Кавовий присмак кориці.
Шрифт:
XIV
«Ти читав таку дитячу казку, такий собi «Будиночок iз пряникiв»?» Батько неабияк зрадiв, коли я сказав йому, що хочу зайти до нього.
«То приходь сьогоднi, в мене вiльний день». «Менi здається,
чи ти смiєшся?», - запитав я його. Шкода, що телефоном
не видно виразiв облич. «Ти знаєш, мене знайшов дуже цiкавий
життєвий перiод, несподiвано, от наче весняна гроза. Жодних натякiв,
чисте небо, аж потiм тебе накриває вологим простирадлом».
«Це
я почув їхнiй голос, величезних змiн у життi мого батька.
«Назва трохи тупувата. А хто автор? Ти будеш ставити дитячу
казку? Чи як це у вас називається, казка для дорослих, так?»
Батько любив вигадувати рiзнi нетрадицiйнi штуки. Поставити в академiчному
театрi казку, чом би нi? «Автори - брати Гримлiни».
Батько гигикнув. Його бiлий пес Ланс махнув хвостом i тицьнувся мордою
в горнятко з фiрмовою батьковою кавою. Кава з корицею. Лансовi чомусь
не сподобалося, вiн чхнув. «Так тобi й треба, не пхай усюди свого
носа, зараз нанюхаєшся корицi, i все, не почуєш звабливих
пахощiв кицьок, уже не кажучи про твоїх сучок». Батько, котрий
читає моралi Лансовi. Цiкава картина. Хоча, визнаю, що було б
набагато цiкавiше, коли б Ланс читав нотацiї батьковi. Ланс йому
не повiрив, особливо в частинi промови стосовно сучок. Вiн не хотiв
напружуватися та дослуховуватися до господаря. «Не зараз», -
вираз його пики був промовистий. Вiн хотiв, щоб його чухали, тому
бив мене по колiнi своєю важкою лапою.
«Казка - цiкава. Про дiтей, котрi набридли своїм батькам.
I тi вирiшили здихатися їх. Дiти втекли в лiс, але там знайшли коштовностi, повернулися героями, забезпечили всю родину, тому батьки їх вирiшили не чiпати». «Тату, ти розповiдаєш менi сучасний шизонутий американський мультфiльм чи казочку вiд порядних старомодних бюрґерiв?» «Присягаюся, це казка вiд класикiв казкоплiтства. Менi здається, що ти й Андрiй це мали читати в дитинствi». «Не пам'ятаю такого. Жахливий переказ. За це карати треба, за такi казковi iдеї». Батько посмiхався. «Менi здається, що мама могла б подати до суду i виграти його». «Мама багато на що здатна», - погодився батько. «Так, тим паче, що це зараз популярно. Права дiтей. Дитяча психiка. Вiдносини в родинi. Мама видавцiв по судах затягала б». «Це вже точно, я якось не думав у цьому напрямi».
«А в якому ти думав?», - запитав я. «Менi це показали. Цю книжку. На захист сучасного мистецтва. Я з деким сперечався щодо дитячих книжок, щодо рiвня добра в них, намагався довести, що класичне дитяче письменство - добрiше, вчить добра, от i отримав». Батько смiється, притримуючи своє чудове густе волосся довгими музичними пальцями. «Цiкаво, - розтягую слово я.
–
Може, познайомиш свого неодруженого сина з цим деким?» «Нiзащо», - енергiйно вiдповiдає батько. «Тобто я вгадав, i цей дехто - жiнка?» «Тобто - нiзащо». Батько дивиться на
мене з-пiд лоба. У нього - грайливi очi. «Вас заарештовано.
Ви маєте право зателефонувати своєму адвокатовi, а ми -
мамi й повiдомити про декого», - пародiюю iнтонацiю перекладачiв,
що говорять за полiцейських в американських бойовиках.
Батько мене не боїться, а Ланс поставив двi лапи на колiна. «Не займай господаря», - кажуть його очi. Я цiлую Ланса в нiс, так,
«Не влаштовуй i не драматизуй, це тобi не личить. Так поводяться iстерички, хочеш перетворитися на iстеричку? Припини це, ти робиш менi боляче, я не готовий втрачати тебе, тiльки не зараз. Не роби цього», - чую я батькiв агресивний голос. Вiн шепоче, мабуть, що не хоче, щоб я почув. Але я чую, бо це шепотiння - агресивне. Агресивнiсть - не притаманна батьковi риса. Цiкаво. Мабуть, що вперше я замислився над тим, що нiчого не знаю про життя батька. Уточнюю: про його особисте життя. Мама - вiдкритiша людина, а з батька iнформацiю треба витягувати потроху, обережно, пiнцетом, «як хiрургiчну нитку зi шва». Так, звiсно, каже Женя. То як i з ким живе батько? Хто i що йому подобається, крiм роботи?
Я знаю, що батько з повагою ставиться до матерi, може, це - єдине, на що здатен багаторiчний шлюб, шлюб похилого вiку? Але кохання в них немає давно. Першим менi на це вiдкрив очi Андрiй. «Та вони не сплять разом, ти не помiтив? Отаке лайно, брате. Не сплять. Коли закiнчується спiльний сон, немає спiльного засинання, то завершується спiльне життя. Розпочинаються два окремих життя на двох окремих лiжках». Так вiн вiдповiв на моє запитання, чи не здається йому, що вiдносини батька та мами досить прохолоднi.
Батько завжди подобався жiнкам, про це не раз згадувала й мама. То
хто дiлить лiжко з батьком? Iз ким вiн веде спiльне життя? Може - не постiйно, може - iнколи, але хтось дiлить з ним лiжко, я переконаний у цьому. Батько - людина творча, йому конче необхiднi чиєсь схвалення, тиха близькiсть, хай тимчасова, але присутнiсть. Так, вiн умiє втiкати, щоб побути наодинцi, але втiкає вiн тiльки тодi, коли йому є до кого чи до чого повертатися. I ось доказ - суперечка по телефону. Так розмовляють лише з близькою людиною, ми дозволяємо собi в розмовi з близькими людьми казна-що. Емоцiї вириваються з нас, наче гарпiї, готовi вчепитися у волосся близької людини.
«Це була та жiнка? Хтось турботливий, що дає моєму батьковi дитячi книжки?» Я iронiзую, бо я злюся. Батько спокiйно наливає собi кави, чухає Лансовi за вухами. «Нi, це була не жiнка.
Нi та, нi iнша». Аякже. Наче я не чув, хоча його голос звучить чесно. Проте хто, як не режисери, вмiє прикидатися? До того ж так переконливо, що до них дослухаються такi професiонали у прикиданнi, як актори? «Ти б не хотiв менi щось розповiсти? Ми так рiдко буваємо вiдвертими один iз одним. Майже нiколи не розповiдаємо один одному про якiсь iнтимнi речi. Наче соромимося. Два дорослих чоловiки, батько й син, навзаєм соромляться. Дивина, правда?» Батько дивиться на мене трохи злякано. «Ти щось конкретне маєш на увазi?», - несподiвано низько питає вiн. Наче в нього сiв голос.