Кіт і миша

Ґрасс Ґюнтер

— Ясно, що я не вірю в Бога. Брехня, щоб обдурити простий народ. Єдина — це Богоматір. Ніколи не одружуся.

І він проговорив ще багато інших слів, які впали у Штрісбах. Ми обійшли площу Макса Гальбе разів десять і разів дванадцять пройшли вгору і вниз вздовж Геересанґер. А потім зупинилися на кінцевій п'ятого трамвая і не знали, куди далі. Зголоднілі, дивилися на водія трамвая і кондукторку із «хімією» на голові, які вгризалися у свої канапки і запивали їх з термоса у тьмяному синьому світлі вагона.

…і от одного разу приїхав трамвай, точніше,

міг би приїхати трамвай, у якому вже кілька тижнів поспіль працювала кондукторкою Тулла Покріфке у зсунутій набік пілотці. Тулла теж змушена була проходити службу на трудовому фронті. Ми б заговорили з нею, і я обов'язково домовився б про зустріч після того, як вона завершить зміну на п'ятому маршруті. Але ми встигли побачити тільки її худорлявий профіль за вікном і не були певні, чи це була справді вона.

Я сказав:

— Тобі треба з нею хоча б раз.

Мальке роздратовано відповів:

— Я ж тобі сказав, що не буду одружуватися.

Я:

— Це б тебе відволікло.

Він:

— А хто мене потім від цього відволіче?

Я спробував пожартувати:

— Пречиста, ясна річ.

Але він сумнівався:

— А якщо вона образиться?

Я взяв на себе роль посередника:

— Якщо хочеш, я завтра вранці піду до Ґузевскі служкою.

Відповідь була несподівано швидкою:

— Домовилися.

І він пішов у бік вагона, за склом якого нібито виднівся профіль кондукторки Покріфке. Перед тим як він заскочив до вагона, я запитав:

— Скільки у тебе ще відпустки?

А Великий Мальке відповів мені з дверей вагона:

— Мій поїзд поїхав чотири з половиною години тому і зараз, якщо нічого несподіваного не трапилося, вже десь під Модліном.

XIII

— Miseratur vestri omnipotens Deus, et, dimissis peccatis vestris… — легко, наче мильна бульбашка, вихопилося зі складених трубочкою вуст отця Ґузевскі, засвітилося усіма барвами райдуги, захиталося, зірвавшись із невидимої соломинки, а потім повагавшись трохи, піднялося нарешті вгору і відбило у собі вікно, престол, Пречисту, тебе і мене, все, все — а потім луснуло, безболісно, щойно Благословення почало випускати нові бульбашки:

— Indulgentiam, absolutionem et remissionem peccatorum vestrorum…

Але коли з вуст семи чи восьми вірних злетіло «Амінь» і прокололо ці нетривкі кульки, отець Ґузевскі підняв гостію, а в його правильно складених вустах почала рости велика мильна бульбашка, яка затремтіла на протязі, а він підштовхнув її світло-червоним кінчиком язика, і вона піднімалася довго-довго, перед тим як опуститися поблизу другого ряду перед Маріїнським престолом:

— Ессе Agnus Dei…

Мальке першим став на коліна для причастя, ще до того, як тричі було повторене:

— Господи, я не гідний, щоб ти прийшов до мене, але скажи тільки слово, і буде оздоровлена душа моя.

Ще до того, як я встиг слідом за отцем Ґузевскі спуститися сходами з вівтаря до тих, хто причащався, він закинув голову назад, витягнув

своє бліде і невиспане обличчя паралельно до білої бетонної стелі церкви і розліпив губи язиком. Коли священик перехрестив йому обличчя і дав облатку, на чолі у нього виступив піт. Світла роса трохи потрималася над порами і скотилася донизу. Він не поголився. Щетина проштрикнула краплі. Очі вивалилися з орбіт, ніби виварені. Можливо, блідість його обличчя додатково підкреслював чорний колір куртки. Попри те, що у нього напух язик, він не ковтав. Залізний хрест живописно і водночас байдуже піднявся на його шиї, понад коміром і останнім ґудзиком, нагадуючи про дитячі каракулі і перекреслені олівцем російські танки. Аж коли отець Ґузевскі поклав облатку на язик Йоахіма Мальке, Тобі довелося ковтнути, і метал підкорився цьому рухові.

Давай ще раз утрьох відсвяткуємо таїнство причастя, знову і знову. Ти на колінах, я стою ззаду, моя шкіра суха. Твій піт розширює пори на шкірі. Отець Ґузевскі кладе облатку на Твій напухлий язик. Щойно ми всі втрьох були єдиним цілим, і ось загадковий механізм витягує Твій язик. Потім Твої губи знову злипаються. Твоє ковтання повторюється, кадик відтворює цей рух, і я знаю, Великий Мальке вийде з Маріїнської церкви сильнішим, ніж прийшов. Його піт висохне, але якщо відразу після цього волого блищатиме його обличчя, це означатиме тільки те, що надворі дощ. І надворі, біля церкви, справді почався дрібний дощик.

У сухому захристі отець Ґузевскі сказав:

— Здається, він стоїть біля дверей. Можливо, слід покликати його всередину, але…

Я відповів:

— Не турбуйтеся про це, отче, я сам займуся ним.

Ґузевскі взяв із шафи мішечок з лавандою:

— Сподіваюся, він не накоїть дурниць.

Я залишив його стояти у ризах, не допоміг роздягнутися:

— Вам краще взагалі в це не втручатися, отче.

А на Мальке, який стояв переді мною в уніформі, мокрий від дощу, я накричав:

— Ідіот, що тобі тут треба? Давай бігом на Гохштріс, до фронтового розподільного пункту. І придумай щось про своє запізнення. Я не хочу мати з цим нічого спільного.

На цьому мені треба було піти, але я залишився і змок, дощ об'єднує людей. Спробував переконати його по-доброму.

— Вони тебе не з'їдять. Скажеш, було щось там із матір'ю або тіткою.

Щоразу, коли я ставив крапку у кінці наступного речення, Мальке кивав, часом його нижня щелепа опускалася і він безпричинно реготав, аж задихався:

— Вчора непогано вийшло з цією Покріфке. Я навіть не думав. Вона зовсім не така, як здається. Якщо по-чесному, я би залишився заради неї. Тим більше, я своє вже зробив, хіба ні? Напишу рапорт, нехай переводять мене у Ґрос-Бошпол інструктором. Тепер хай інші повоюють. Я не боюся, просто мені досить. Розумієш?

Але я не дав себе обдурити і різко обірвав його:

— Кажеш, через Покріфке. Але ж її там не було вчора. Вона їздить на іншому маршруті, в Оліву, на п'ятому. Це кожен знає. Ти просто збожеволів, щоб ти знав!