Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо.
Шрифт:
Я подивився вниз. Справді. Як же це раніше не звернув уваги? У кожного кібертонця теліпається на животі портативний телевізор. У кожного у вусі стримить транзистор-сережка.
Двійник замовк на хвильку. Чудотворець важко сопів і морщив чоло. Начебто він сам тільки-но виголосив довгу тираду.
— Я вже довго-довго, хай живе мудрість Всевишнього Кібера, очолюю плем’я, але з такою ганебною поведінкою зіткнувся вперше, — вів далі оратор. — Не знаю, що його й придумати. Яку міру покарання застосуємо?.. Вирішую колегіально і безповоротно:
Зал одностайно заревів:
— Штрафну! Штра-а-а-афну-у-у! У-у-у!
Двійник підніс догори правицю, заспокоїв плем’ я і скоромовкою кинув у зал:
— Хтопротинемахтоутримавсянема. Одноголосно!
Я опустив голову і заплющив очі.
Хай буде, що буде… Хіба зможу протистояти такому згуртованому збіговиську? Хай кидають у штрафний карцер чи посилають у штрафний батальйон… чи що тут у них ще є штрафне…
Ось уже шарпнули за комір. Підвів голову. Наді мною схилився оратор, тримаючи у правиці піввідровий кришталевий келих, виповнений по вінця прозорою рідиною. Ага, отрута… Що ж, смерть не з найгірших.
Зал заскандував:
— Пийдодна, пийдодна, пийдодна!
Припав без вагань до келиха, аби довго не мучитися. Збіговисько вгамувалося лише тоді, коли геть осушив його. Хм, щось не скидається на отруту. Чи то польська виборова, чи то німецький шнапс… Видно, не з відходів женуть.
— Чого, дурко, витріщився? — перепитав прем’єр. — Загризай. — Він кивнув на рожевий стіл, біля якого ми сиділи.
Стіл повільно посувався. Виявляється, то звичайнісінька стрічка конвейєра, оздоблена рожевим пластиком…
Виринали і виринали наїдки. Чого тільки не було! Баличок, заливна осетрина, червона й чорна ікра, плитки свіжого масла, оселедці, притрушені цибулькою, маслини, солянка м’ясна гаряча, окрошка холодна, печеня в глечиках, кусні м’яса вареного і смаженого, хліб чорний, хліб білий, морозиво… І всього невпоїд. А пляшок, а карафок!!! Мабуть, не брешуть. Мабуть, справді рай.
Попри недавній переляк з рота покотилася слинка. Правду кажучи, таки добре зголоднів, зранку ж і рісочки не тримав у роті. Але цікавість не полишала мене.
— Скажіть, а що воно таке було у келиху?
Вождь на мить одірвався від добрячого кусня індичатини, зиркнув на мене посоловілими очима і буркнув сердито:
— Не патякай. Працюй.
“Якщо у вас така праця, то яким же мусить бути відпочинок?” — хотілося запитати, але вже встиг втямити: розмови і зайві запитання тут не в пошані. До того ж напій потроїв апетит. Ніяких ознак отруєння ще не відчував. Хоч наїмся перед смертю, вирішив, і присунувся ближче до чудодійного конвейєра. Ні виделок, ні ложок не побачив. Але ця дрібна незручність повністю компенсувалася відсутністю офіціанток.
Настрій з кожною хвилиною поліпшувався — чим більше перехиляв келихів… Тепер сам вибирав їх. Напої вражали різноманітністю, вишуканістю, а головне — якістю. Вражали дуже переконливо, бо вже за якихось півгодини у голові загули джмелі. Але ж ніхто не відстає від мене. Навіть випереджають. Дивно тільки, що й досі ще не затягнули “Ой хмелю, мій хмелю… ” чи “Розпрягайте, хлопці, коні”. Жлуктять, і їдять, і дудлять. Сам люблю попоїсти, але таких мастаків зустрів уперше. І не видно, щоб кого уже розібрало. Це підбадьорювало, закликало не відставати. Але переляк і втома таки далися взнаки. І незабаром поміст піді мною поволеньки захитався, зал пішов обертом… “Слабак! Нероба нещасний!” — тільки й зафіксувала моя затуманена свідомість чиюсь характеристику. Поринув у морок.
Пробудження після перепою неприємне на будь-якій планеті. Таке у мене було переконання. Помилкове, виявляється. Розплющивши очі, відчув приємну легкість у всьому тілі. Голова ясна, ніби вчора і в рот нічого не брав.
Простора кімната. Лежу на м’якій низенькій тахті. Стеля випромінює заспокійливе голубе світло. Потужні вентиляційні установки безперервно нагнітають збагачене киснем і якимись специфічними пахощами повітря. Воно лоскотало ніздрі, приємно холодило груди. Зашторені вікна ледь рожевіли. Бралося на світання.
Двері безшумно відчинилися, і два роботи ввійшли з черговим пацієнтом. Поставили носилки біля тахти, обережно вклали підопічного. Намагались вкрити пухнастим простирадлом, аби не застудився, але кібертонець пручався, дриґав ногами і варнякав таке, що в подібних випадках варнякають усі. Роботи докладали зусиль, аби прикрити тіло, поки одному з них пацієнт не загилив ногою прямо в голову — аж Іскри проскочили у того між антенами. Роботи, думав, зараз дадуть тобі гарненького прочухана! До нових віників пам’ятатимеш. Та ба — вони знову й знову дбайливо складали докупи руки й ноги нахаби. Нарешті знайшли вихід із становища — спеленали п’янюгу у його ж бороду.
Я сів на тахті, мізкуючи, як звідси вибратися. Хоч і гарно тут, але все ж краще не потрапляти. Та куди подівся одяг? І ключик, чарівний контрольний ключик… Скільки не нишпорив під матрацом, під подушкою — марно. Тим часом добра половина місць була зайнята, а двері раз у раз відчинялися. У кімнаті гамір дедалі наростав. Очевидно, недавно скінчилась їхня робота, і на світанку тут години пік. Треба швидше змотувати вудочки. Закутався у простирадло, вийшов.
У передпокої натрапив на робота, який, певно, виконував обов’язки чергового адміністратора. Він підвівся з стільця і чемно вклонився.
— Що вас турбує? Чи не бажаєте, мій володарю, похмелитися?
Мене турбувало інше — куди зник одяг?
— Вас привезли сюди в нормальному вигляді, без одягу, мій володарю.
Ага, виходить, ще в дорозі обчистили.
— Скільки з мене? — запитав за звичкою, але тут же схаменувся.
Питання прозвучало явно недоречно, бо й робот здивовано глипнув на мене і ще раз перепитав:
— Може, вам, мій володарю, таки слід перехилити чарчину?
Подякував за увагу і рушив до виходу, але адміністратор зупинив: