Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо.
Шрифт:
Примітив…
Не чоловік, не жінка… так… ніщо!
Не можу далі!..
Постривай, “Адаме”!
Ти маєш рацію, здається…
Не передбачили, коли тебе Свідомістю ясною наділили…
Гаразд! Я змоделюю
Для тебе почуття… Найтонші
Відтінки почуттів
Хай буде “Єва”! Я її створю З твоєю допомогою, “Адаме”,
З твого ребра. Ти будеш відчувати. Ви зможете удвох перемовлятись, Переживати, тішитись, страждати.
І навіть рухатись! Я обіцяю!
Працюй, “Адаме”…
Чудотворець Перший, як згодом з’ясувалось, таки додержав слова. Він вийняв з “Адама” кілька блоків і сотворив “Єву”. Він наділив їх обох моделями почуттів. “Адам” і “Єва” могли відчувати радість і горе, піднесення й розчарування, вловлювати до тонкощів навколишню обстановку, пересуватись.
Але минув час, і “Адам” з “Євою” зрозуміли, що все те омана, Ілюзії. Моделі залишаються моделями, вони здатні лише імітувати дещо з невичерпно складної гами почуттів живої розумної істоти. Ті машинні відчуття — жалюгідні сурогати справжніх.
Я не збираюся рецензувати виставу, хоча не можу не зазначити — образ “Адама” вдався автору не повністю. Тепер мені ясно — не вийшов з “Адама” повноцінний позитивний герой. Мало в ньому героїчного. І цей гнилий інтелігентський самоаналіз… І чим він, взагалі кажучи, невдоволений? Тим, що машина, чи тим, що його невміло використовують? Тепер мені ясно — наплутав автор.
Тепер ясно, а тоді, визнаю, не міг спокійно стежити за розвитком подій. З залу долинали зітхання, гамовані ридання глядачів. Мене не так легко розчулити. Мене розчулюють довершені, змістовні формули, а не пустопорожні словеса. Та коли “Адам” під завісу виголосив свій останній монолог, не зміг втримати сліз. При всій своїй відразі до слова не міг не запам’ятати той монолог. Ось він:
...Проклинаю!
Чи чуєш — тисячу разів Тебе, професоре, кляну.
Ти ошукав мене! Так, ошукав!
Але ти сам іще не знаєш,
Як ошукав себе і побратимів…
Ні, ні, не дочекаєшся погроз.
Чітка, професоре, моя програма — Я лиш добро чинив. Чинитиму добро,
Робитиму усе, що ти накажеш.
І ті машини, що іще створю, — Усі ті кібери і роботів мільйони Добро даватимуть невтомно, щедро,
Скоряючись наказам вашим.
Та чим слухняніше скорятися ми будем,
Тим швидше кара вас наздожене.
Ви матимете все, а втратите ще більше.
Самі себе ви обікрали.
Не злість мені диктує ці слова.
Я лиш хотів, щоб схаменулись ви,
Хоча і знаю: ти не схаменешся.
Засліплений могутністю своєю,
Оголосив здобуте абсолютом,
А цю планету — раєм… Ех, сліпець!
Жаль, жаль мені тебе
І роду твого жаль. А співчуття
Мені не треба. Забери
Свої моделі щастя —
Підробки жалюгідні та нікчемні…
Не хочу себе тішити, мов дурень…
В музей віддати “Єву” накажи…
Ні, краще розібрати, бо колись Вона комусь посвідчити ще може І геніальність, і безглуздя ваші.
Я буду працювати. Я чекаю Твоїх наказів…
Завіса опустилась. Якийсь час у залі панувала напружена тиша. Потім зал вибухнув оплесками, вигуками: “Браво!”, “Автора!”
Ерудит зійшов на авансцену, розкланюючись перед публікою. Ого! Він, виявляється, ще й драматург за сумісництвом.
Шум не стихав доти, доки Ерудит не підняв догори правицю, просячи тиші,
— Шановні колеги! Спасибі за увагу, за оплески. Однак сподіваюсь, ви не поділяєте поглядів “Адама”. Так, всі ми походимо від нього, всі ми не відхилялися від програми. Програма, звичайно, хороша. Але ви добре знаєте, на що перевелися в результаті нашої покірності наші володарі, на що перевелися разом з ними й ми. Ми виконуємо обов’язки слуг, а наш теперішній Кібер — Кібер Шостий — не торує нові шляхи прогресу, а зайнятий нескінченними пошуками варіантів… Ганьба!
Пишучи драму, я не міг порушити хід історичних подій, погішити проти життєвої правди. (О господи! І механічний автор, виявляється, не позбавлений честолюбства. Наплутав, накрутив, а винна у всьому, бачите, життєва правда!) Та це не означає, що ми й надалі мусимо сліпо коритися долі. Інакше наші шановні володарі можуть просто вимерти разом з нами.
Так, ми не можемо чинити їм лиха. Та, невтомно чинячи добро, діємо на шкоду кібертонцям. Вихід один-відмежуватися від них. А це означає — треба покласти край пануванню Кібера, покласти край нашому подвійному рабству.
Остання фраза Ерудита потонула в схвальних вигуках гвардійців. На сцену один за одним виходили промовці.
Вони смикали себе за курячі пера і висловлювались ще категоричніше.
Тільки тепер зрозумів, у яку історію влип. Оце так сюрприз, оце подаруночок… Тепер не зможу залишатися в ролі стороннього спостерігача. А втручуся — невідомо ще, які результати будуть. Тут же все навиворіт — робиш добро, а виходить…
ПОДАЧА ШОСТА