мальке щось таке від самого початку було. Але щоб так скоро! Ще раніше, як не маєш офіцерського звання, то про такий орден і не мрій, але тепер усім дають. Він буде точно наймолодший. Але як подумаю, як він з тими вухами…
І тут мене прорвало. А потім Вінтера. І навіть Юрґен Купка із Банземером теж почали розповідати.
— Ну, знаєте, Мальке ми давно знаємо.
— Він з нами в гімназії вчився.
— Про той орден він мріяв, ще коли йому і чотирнадцяти не було.
— А ця історія з капітан-лейтенантом? Коли він під час гімнастики свиснув у того орден? О, то була історія…
— Ні, треба починати з грамофона.
— А консерви, це була штука. Отже, на самому початку він носив викрутку…
— Чекай! Якщо ти хочеш усе з самого початку, то треба з тої гри в гилки на площі Гайнріха Елерса. А було так: ми лежимо собі в траві, а Мальке спить. І тут через поле біжить сірий кіт навпростець до горла Мальке. А коли бачить його кадик, думає собі, що то миша, яка рухається, і стрибає…
— Дурня. Тоді Пілєнц узяв кота і кинув йому на горло, хіба ні?
Через два дні прийшло офіційне підтвердження. На ранковій перекличці всім повідомили: колишній солдат трудового фронту відділення Тухель-Норд, спочатку як простий навідник, а потім як унтер-офіцер і командир танка під час стратегічно важливого бою збив стільки-то російських танків, у зв'язку з цим, і так далі…