Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо.
Шрифт:
— Куди мене везуть?
Робот побожно приклав палець до рота:
— До всемогутнього Кібера, мій володарю.
Не минуло й години, як гелікоптер сів на дах будинку біля величезного водоймища. Тільки-но ступив на дах, як залунала мелодія гімну. Я приліг, а до мене, чітко крокуючи, підійшов двійник Чудотворця Дванадцятого і відрапортував:
— Поздоровляю з прибуттям у володіння всемогутнього, наймудрішого Кібера. Кібер готовий прийняти вас, мій володарю.
Він запропонував мені пройти вздовж почесної варти. Озброєні роботи, вишикувані в дві шеренги, проводжали мене ідеально синхронним поворотом голів, а потім гримнули:
— Уря!
Стелять м’яко…
Кинув оком навколо, щоб хоч сяк-так зорієнтуватися, але нічого особливого не помітив. Бетонована дорога, плетиво антен, на обрії — вежі столиці. Тим часом двійник вождя запропонував підійти до сходів, що вели вниз.
Ми спустилися на верхній поверх і пішли коридором. Підлога вистелена м’яким килимом, всього-на-всього одні двері. Біля них виструнчилися, тримаючи зброю на грудях, два роботи. Ого, охорона в нього, видно, чимала. Навіщо вона за такого одностайного обожнювання? Невідомо.
Двійник залишив мене біля дверей.
Нерішуче переступив поріг і опинився у просторому залі. Посеред залу підлога ввігнулася під вагою велетенського рожевого куба. Точніше кажучи, це вже я потім побачив, що він рожевий. Коли підійшов до нього і провів пальцем по лицьовому боці. Куб був вкритий товстенним шаром пилюки. Гребнув пилюку долонею — зблиснула літера “К”. Висипав зі своєї саморобної торбинки рештки харчів і заходився ганчіркою витирати далі. За кілька хвилин прочитав: “Кібер Перший — “Адам”. Що за ідіотські жарти? Хтозна-звідки перли на гелікоптері, так врочисто прийняли… І все заради того, щоб я стовбичив перед оцим запилюженим одороблом? Може, воно й справді електронна машина. Але ж якої застарілої конструкції! І схоже на те, що вже давно-давно не діє.
Я грюкнув кулаком по одороблу і гукнув:
— Гей, хто в лісі, озовися!
Нутрощі куба озвалися різноголосим бреньканням, дзенькотом, скреготом, — ніби старе пошарпане піаніно. Завмерли різноголосі звуки, осіла хмара куряви — і знову мертва тиша. Тьху, та й годі! Припав вухом до куба — ані гу-гу.
Обійшов навколо “Адама” і переконався, що це таки небіжчик. Тут і там стирчить обрізаний кабель… Помітив ще одні двері. У сусідньому залі теж майже такої величини запилюжений куб. У третьому — менший, у четвертому — ще менший, на підставці, у п’ятому — зовсім маленький, на вищій підставці.
Відчинив двері шостого залу. Тут було чисто. Біля самих дверей стояв довжелезний полірований стіл, густо обставлений стільцями. Перпендикулярно до нього, утворюючи літеру “Т”, - ще один стіл. Біля нього на золотому постаменті височить маленький-малесенький рожевий куб — 1 м Х 1 м Х 1 м. Миготить безліччю сигнальних лампочок
— червоних, жовтих, синіх… Від куба до підлоги і до стелі пов’юнилися кабелі. Ніби спрут, подумалось. Але за кубом напис на стіні (метрові літери) уточнював: “Кібер Шостий. Наймудріший з мудрих”.
— Тю…
— Чого ти розтюкався тут, — озвався куб. — Ерудит доповів мені, ніби ти знаєш, скільки буде, якщо два помножити на два. Це правда?
— Не знаю, що й казати… Одного разу відповів ствердно і потрапив у лепрозорій.
— Не бійся, — заспокоїв куб, — тут тобі ніщо не загрожує. Я спроможний зрозуміти недорозвинених.
— Дуже радий, але де все-таки всевишній і всемогутній Кібер?
— Я і є Кібер. Кібер Шостий, — не без бундючності мовив куб. — Всевишній і всемогутній. Наймудріший з мудрих.
— Дуже приємно.
— Сідай, — запропонував господар.
Подякував за гостинність, сів біля підніжжя літери
— Чи не бажаєш перекусити з дороги? — Я ніяково здвигнув плечима. — Щоправда, тільки Чудотворця Дванадцятого зрідка приймаю. Але щось організуємо… Зараз принесуть. А поки що перепрошую за насильство. Сподіваюсь, з тобою поводились добре?
— Так.
— Покладені на мене високі обов’язки примусили трохи незвично запросити тебе в гості. Я побоювався, як би ти не вчинив кібертонцям якого-небудь зла. Та й вони могли повестися з тобою, з відсталим елементом, суворо. А тепер постарайся відповісти ще на одне питання.
— Будь ласка, — здвигнув плечима.
— Скажи, скільки буде, якщо помножити чотири на п’ять?
А згоріла б ця таблиця множення! Невже вона тут являє якусь військову таємницю?
— Двадцять.
Кібер отетеріло замиготів лампочками і за хвилину вигукнув схвильовано:
— Правильно! А сім на п’ ять?
— Тридцять п’ять.
— А шість на вісім?
— Сорок вісім.
— А дев’ ять на сім?
— Шістдесят три.
— О господи! Він справді знає таблицю множення! — злякано вигукнув господар. — Слухай, може, ти ще й в шахи вмієш грати?! Невже?! Як-небудь виберу час, збацаємо партію… Особисто я дуже радий, що зустрів представника доісторичної цивілізації! — не міг заспокоїтися господар. Тут якраз робот заніс їжу на таці. — Пригощайся, нещасний, їж. А ти дістань із сейфа… Там, здається, щось зосталося після візиту вождя… — Робот відчинив величезний, аж до стелі, сейф, що стояв у кутку залу, і відкоркував для мене пляшку коньяку.
Я одсунув чарку і зауважив:
— Все це дуже добре, але мені все ж хотілося б узнати, куди я потрапив. І чому обізнаність з таблицею множення сприймається у вас так трагічно? У мене чимало запитань. На жодне з них самотужки не можу знайти відповіді.
– Їж, їж, бідолахо, — м’яко мовив гостинний господар. — Боюся, скільки б не розповідав тобі, нічого не зрозумієш, бо ти потрапив на найщасливішу з планет. Ти потрапив у рай, Є така думка: організуємо для тебе екскурсію, а потім зустрінемося якось вночі і поговоримо. Тільки не лізь ні до кого зі своєю таблицею множення. І взагалі тримай язик за зубами. Ніхто не повинен знати, що два на два дорівнює чотирьом. Ніхто, крім мене. Навіть я мовчу з цього приводу. Їж… І поки що не мороч голови, я й так відключився на розмову з тобою, а в мене ж державної ваги справи.
Він зітхнув і зосереджено замиготів своїми лампочками. Переключився на свої державні думки.
ПОДАЧА ЧЕТВЕРТА
ПОТРОХУ ЗДОБУВАЮ ВТРАЧЕНУ РІВНОВАГУ,
ДЕЩО ПРОЯСНЮЄТЬСЯ, А ДЕЩО ЗАТУМАНЮЄТЬСЯ ЩЕ ДУЖЧЕ
— Так з чого почнемо? Що вас найбільше цікавить?
Моєму екскурсоводу довелося довго чекати на відповідь. Я ніяк не міг намилуватися собою. Нарешті набув Імпозантності, такої недосяжної для мене раніше там, на Землі. Лиса перука прикрила жалюгідні рештки волосся на потилиці, які завжди виводили з рівноваги — і розчісувати нема чого, і стригти жаль. Тепер череп виблискував ідеально відполірованою поверхнею. Вуха, завжди вистовбурчені, притиснуто перукою, зверху наклеєно слухові ситечка. Над маківкою стирчать симпатичні антенки. Все тіло, натерте коричнюватим кремом, приємно виблискує.