Карафуто
Шрифт:
Геолог намагався пояснити, що він — радянський учений з загиблого пароплава «Сибіряк».
Офіцер зрозумів.
— «Сибіряк», «Сибіряк», — повторив він і ламаною російською мовою почав питати про босу людину, яка втекла з тюрми на човні і тепер знаходиться на цьому острівці.
— Ви повинні були бачити цього злочинця, — наполягав офіцер.
Володя і Дорошук похитали заперечливо
— Ніякого злочинця ми не бачили, — сказав Володя.
Офіцер з підозрінням подивився на юнака і щось пробурмотів крізь зуби. Володя зрозумів, що це було щось схоже на речення:
— Я не дуже вам вірю і ще взагалі невідомо, що ви за люди…
Солдати ретельно обшукали кожну скелю. Раптом в далечині пролунав постріл. І незабаром Володя побачив Хагімуру, оточеного поліцаями. Руки в нього були скручені на спині і зв'язані ременем. Маленький і метушливий поліцай подав офіцерові білу хусточку. Володя ледве не заплакав — це була та самісінька хусточка, яку він повісив біля входу в печеру і забув зняти. Вона й показала поліцаям місце, де заховався втікач.
Хагімура глянув сумними очима на Володю, на Івана Івановича і проказав:
— Прощавайте… Тепер я загубив свою голову…
СНІДАНОК У САМУРАЯ
Геолог знав тепер напевно, що він з сином потрапив на Карафуто. Була вже ніч, коли катер причалив до пристані. Над морем тремтів білий тонкий серп молодика. З недалекої тайги війнуло міцним духом сосни.
Івана Івановича й Володю вели широкою вулицею великого селища. До соснового запаху домішувався важкий дух нафти. Певно, десь недалеко був нафтовий промисел. Іноді кричав маленький паровоз і чмихав, здавалося, зовсім близько, ось за цими темними, із соснових колод будиночками.
Поліцаї чітко карбували кроки, і Дорошук уперше відчув себе полоненим.
— Яке ж завдання цих вартових? — звернувся він до офіцера. — Невже охороняти нас від диких звірів і лютих бандитів?
Офіцер не зрозумів іронії і відповів:
— Дикі звірі далеко, а бандитів стріляємо.
Івана Івановича з Володею привели в досить охайну кімнату без жодних ознак меблів. Від стін тхнуло сосновою живицею, підлога була вкрита жовтими циновками. Поліцай приніс велику чашку чорної китайської сої, води в синьому скляному глечику і кинув у куток оберемок пахучих стружок.
— Ну, от, синку, — примружив короткозорі очі Дорошук, — ми маємо чудову вегетаріанську вечерю і м'яке ліжко. Ти не пам'ятаєш, до якої родини належить соя? — намагався він пожартувати.
— До бобових, тату.
— Цілком вірно.
Іван Іванович усміхненими очима глянув на сина, який з великим апетитом жував «бобові».
— Треба віддати сої належне, що ти вже й почав робити…
— Мене, тату, непокоїть це поводження…
— Ти хотів би омарів чи шпротів?
— Та ні, я кажу про інше.
— Розумію. Ти хочеш швидше покуштувати більш екзотичні страви, наприклад, морську капусту чи морського черв'яка — трепанга, якого китайці звуть «хай-шен»? Але цього добра можна покуштувати і в нашому Владивостоці.
— Ні, ні, тату, зовсім не те! Ти ж чудово розумієш. Я цілком серйозно. Оті вартові, поліцаї… Ми наче арештовані. І до того ж нас, здається, замкнули.
— Це можна перевірити.
Іван Іванович підійшов до дверей і штовхнув їх. Раз, удруге. Щось клацнуло, наче повернувся ключ у замку чи стукнув залізний гак, двері відчинились, і солдат з багнетом став на порозі, заступаючи шлях.
— Все в порядку, — сказав геолог, відступаючи крок назад. — Я тільки хотів побажати вам на добраніч.
Вартовий, нічого не відповівши, притулив долоню собі до рота в знак того, що розмовляти заборонено.
— Ну, звичайно, — сів поруч із сином на купу стружок Іван Іванович. — Розмовляти не вільно, слухати — теж. Але тут виникає тяжка дилема для поліцейської влади. Щоб вартовий не слухав більшовицької агітації ув'язнених, йому необхідно заліпити вуха воском. Але з заліпленими вухами він не почує, як ці ув'язнені втечуть.
— Тату, ти все жартуєш?
— Невже ти хочеш, щоб я плакав?
У цю мить погасла електрична лампочка.
— Нам сигналізують, — сказав Дорошук, — що час спати. Шкода, що я при світлі не встиг собі перев'язати ногу. А втім… І так присохне. Солона морська вода — чудова дезінфекція.
Вночі Володя прокинувся, йому зробилося страшно, як малій дитині, якій приснився химерний сон.
— Тату, — покликав тихо юнак. — Тату! А що зараз роблять удома? Що — мати?..
Батько не відповів, його тихе, спокійне дихання сонної стомленої людини заспокоїло Володю. Він ліг і знову заснув уже міцним юнацьким сном.
Вранці хтось обережно постукав у двері. Ввійшов учорашній офіцер у повній поліцейській формі — чорний мундир, такий же кашкет з ременем, застебнутим під підборіддям, на боці чорна кобура револьвера та шабля. Виблискуючи чорними крагами, він пройшов на середину кімнати і став струнко, вітаючи Івана Івановича, який ніяк не міг зрозуміти, звідки ця пошана від японського поліцая.
Дійсно, офіцера не можна було впізнати. Перед геологом стояла зовсім інша людина — шаноблива, чемна, ладна, здавалося, попередити кожний рух ученого.
Дорошук глянув на сина примруженими хитруватими очима, в яких можна було прочитати: «Я ще не знаю, яким вітром повіяло, але що за разюча зміна!»
— Нацуакі Хірата! — назвав себе офіцер. — Гомень кудасай — пробачте, але я маю честь розмовляти з паном Дорошуком, відомим ученим?
Страшенно плутаючи російську мову, він пояснив, що про пана вченого вже знає губернатор, який звелів, мовляв, вважати пана Дорошука і його сина гостями на Карафуто.
— А зараз, — офіцер у посмішці розсунув до ушей сомовий рот, — зараз начальник поліцейської управи пан Інаба Куронума чекає в себе вдома шановних гостей…