Карафуто
Шрифт:
— Ходімо, Володю Треба йти. Телеграма. Не я казав — японський самурай проситиме вибачення!
Але поліцай рішуче запротестував:
— Один! Один ходити! Пан начальник казати — один!
— Ну що ж. Лишайся, Володю. Не будемо дратувати гусей. Сподіваюсь, що скоро повернуся.
Уже в дорозі в супроводі двох вартових Дорошук подумав про те, що коли справді є телеграма з батьківщини, то чому Куронума позвав тільки його самого? Чому, зрештою, не дав наказ про звільнення з тюрми? А втім, самураї, здається, не з великою охотою звільняють радянських громадян.
Пітьма стояла
Івана Івановича привели в поліцейське управління. Кілька східців вели в напівпідвал. Яскраве світло вдарило у вічі. Знайомий вуркотливий голос пана Куронуми зустрів геолога.
Начальник поліції сидів за столом рядом з білогвардійцем Лихолєтовим. Обидва були тепер у формених чорних мундирах з наплічниками. Пучок волосся на блискучому черепі начальника поліцейської управи войовничо стирчав угору, чорні лаковані вуса стовбурчились. як їжакові голки.
— Пан Куронума просить сідати, — переклав Лихолєтов. — Ніякої телеграми немає, це просто був. дипломатичний хід, щоб не робити зайвого шуму.
Дорошук зціпив зуби й мовчки сів на дерев'яний стілець.
— Губернатор ухвалив рішення, — перекладав штабс-капітан слова начальника поліції, — віддати вас з сином під суд.
Дорошук швидко глянув на Куронуму.
— Вам інкримінується шпигунство, — провадив Лихолєтов, — убивство японського громадянина, який хотів вас затримати і труп якого знайдено на острові, і — останнє: ви переховували політичного злочинця Хагімуру.
Першої хвилини Іван Іванович не знав, що сказати. Він приготувався до різних несподіванок, але не чекав, що самураї вдадуться до таких нечуваних методів провокації.
— Про яке вбивство ви говорите? — нарешті спитав він, намагаючись бути цілком спокійним. — Чи не радянського громадянина японця Хотту, мертве тіло якого викинули на берег хвилі після аварії з пароплавом «Сибіряк»?
— Е, облиште дурниці, — скривився капітан Лихолєтов. — Цього Хотту вже впізнали родичі. Він японський підданий, рибалка, і звуть його зовсім не Хотта. Ми вже маємо про це офіціальні документи.
— Вже сфабрикували?
— Вам з сином загрожує каторга. Так… років на двадцять, якщо…
— Ну?
— … якщо ви відмовитесь подати заяву про перехід у японське підданство. Коли вас турбує доля вашої родини, яка залишилася в СРСР, то…
— Ні, доля моєї родини мене не турбує, бо вона залишилася в СРСР. І відповідати на мерзенні ваші пропозиції не буду.
Штабс-капітан швидко переклав відповідь панові Куронумі. Начальник поліції щось коротко наказав. Лихолєтов поволі встав з-за столу і ззаду підійшов до геолога, відстібуючи на ходу кобуру револьвера.
— Це твоє останнє слово? — почув над собою Іван Іванович.
— «Твоє»? «Ти»? Дуже дивно! Коли пам'ять мене не зраджує, я ніколи ні з одним мерзотником не пив на «брудершафт».
Удар револьвером по голові оглушив Дорошука. Падаючи з стільця, наче в тумані, почув він голос Лихолєтова:
— Пам'ять
Удари чобітьми посипались на геолога.
ХОЛОДНИЙ ЛЬОХ
Іван Іванович прийшов до свідомості від пронизливого холоду. Підвівся з кам'яної підлоги, на якій лежав зовсім голий.
«Коли ж вони здерли з мене одежу?» подумав і догадався, що довгий час був непритомний. Жодний промінь світла не проникав до геолога.
— Володю! — позвав Дорошук. — Володю! Ти — тут?
Звуки голосу без відгуку, без луни завмерли тут же, поряд.
Защеміло серце в тривозі за сина. Володю відірвали від нього. Звичайно, це зроблено з певною метою. Самураї знову щось вигадають, щоб фізично й морально ослабити людину і тоді вирвати в неї потрібну їм заяву.
— Ну, побачимо, — раптом промовив геолог, але звуки голосу знов заглухли біля нього.
Простягши руку, Іван Іванович ступив крок уперед. І відразу ж його пальці торкнулися холодної земляної стіни. «Та це ж якась яма, — подумав Дорошук. — Вони вкинули мене в розвідувальний шурф…»
Зуби в нього цокотіли від холоду, і він, кілька разів зробивши: вва-вва… почав розтирати тіло, щоб зігрітись.
Боліла голова, і щось липке потекло на шию — кров.
«А що ж вони зробили з Володею? Де він?»
Уявилося, що син, скривавлений і побитий, лежить десь у такому самісінькому погребі на холодній кам'яній підлозі. Раптом стало страшно, що син не витримає тортур, напише якусь заяву, згодиться на провокаційні вимоги поліції. Серце щеміло нестерпно. Іван Іванович віддав би зараз усе, що було в нього найдорожчого, аби тільки бути цієї хвилини біля Володі і шепнути йому кілька слів:
— Не здавайся самураям, сину, терпи. Пам'ятай, що ти — комсомолець…
Сам безпартійний, Іван Іванович дуже не любив себе так називати і в анкетах графу про партійність завжди заповнював так: «не в лавах партії». Проте до партії не вступав.
— Роки мої вже такі, що Кара-Кумів не перейду, — говорив він півжартома.
І ось тепер Іван Іванович зненацька пожалкував, що він не в партії. Стало навіть дивно: як це можна йому померти безпартійним? І чому це раптом спало на думку про смерть? Ну, звичайно ж, він тільки безпартійний. Хіба більшовик занепав би отак духом?
Десь за стіною почулися кроки. Щось зарипіло в темряві. «Двері відчиняють.» Бліде проміння освітило яму, тобто погріб, вогкі земляні стіни й кам'яну підлогу. До ніг геолога впав його одяг. Нашвидку вдягнувшись, Дорошук вийшов слідом за поліцаєм східцями нагору.
Чисте повітря наче штовхнуло в груди, і геолог ледве не впав. Поліцай обережно підтримав його і похитав головою, сказавши кілька слів японською мовою. В тоні голосу було співчуття. Іван Іванович глянув на свого вартового і побачив, що це не поліцай, а солдат з гвинтівкою.