Карафуто
Шрифт:
Не дійшов старий. Але я дійду. Проженемо інтервентів, і піде тоді золото на будову пролетарської держави, на її силу і розквіт.
— Запам'ятай, — сказав мені, помираючи, Ригор. — Чорна падь, де протікає тайгова річечка Ганза (так її звуть гіляки). Треба йти вздовж цієї річечки проти течії аж до вузької ущелини в горах, звідки Ганза бере свій початок. Дедалі ущелина ширшає і переходить у долину. З гір спадає водопад, буруни скажено стрибають по камінню. Ось у цій долині, в піщаному намулі,
Путь туди важка, згубна. Тайга непрохідна і болота…»
На цьому щоденник обривався. На доданій карті пунктиром був позначений шлях до Чорної паді. Цю карту вже пізніше нарисував Дорошук з допомогою мисливців та розвідувачів тайги.
БАТЬКО І СИН
— Ну, що скажеш, сину? Хіба не цікаве те, що ти прочитав?
Дорошук дивився на Володю короткозорими усміхненими очима, наперед знаючи, що відповість син.
— Тату! — скрикнув Володя. — Та це ж надзвичайний документ! Тут же зовсім точно вказано місце!
Дорошук засміявся весело, розкотисто.
— Голубе мій, ти — страшенний романтик!
— Я тебе не розумію, батьку.
Дорошук побачив, що Володя образився і поспішив пояснити, в чому річ.
— Ти говорив з таким захопленням, наче вже відкрив золоте розсипище. Але це непогано, зовсім непогано захоплюватись і вигукувати, особливо, коли маєш сімнадцять років.
— Мені всі дають двадцять.
— Ну, в тебе ж м'язи які, плечі. Спорт, голубе, багато значить. Та не в тому річ. Мушу сказати, що я не надаю особливої віри тому щоденникові в тій частині, звичайно, де мова йде про золоте розсипище.
— Це ж документ, тату…
— В тому ж і справа, що документ — сумнівний. Хто знає, чи можна його взагалі назвати документом.
— Хіба важко перевірити, будучи на Сахаліні з геологічною експедицією?
— Безперечно, я маю намір розшукати цю долину в ущелині. Місце вказано досить точно. Було б нерозумно зовсім не звернути уваги на цей щоденник. Як бачиш, я навіть звелів передрукувати його. Але все це дуже скидається на таємничі папери в пляшках, про які писав Жюль Верн.
— Невже ти вважаєш, що автор щоденника вигадав усю цю історію з самородками? Адже ти подивись, тату, як усе правдиво описано. Не можна не вірити.
— Ти мене підбадьорюєш, голубе. У всякому разі, кажу тобі, що наша експедиція насамперед піде вгору проти течії річки Ганзи. До речі, «ганза» по-гіляцькому — люлька. Думаю, що шлях до верхів'я цієї Ганзи не змінився, хоч минуло чимало років. Він, певне, залишився таким же диким і непрохідним, як розповідав покійний Ригор Древетняк.
— Тату, а що ж сталося з автором щоденника?
— Бачиш, до зошита була додана записка, що вчителя по-звірячому вбили японці, але його щоденник заховали партизани і, коли повернулася Радянська влада, передали до місцевого ревкому. Після того зошит мандрував більше десяти років, поки не потрапив у Владивостоцький геологічний комітет. От і вся історія.
— Вибач, тату, не вся.
— Ах, так, так. Я вже говорив тобі, що засмальцьований, брудний оригінал щоденника зник.
— Після того, як ти вже мав переписаний оцей примірник?
— Так, так. Ти — не тільки «морський вовк», з тебе вийде прекрасний слідчий. А втім, я сам замислювався, як міг зникнути зошит і… кому він був потрібний?
— От, тату, то ж і головне, що він був комусь потрібний,
— Мій любий слідопите, ти робиш геніальні відкриття. Признайся, скільки ти перечитав томів Буссенара, Жюля Верна, Майн Ріда, Купера?
— Певно, не менше, ніж ти, тату. Але це було давно. Ти розмовляєш зо мною так, наче я школяр п'ятого класу.
Цієї хвилини обидва — батько і син — хитнулись. Кришка графина з водою жалібно задзвеніла. Підлога каюти вирівнялась, але знову нахилилась уже в другий бік.
— Не інакше, як землетрус, — спробував пожартувати геолог. — Ми наскочили на підземний вулкан. Зараз на цьому місці постане з морських хвиль острів і «Сибіряк» опиниться на вершині гори.
— Лаври барона Мюнхаузена не дають тобі, тату, спокою, — в тон відповів батькові Володя.
Але пароплав раптом так хитнуло, що графин не встояв на столику і брязнув на підлогу. Мимо каюти хутко прогупали чиїсь поквапливі кроки. Грюкали двері, чулись неясні слова команди.
Дорошук, а за ним Володя вибігли з каюти. На трапі, який вів на палубу, вони наздогнали капітана. Той повернув до геолога спокійне, рум'яне обличчя.
— Нічого небезпечного. Нас краєчком зачепив тайфун, — сказав він. — Гадаю, що це триватиме недовго, і тайфун зовсім, зовсім невеличкий.
Проте «Сибіряк» так хитало, що встояти можна було, лише міцно тримаючись за поруччя.
Довго бути на палубі ні Дорошук, ні Володя не змогли. Дув штормовий вітер, який забивав дихання. Бризки від хвиль долітали навіть до капітанського містка і рясно кропили палубу.
— А все-таки ми з тобою мімози, — сказав уже в каюті геолог. — Втекли. А як там, на палубі, матросам?
Володя почервонів. Він відчув батькову делікатність. Мімоза саме він, Володя, і тільки він один. Хіба батька, який гинув від пекучої спраги в пустині, який купався в північних крижаних річках, можна назвати мімозою? Ні, ця назва, звичайно, стосується тільки до нього. Що батькові та буря на палубі? Він і спустився вниз тільки для того, щоб не вразити гордість свого сина.
Володя згадав, як Інга назвала його кроликом. «Кролик і мімоза. Яке зворушливе поєднання!»
Володі хотілось вискочити на палубу, підставити ураганові розхристані груди і вести «Сибіряк» назустріч грізним хвилям і нічному шторму. Образа сповнювала серце. Захотілось довести батькові, що він помиляється, що його син — не мімоза.