Карафуто
Шрифт:
— Яка довга тирада! В такому разі ти насамперед повинен повернутись до мого справжнього імені. Мене звуть Іра. Інга — це твоя вигадка.
— Що тут поганого? В цьому слові якась солодка романтика, тривожна любов, морські хвилі… Інго, невже ти мене забудеш?
— Володю, який ти… Думаю, що не забуду. А ти?
— Інго!
— Зрозуміло без слів.
— Я бачив, як ти посміхнулась! Ти смієшся з мого почуття!
— Володимир!
— Зрозуміло… без слів.
З-за дахів і дерев викотився червоний місяць. Інга й Володя сиділи, взявшись за руки. Нічна прохолода виповзала
— Володю! Друга година! — з жахом сказала дівчина.
Вона провела його до хвіртки. Володя побачив біля вікна драбину.
— Хто це на дах лазив?
— Я. Але не на дах. Драла сьогодні галок. Звили кубло просто над моїм вікном.
— Що ти кажеш? — зупинився хлопець. — Ти видирала гнізда галок?
— Ну да, галок. Цілий день годують малечу — крик, гам. Я не могла працювати.
— Ти повбивала пташенят?
— Поїла кішка.
Володі перехопило дихання. Він не знав, що насправді було інакше: Інга поставила драбину для того, щоб покласти в гніздо галченя, яке випало звідти.
— Інго… Це ж страшна жорстокість. Як ти могла? Невже ти така безсердечна?..
Вона якусь мить мовчки спостерігала його бліде, освітлене місяцем обличчя.
— Ці галки заважали мені працювати. Розумієш?
— Працювати? Подумаєш, який професор! Дев'ятикласниця…
— Ой-ра! Перейшла в десятий, як і ти. І пам'ятаю, як ти здригнувся, коли довелося в лабораторії різати жабу. Уявляю, що було б з тобою, коли б ти побачив, скажімо, пораненого бійця, побачив кров. До речі, ти й досі не обрав собі професію?
— Вагаюсь, Інго. Ти будеш лікарем, а я… Тягне до музики. Може, в консерваторію? І поетом бути теж не погано. Або геологом.
Інга зареготала.
— Я зараз визначу твою майбутню професію: ніжно-ліричний кролик!
Володя шарпнувся:
— Я нікому не дозволю себе ображати! Чуєш, Інго? А галченята…
— Галченята — дурниці. Чудак. Не можна було працювати, робити корисну людську справу.
Він подумав.
— Знаєш, ти трохи… ну, як це сказати? Демонструєш свою різкість, підкреслюєш свій, — Володя посміхнувся, — твердокам'яний, залізобетонний характер, наївно думаючи, ще це тобі властиве. А мене вважаєш за сентиментального, м'якотілого…
— Клас черевоногих, група молюсків!
— Не жартуй! Я цілком серйозно, Інго. Завтра я від'їжджаю. Сахалінська тайга — це не весела прогулянка. Може, я…
— Може, ти злякаєшся гнусу, трясовини, ведмедів… Побачимо. Через два місяці я тебе чекаю.
— Побачимо, Інго. Прощай!
— Будь здоров, Володю. Не гнівайся, але ти мене не переконав, і я думки про тебе не змінила. Взагалі, я не розумію навіть, за віщо ти мені подобаєшся?
Вона висмикнула пальці з його руки, крутнулась і зникла. Володя стояв, нічого не розуміючи. Інга повернулась хутко.
— Це тобі.
Вона подала здивованому й розчуленому хлопцеві сонну, мокру від роси троянду.
НА «СИБІРЯКУ»
Крізь вранішній серпанок туману синіла бухта. Сходило сонце, і далекі скелясті береги острова Аскольда тремтіли в рожевих бурунах.
Різноголосий гамір на пристані раз у раз прорізали басовиті й призивні гудки пароплавів, скрегіт якорних ланцюгів, удари парового молота. Швендяли китайці в білих фартухах з кошелями на голові, газетчики-хлопчаки поринали в юрбу, вигукуючи назви газет. Горбатий кореєць продавав зелені м'ячі. М'яч стукався об сірий асфальт, підскакував вище голови, і кореєць ловив його швидким і вправним рухом руки.
— М'яш! М'яш! — вигукував він, крутячись у заклопотаному натовпі пасажирів, матросів, вантажників.
Туман рвався, як павутиння, білі його клоччя — легкі, мов хмаринки, танули над Золотим Рогом. Бухта міняла свій колір — з синьої вона стала зеленою, як морські водорості. Свіжий вітерець дув на воду, вона мружилась під його грубою ласкою, і жмури, від яких рябіло в очах, розбігались до самого берега.
З трепетливим серцем Володя зійшов трапом на палубу. За кілька хвилин «Сибіряк» вирушить у далеку путь. Цей невеличкий, добре обладнаний пароплав мав приставити на Північний Сахалін радянську геологічну експедицію на чолі з батьком Володі — академіком Дорошуком. До Володі долинали останні слова команди, тупіт ніг, м'який і ледве чутний шум машини, схованої в глибокому нутрі пароплава.
З палуби було видно все чудове місто. Воно здіймалося над бухтою вище й вище, тераса над терасою, воно наче пливло, як велетень-корабель, у прозорому, скляному повітрі. Чиясь рука лягла юнакові на плече.
— Милуєшся, сину?
Це був батько. Він поправив на носі золоте пенсне і став поруч з Володею.
— А справді, яка краса!
«Сибіряк» дав останній гудок і повільно рушив. Він обережно плив серед численних яликів та китайських невеликих човників-шампунок, які сновигали сюди й туди як водяні комахи. Нове, незвідане ще почуття заполонило Володю. Це була його перша далека подорож, попереду були нові береги, нові люди.
Як радісно! Володя дихав поривчасто, глибоко, і, як завжди це бувало з ним у хвилини зворушення, на щоках з'явився рум'янець, нижня губа злегенька затремтіла.
Юнак жалкував, що не зможе на довгий час залишитися в тайзі. Батько працюватиме з експедицією цілий рік, а Володі вже через два місяці треба повернутись додому, де його чекав останній клас школи.
Його думки швидко мінялись, і щоразу мінявся і настрій, як це буває у вразливої і м'якої натури. То він думав, що два місяці подорожі в тайгу — занадто малий час, то раптом згадував Інгу, і тоді здавалось, що ці два місяці без неї будуть вічністю.
«Сибіряк» уже йшов у відкритому морі, і замість берега майоріла на обрії тільки вузенька лісова смужка. Зелені хвилі з білими гребінцями поспішали назустріч пароплаву; він легко їх різав гострим кілем, лишаючи за кормою довгий слід сивої піни.
Володя ще раз попрощався в думках з матір'ю, з Інгою і зійшов униз. У просторій їдальні стіл був застелений картами. Кілька чоловік членів експедиції курили, голосно розмовляли і, сьорбаючи чай, водили по карті від крапки до крапки олівцями. Низенький і опецькуватий лікар щохвилини тикав коротким пальцем у карту і застудженим, хриплим голосом питав: