Кавовий присмак кориці.

Денисенко Лариса

«Ти б краще випила пива, Алiсо», - сказав менi мiй внутрiшнiй голос, якому кортiло посмоктати хмiльного. Я повагалася дещицю, розмiрковуючи, хто менi ближчий: охоронець Валерик, що порадив менi проспатися, чи мiй внутрiшнiй голос, якому кортiло попиячити вранцi. Вирiшила, що мiй внутрiшнiй голос значно бiльше мене знає. I пiшла до бару. Менi остогидла ця пивниця. Але її розташовано поруч моєї роботи. Це її перевага. Правда, є ще одна. Тут не грає радiо «Шансон», але на тишу марно сподiватися, натомiсть тут шпарить телевiзiйний канал «Євроспорт». Я замовила пива. Два кухлi вiдразу, щоб не заганяти сонного офiцiанта. Вiн дивиться на мене з повним розумiнням мого стану. Якiсь невiдомi менi тенiснi дiвчатка в бiлих спiдничках

старанно гасають кортом. Нi, спостерiгати за ними менi не варто, бо може знудити, вони такi рухливi. Я вирiшила випити за їхню перемогу, може, це їх зупинить?

У барi було мало народу. В нас немає культури ранкових снiданкiв, такої, яку сповiдують, примiром, канадцi. Вони просинаються, вiдчиняють вiкна, йдуть пробiгтися, повертаються, хутенько пiд душ, i - мерщiй до кав'ярнi, замовляти один iз багатьох рiзновидiв омлету чудового ранку вихiдного дня. Вони виходять цiлими родинами. Гомонять. Читають величезнi газети. Розглядають людей. Рогалики з висiвками, кава

у величезних картонних склянках, омлети з грибами, омлети з кропом, омлети з анчоусами, мед, джем, бекон. Про що ви кажете? Якi снiданки вранцi у вихiдний? Ми ж не божевiльнi канадцi. Нашi сплять довше, жiнки встають ранiше, щоб зробити святковий олiв'є (чи, як пишуть у генделиках, «салат росiйський»), насмажити картоплi на салi та пiдсмажити курячих стегон. I посеред столу чекає на вирiшення своєї долi пляшка горiлки. «Мир, труд, май».

I тут я згадала. Я згадала, що саме сьогоднi в мене ювiлей. Так, двадцять рокiв тому, саме такого святкового й теплого дня, похмiльного дня, на природi це й вiдбулося. Як його звали? Здається - Михась. «Чтоб сразу и больно», - як спiває Єва Польна. Хоча я б не божилася, бо не пам'ятаю точно. Отже, сьогоднi - двадцять рокiв мого статевого життя. Боже ж мiй, яка кругла дата. Комусь просто двадцять рокiв, а в мене вже стiльки статевому життю. I в цьому полягає суттєва рiзниця. Що вони, двадцятирiчнi, порiвняно зi мною? Що я, з двадцятирiчним досвiдом, порiвняно з ними? «Горiлки, любий», - весело звернулася я до офiцiанта. Жити вiдразу стало легше. I тут я побачила його.

Важко пояснити, чому спотикається серце. Чому воно спотикається

саме тодi, коли ти помiчаєш нiчим не примiтну людину? I чому

ти взагалi помiчаєш цю людину, бо спiткнулося серце, чи серце

спотикається пiзнiше? Ти бачиш людину, й воно спотикається.

Воно спотикається, i саме цi спотикання, чекання на такi спотикання, зберiгають нашi життя, утримують нас вiд останнього вiдчайдушного кроку, правда? Вiн сидiв i грiв коньяк. Смiшно, його руки були човником, двi долонi, в човнику долонь грiв боки келиха з коньяком. На мене вiн не звертав уваги. Розглядав картинки зi спортивними сюжетами. Такими картинками було прикрашено бар. Вiн розглядав хлопця, що стрибав через бар'єр; дiвчинку, яка пливла кролем; ще одного хлопця, що крутив педалi велосипеда. Цi картинки для нього були цiкавiшими за трансляцiю європейського футбольного турнiру, вже не кажучи про мене. Мене для нього тут не було.

Цiкаво торкатися очима того, хто цього не помiчає або не хоче помiчати. Обмацувати, вивчати, домислювати. У нього блакитнi очi. Банальнi блакитнi очi, як незахмарене небо над головою, саме такий колiр буває в морозного неба погiдної зимової днини. Неба, яке наче заслiплює зимове сонце. Чистий чистий блакитний колiр, без домiшок. Сиве густе волосся та молодi блакитнi очi. Надуманий синiй птах, яких не iснує, якi пурхають лише в дiвчачих мрiях. Я не дихала. Я дивилася на нього, затамовуючи подих, як на бабку в дитинствi, на бабку, що присiла вiдпочити на рiчкову синь. Вона не ворушить крильцями, в яких тремтить й переливається срiбними барвами повiтря; а я не ворушу носом, аби не налякати її, щоб вона не полетiла геть. Знаєте, як iнколи жiнка зупиняється на одному варiантi спiдницi з тисяч пропонованих? Вона розумiє, що це - її. Я вiдразу збагнула,

що вiн - мiй. Вiн мiг бути чиїм завгодно, та для мене вiн був моїм. Я нiколи не припускала, що зi мною може статися така пригода. Побачити - i все. Я не могла нi про що думати, крiм нього.

Час плинув, i я завважила, що вiн вiдчув мою пильнiсть. Я невiдривно

на нього дивилася, не помiтити було б важкувато. Але його це не обходило.

Муху я впiймала на власнiй таранi, яку менi люб'язно подали до пива.

Вгодовану зелену муху. Смарагдову та блискучу. Вона блищала навiть тодi, коли я луснула по нiй i ввiгнала у стан запаморочення. Чудова, блискуча та мертва (мертвiшої не бува) муха, яка могла би стати гордiстю дивакуватого колекцiонера мух. Вiн трохи здивувався, коли побачив перед своїм обличчям моє. Я схилилася до нього i скривила пику. Кривлятися я навчена, я фахiвець у кривляннi. Йому стало смiшно, вiн чекав, на що я здатна, що я робитиму далi?

I тодi я врочисто втопила муху в його коньяку. Я вважаю, що це був

розкiшний похорон для мухи. Шляхетне поховання. Я можу твердити,

що мене навряд чи поховають у коньяку, стовiдсотково не поховають,

ет. «Я можу з вами познайомитися?», - спитав вiн

одразу, коли я витягла свої пальцi з його келиха. Я назвалася йому Теодозiєм. Вiн вiдповiв, що йому «дуже приємно». Тодi я сказала, що коли так, то вiн може звертатися до мене, як до Телiсфора, бо Телiсфор - це для близьких приятелiв. Вiн голосно зареготав й пiдкликав офiцiанта, щоб розрахуватися за нас. «Порахуйте нам, будь ласка», - сказав вiн. Вiн перший промовив оце «нам», i я подумала, що це - добрий знак для мене.

У нього було затишно. Я вiдчула знайомий, наче з дитинства, запах: кава з корицею або кориця з кавою? Звiдки я знаю цей запах? Нiяк не могла пригадати. Вiн мав бiлого собаку. «I що це за порода?», - поцiкавилася я. Я не була прихильницею собак. Вiн здивувався, що

я на такому не розумiюся. «Це - лабрадор, чудовий i розумний пес». Так, вiн був чудовий, бо вiн був його. Ми довго балакали, потiм уклалися до лiжка. Вiдверто кажучи, в мене нiколи не було такого незграбного, неуважного, невмiлого коханця, хоча, з iншого боку, нiхто з моїх коханцiв нiколи з таким запалом не пестив моєї дупки. Тодi я не аналiзувала його, я аналiзувала його дiї згодом. А тодi я тихо стогнала в його сильних руках, пiд його сильним тiлом.

«Йому би було цiлком задосить одного мого анусу», - подумала я, коли вiн пiшов заварювати каву. «Менi здається, що ти мене не хочеш», - сказала я йому потiм. «Але ж ти хочеш мене, чи не так?» Це було бiльше, нiж проста вiдповiдь. Якби менi сказав таке хтось iнший, що б я зробила? Надавала би ляпасiв, i тiльки мене й бачили. А тодi, пiсля його слiв, я вiдчувала себе щасливою. Вiн пахне кавою з корицею, спочатку терпкий, нав'язливий та солодкуватий, аж потiм легкий i гiркуватий запах. Хотiлося звитися кiшкою в його лiжку i заснути бiля нього назавжди. Заснути не судилося. Вiн наполягав на тому, щоб я йшла ночувати до себе.

«Вибач, але я - одружений, i в мене нiколи не ночують жiнки. I взагалi. Їх тут не було. У лiжковому розумiннi таких гостей». Я сказала, що ми можемо вирушити до мене, хоча в мене так само рiдко ночують чоловiки (краще паскудити в них удома, нiж щоб вони паскудили в тебе), щоправда, жiнки там узагалi не ночують. Жодного разу там не ночували жiнки, запевнила його я. У цьому планi ми дуже схожi. «З тебе - зубна щiтка та ще миска для твого собаки». З'ясувалося, що вiн любить бачити свою зубну щiтку у своєму стаканчику для зубних щiток, що стоїть на його улюбленiй поличцi, що висить у його ваннiй кiмнатi, яка знаходиться лiворуч коридором у його хатi. «Це схоже на виправдовування чи на пояснення?», - запитала я. «Це нi на що не схоже, повiр менi, хоча я сам собi не можу повiрити», - втомлено вiдповiв вiн. «Нi на що на схоже», - повторив i поцiлував моє волосся. Вiдсахнувся. «Щось