Карафуто
Шрифт:
— Мене кличе професор? — перебив Володя цю словозливу. — Вночі? Цікаво…
Він хутко одягся і з'явився до Аюгави. Дідуган сидів у кріслі і, побачивши Володю, мляво поманив його пальцем.
— Я радий тебе бачити, юначе, — проказав. — У мене безсоння. Я почуваю себе дуже самітним, бо мені немає до кого обізватися. Мої колеги заздрять мені і намагаються принизити значення моїх винаходів. Я один, зовсім один. Але я бачив, як ти тремтів, коли я розповідав тобі про А-2. Це був священний трепет, чи не так, юначе? Трепет перед геніальним винаходом, який дасть Японії славу.
Володя мовчки кивнув головою, йому
— У моїй голові блукають великі думки, — провадив далі Аюгава. — Кому я розповім про них? Мене знає й цінить генеральний штаб. О, там видатні генерали, цвіт імператорської Японії, поєднання мудрості, хоробрості й благородства самураїв. Але штаб далеко, і я тут самотній серед своїх колег, які чекають мого провалу, мого падіння. І вночі я один зі своїми думками.
Він помовчав, потім розгорнув зошит, знову згорнув його і замкнув у шухлядку письмового стола.
— Я тільки що закінчив формулу. Вісімсот дослідів, юначе. Це новий винахід. Я назву його танець-газ. Ти здивований? Незабаром я робитиму останні досліди. Ти побачиш сам на власні очі, в чому справа, і зрозумієш, чому я так назвав його.
ДОСЛІД
Залізні двері в підвалі дуже зацікавили Володю, і він весь час пам'ятав і про них, і про Лі Фуна. Юнак давно вже хотів знову відвідати велетня-вартового, але стримувало його те, що Фудзіті хтось розповів про перше побачення з Лі Фуном. Дуже можливо, що за кожним кроком Володі непомітно стежив досвідчений шпигун. Очевидно, комендант не зовсім довіряв юнакові, який так несподівано опинився на території лабораторного містечка.
Проте цікавість перемогла. Власне кажучи, це була не тільки звичайна цікавість. Якесь тривожне почуття народжувалось у Володі, коли він згадував Лі Фуна і двері з замком. З'являлась думка, що Лі Фун і рудий пес Гохан стережуть в'язнів.
Увечері, коли скінчилася робота. в лабораторії, Володя пішов до Лі Фуна. Вартовий зустрів юнака як старого знайомого, весело посміхаючись, але Гохан, як і першого разу, заричав і наїжив шерсть. Тоді Володя кинув собаці шматок смаженого м'яса, який приховав за обідом. Гохан глянув на Лі Фуна і обережно, ніби знехотя, схопивши м'ясо зубами, відійшов у куток. Незабаром звідти почулося його жвакання.
Лі Фун, здавалося, щиро зрадів Володі. Він посміхався, мукав, намагаючись рухами виказати свою приязнь. Зрозуміло, що вартовий сам був, наче в'язень, змушений довгі години перебувати в підвалі. Отже, не дивно, що він радий був побачити біля себе живу людину.
Цього разу Володя прийшов до Лі Фуна не з порожніми руками. В лабораторії було багато спирту, і юнак узяв з собою чималеньку баночку.
— Лі Фун, я приніс тобі гостинця!
З цими словами Володя простяг вартовому спирт. Той враз зрозумів, що це за рідина в баночці. Озирнувшись він хутко відкрив її і, закинувши голову, присмоктався до шийки губами.
Від Володі не сховалось дрібне, жадібне тремтіння рук у Лі Фуна, не сховався неприродний блиск його вузьких очей. Без сумніву, спирт був пристрастю велетня, і юнак це відразу взяв до уваги.
Володя щодня почав учащати до Лі Фуна, який увечері ставав на вартування і вже цілу ніч не кидав свого поста. Вдень його заступав
Юнак не забував давати Гоханові м'яса і пересвідчився, що пес зробився лагіднішим і вже не наїжував шерсті і не гарчав. Прихід Володі він зустрічав тепер веселим вихлянням хвоста і нетерплячими поглядами розумних собачих очей.
Спирту Лі Фунові Володя більше не приносив, щоб не викликати передчасно підозріння. Не розпитував юнак і про те, кого стереже вартовий. Зате Володя встиг добре обізнатися, що револьвер у Лі Фуна автоматичний і завжди заряджений шістьма кулями.
Поволі визрівав у голові план утечі. Коли всі попередні плани були швидше витвором фантазії і палкого серця, то цей, останній, був кланом тверезих міркувань і впертої підготовки. Звичайно, і цей новий задум вимагав величезного риску, сміливості і твердої волі.
Незабаром Володя з потайною радістю переконався, що Гохан настільки звик до нього, що дозволяє навіть гладити себе. Це був той самий пес, який у супроводі японського провідника-охоронника свого часу затримав юнака біля лабораторного містечка.
Юнак потроїв свою увагу до собаки. Приносив йому найсмачніші куски від обіду, чухав у нього за вухами, використовував кожну можливість, щоб виказати псові свою приязнь і ласку. Цього вимагав той план, який Володя надумав виконати.
Одного разу, розмовляючи з Лі Фуном, намагаючись зрозуміти його жестикуляцію, Володя почув протяжний стогін за залізними дверима. Лі Фун, який саме сидів навпочіпки, хутко схопився. Гохан нагострив вуха і загарчав. Володя здригнувся. Це вперше почув він, що невідомий в'язень дав знати про своє існування.
Люди й пес чуйно прислухалися. Так тривало кілька секунд. Стогін не повторився. Лі Фун повернувся до Володі. В його зіницях юнак побачив зловісні вовчі вогники, так подібні до тих, що іноді світилися в очах Гохана.
Вартовий замукав і рухами показав Володі: «Треба звідси йти». Володя спокійно вклонився і пішов.
Серце в юнака стукало хутко й тривожно. Тепер не було сумніву, що Лі Фун із псом дійсно стереже якогось невідомого страдника-в'язня, якому, можливо, вже ніколи-ніколи не бачити синього, ясного неба. Думки вихором клубочились у голові. Хто він, цей в'язень? За яку провину потрапив він у підземний каземат? Чи не чекає і його, Володю, така ж доля? Що ж тоді буде з батьком, який безмірно страждає зараз у контррозвідці?
Треба діяти негайно й рішуче. Треба стріляти, метати гранати, громити!.. Цеглини не лишити на місці проклятої лабораторії!
Як боляче й важко було відчути в ту хвилину своє безсилля! Але Володя переміг хвилювання, стримав себе. Навколо вороги. Він у міцному полоні. Та його становище значно краще, ніж того в'язня в підвалі. Треба бути спокійним і впевненим у своїй перемозі.
З кожним днем усе чіткіше вимальовувався план утечі. Кожна деталь була продумана до кінця. І тоді з'явилася нова думка. Що, коли спробувати врятувати і того невідомого в'язня за залізними дверима? Врятувавши його, юнак буде тоді не один. А вдвох значно легше виконати те, над чим зараз дні й ночі міркує Володя.