Кармелюк
Шрифт:
Кармелюк(увічливо). Вибачте, пані, мені треба не гаючись говорити з вашим сином.
Пані Люба(привітно). Зараз, зараз. (Бере зі столу якесь блюдо.) Та вже треба всіх кликати - вечеря готова. (Іде.) Ви прибули, то немов і їсти забажалося, а то нікому і їжа не йшла на душу. Вечеря давно чахне на столі, а до неї ніхто й не доторкнувся. (Пішла.)
XIII
Кармелюк озирається гострим злодійським поглядом. Стає гнучкий, рухливий. Послухав коло дверей, далі, нашвидку заховавши в кишеню калитку,
Кармелюк(до жінки). Іди сюди, чуєш? Іди швидше - там у саду підождете мене, я швидко вправлюся з ним...
Кармелиха(стоїть мов скам'яніла. Далі з жахом.) Не хочу цього! Не піду! Краще в мурах згнию - не піду на цеє!.. (Зомліла.)
Кармелюк швидко сходить із стільця, висаджує її у вікно. Одриває вартовий дзвоник. Виймає кинджал, становиться проти дверей і ховає його за спину. За дверима чути якийсь гомін. Гомін стає чутніше. Голос пана Маркела: «Іди, дурню, іди сюди, своїми очима подивишся! Та іди ж, не огинайся!»
XIV
Увіходить пан Маркел і втягує за рукав чабана. Чабан - обідраний, босий, високий чоловік із торбою за плечима. На йому - стара свита. В руках - батіг.
Пан Маркел. Дивися! Дивися, дурню! (Тягне його до архіву.) Скільки оце паперів написано - все це про його злодійщину судопис. Ніякий він чарівник, ніякий він людський доброчинець - він розбійник. Розбійник, та й годі! Злодій! Каторжник! Душепагубник! (Бере один аркуш із архіву.) Ось тобі чорним по білому (вичитує): «Розбійник Августин Кармелюк - давно відомий злодій, вбігалий каторжник, злісний дезертир, походить із підлеглих пана Пигловського і народився в селі Головчинцях на Поділлі року божого тисяча сімсот...»
Чабан. Читай не читай - воно мені не потрібне. Це не про того писано.
Пан Маркел. Як не про того? Отож не плещи казна-чого, бо за довгий язик щоб Сибіру ще не одвідав!
Чабан. А хіба що, як Сибір? Казав Кармелюк, і в Сибіру сонце світить.
Кармелюк відразу починає прислухатися.
Пан Маркел(до чабана). Як, як казав Кармелюк? Ану, ще скажи, сіромо?
Чабан(згорда). А ти ж звідки знаєш, що я сірома? А може, в мене лану не міряно, добра не лічено?
Пан Маркел. П’яний чи пришелепуватий.
Кармелюк. Хто ти, добрий чоловіче?
Чабан. А ти звідки знаєш, що я добрий чоловік? А може, я людину вбив?
Пан Маркел. Еге! Здається, голубчику, ти прикидаєшся тільки дурнем.
Кармелюк(дивиться пильно на чабана. Швидко). Хто ти такий?
Чабан(оглядає). А хто ж я такий - скидаюся на людину.
Пан Маркел. Бунтарник ти. Гайдамака - ось хто ти. Нап’яв драну свиту, взяв батіг, голову морочить - я чабан, мовляв, шукаю волів...
Кармелюк(стурбовано). Чабан?.. Чого тобі тут треба? Де ти тут узявся?
Пан Маркел. На довідки прийшов та людей каламутить.
Кармелюк(ходить, схвильований). Скажи мені, ти знаєш Кармелюка?
Чабан(хитро йому підморгує). А ти б то його й не знаєш?.. Коли не знаєш, то чого ж ти у мене, дурня, питаєшся? Хай он тобі пани по паперах розкажуть: у їх же там усе
Кармелюк. Ну, а ти ж як скажеш - хто він такий? Всі ж його розбійником взивають. Кажуть он, що він людей обкрадає та казанами жінці носить золото.
Чабан. Усяке кажуть. Одні так кажуть, другі - іначе.
Кармелюк. Хто ж він, по-твоєму?
Чабан(тряснув головою). Ех, сказав би я тобі про його, та зранку ось ріска не була в роті. (Показує очима на стіл.) А наливай лиш мені одну!
Кармелюк. Ну, то що буде? (Бере з столу пляшку й чарку, наливає.)
Чабан(п'є. Випивши, скривився). Ех, та й гірка ж яка! Гірка та пекуча. Так і вхопила за серце... Ну, тепер слухай... Слухай та не забувай, бо в тих паперах про це не написано. Питаєш ти, чи розбійник отой Кармелюк? (Твердо.) Розбійник. А який розбійник - зараз скажу... (На хвилину загадався, далі вирівнявся, труснув чубом і несподівано заводить розмаїтим степовим голосом.)
Що в неділю дуже рано В усі дзвони дзвонять... Ох, а мене ж, Кармелюка, Як звірюку гонять... Нехай гонять, нехай гонять, Нехай заганяють, Нехай того Кармелюку Люди споминають. Зовуть мене розбійником, Кажуть, що вбиваю... Не убив же я нікого, Бо й сам душу маю. Візьму часом з багатого, Та й бідному даю, І сам собі так гадаю, Що гріха не маю...Кармелюк слухає пісню з жадобою, далі, вражений, сідає коло столу, кидає од себе кинджал і схиляється на стіл. Увіходить незабаром пані Люба, заклопотано порядкує коло столу, потім сідає, як зачарована. Далі увіходять пан Стась і ксьондз із пляшками в руках, дивляться, здивовані, на співака, вслухуються, німіють... Пан Маркел, зітхаючи, сідає, слухає, замислений. Легко й весело влітає в двері панна Рома, переодягнена в шовки, але відразу тихішає, стає коло стіни, склала на грудях руки, слухає пісню пильно, не зводячи очей з чабана. Коло дверей, що їх не зачинила панна, з’являються люди в празниковому селянському вбранні, мальовниче поставали коло порога. Останні слова пісні чабан співає, затихаючи. Скінчивши пісню, він озирає слухачів; всі на своїх місцях, нерухомі, замислені: ніхто й не порухнеться. Чабан тихо ховається між люди і разом із ними зникає.
XV
Німа тиша; всі сидять як зачаровані. Несподівано щось брязкає об мур металеве. Од того згуку всі кидаються і змовкають.
Пані Люба. А це що таке?
Всі озираються на Кармелюка.
Пан Стась(до Кармелюка). Пане командире, у вас щось із кишені випало.
Кармелюк сидить нерухомий, схиливши голову до столу.
Пані Люба. Пане командире!