Казка про калинову сопілку
Шрифт:
Воно й те правда, що підлітком Оленка не тільки витяглась, а й вилюдніла, — з неї робилось по-своєму славне дівча, вродою, однак, більше подобаюче таки на батька, ніж на матір: ті самі приглушені, споловілі барви (на противагу пекучо-яскравій сестрі), ті самі великі сиві очі з повільним, трохи мовби здивованим поглядом, — справді була посидюща дитина, тобто ані надто бистра, ані спритна так, щоб ото все в руках горіло-замилуєшся (як без угаву правлено сторонніми про Ганнусю), та й звідки б така взялася, зростаючи в постійному затінку сестри, — хто б подумав, то вона сама поклала собі, раз і назавше, марно не увихатися, наперед ухилившись від будь-якого з тою змагу ще до того, як його програє, і тільки знай снувала собі тихцем якусь свою гадку, як нитку на веретені, — мов теж чекала своєі години. На сварки, вже не кажучи бійки, між сестрами тепер заносилося нечасто — якось узимку, приміром, Ганнуся зібралась на ковзанку — і не знайшла своїх чобіт, все чисто обшукала, і в хаті, і в коморі, геть і на горище лазила — нема, як лизь злизав: почервоніла, розлючена, ладна от-от розплакатися, Ганнуся напалася на сестру — де поділа мої чоботи, мамо, не бороніть її, це вона, я знаю, це вона! — чоботи знайшлися другого дня, стояли собі ладком під лавою, халявками докупи, мов з повітря вродились, — я ж казала, що це вона, вибухнула Ганнуся, — Оленка посміхнулася зневажливо, одводячи, проте, очі: вже ж, не мала б роботи, твої чоботи переховувати! — такі подряпини залишалися, під'ятрювані з двох сторін одночасно, бо Ганнуся, палкіша вдачею, все поривалася в кожному випадку конечне довести сестрі своє, щоб знала, — щоб, наприклад, визнала, і то перед батьком визнала, що таки сховала ті нещасливі чоботи, хай ім цур (запевне не варті задля них зчиненої бучі), — щоб, за її власними словами, «було по правді», і правду ту, вкінці, призначалося не кому як Василеві, то він мав, нарешті, по ній їх двох розсудити, — Оленка ж, власне тим, що нарочито, підкреслено ухилялася від усяких-будь спроб порозуміння, мов настала її черга казати до сестри: відчепись, самим своїм видом
А Оленка залишалася прясти.
Невдовзі Ганнуся спостерегла й дещо інше: зараз по таких хатніх заколотах вона переставала чути воду — ба й себе саму переставала чути, мов підмінена на час опосідаючою безликою, як хмара, обидою (хмара та була непрозоро-жовтявою, й щось із неї сочилося — пасокою замість дощу), і раз під таку годину змушена вирушати, бо вже прислано коні, кудись аж під ліс, на урочища, де притьмом треба було нової криниці по тім, як у старій одного дня показалася кров — кликали панотця, і святили, й чистили, а за тиждень у ній, посвяченій, утопився наймит, тож воду стали возити з річки за скілька верстов, — вона на півдорозі зіскочила з воза й рішуче вимовилася візникові, відмігшись буцімто нездужанням, — насправді ж перед нею зненацька виразно, мов наяву, вигулькнув той топельник, якого ніколи не бачила за живоття, — спершу його закляклі ноги, що стирчали з криниці, а тоді й сам, розпростуваний на повен зріст із хижим задоволенням, мов розминав довгозатерплі члени, — синій на виду, обліплений мокрими пасмами власного волосся, він ніби от-от мав звернути каламутні, як рештки молока на денці чашки, очі прямісінько на неї, і в ту мить, опечена до кісток несвітським, крижаним холодом, — не тим прохолодно-вільготним віддихом землі, за яким завжди впізнавала присутність води так ясно, що зоставалось лиш дивуватись, як того можуть не чути інші, а от власне крижаним — нерухомим, хоч і також немов підводним, але — мертвецьким, — вона одночасно стялася так само пронизливим освідомленням, що живої води їй сьогодні не знайти ні за які скарби світу, — що там, на місці, її чекатиме, й водитиме по околиці, доки сам схоче, тільки оцей страшний самогубця, од якого визволитись не матиме способу, бо його до неї тягне, як муху, на запах — на липку, жовтяву пасоку, невидиму для живих, але, відай, видиму для мертвих, котру вона сама в собі сочить і сочить без упину, — і вона шугонула з воза, як навтьоки, — просто в виповнений порохом бакай, мало не звихнувши ноги. Навісна якась дівка — мусив подумати візник, шарпаючи віжки: тпрру, коні стали, й собі сердито похропуючи, аж до неї долетіла нитка піни, — коні теж мусили думати про неї щось геть-то непохвальне.
Тої ж осени нагрянули в хату й перші старости, хоч Ганнусі щойно п'ятнадцятий минув, — старости несподівані, що перелякали геть усіх, із Василем включно, а за Ганнусю, то годі й казати: вона миттю шурхнула повз них у сіни і звідтам, з-за дверей, розтуливши враз пересохлого рота, наслухала балачку дорослих дядьків про мисливців і куницю, не ймучи віри: невже це про неї? — причім про парубка їй чомусь ані гадки не було, ніби то не сватати її прийшли за живого чоловіка з крови й кости, а тільки освідчити зайшлу велику й грізну зміну в ставленні до неї решти світу, — атож, на неї посвистували захоплено, як ішла вулицею, і до того вона звикла, приймаючи як належне, але коли хто сміливіший (ій завше здавалося: дурніший! — вона-бо твердо засвоїла од матері, що для сільських парубків у них зависокі пороги, і хто з них цього не тямив, дивував її єдино несказанною тупістю) замірявсь підступитися ближче зі своїми простацькими зальотами — налетіти купальської ночі з безглуздим борюканням, єдина ціль якого — повалити й обмацати, — або опасти й притиснути серед зграйки дівчат, що прискають навсібіч з веселим вереском, — того вона обливала таким заморозним презирством, що весь хекаючий-сопучий, заласно-граючий-очима запал напасника з місця вифуркував із нього, як відьма в комин, — а тут прийшло щось нове, щось заразом і потаємно-спорзне, як оті загарбницькі сягання рукою по грудях, і дивним чином підносяче тебе — на височінь царівни на стовпі, куди найкращі лицарі важать доскочити найбаскішими кіньми, щось, зоддалеки подібне до самотнього тужного співу батька колись уночі під хатою — за тою дівчиною, яку любив і якої ніколи не буде мати, і від тривожного змішання цих двох таких різних і в чомусь, однак, перехресних потоків чуття Ганнуся ще довго не могла отямитись по тому, як старостам відмовлено, — певно, що відмовлено, а як би інакше: замолода ще на дружіння, хай погуляє, у нас, люди добрі, дочками не поле засіяне. А по-моєму, — дуже поважно, з притиском, і тим насмішивши батька (що ніколи не міг встояти перед її старуванням, і вона те добре тямила), заявила Оленка, — по-моєму, хай би йшла, коли люди трапляються, чого перебирати?… Ганнуся посміялася й собі: ич яка сваха пере-хожа, ще й у кісники до ладу не вбралося, а вже заміж хапається, — не сумніваючись, що Оленка направду мовила поважно і що їй таки баглося збути сестру з хати, щоб самій опинитися першою з черги, — тільки батько цього, як завше в стосунку до своєі мізиночки, не спостеріг.
Про кісники — то, звичайно, було зопалу сказано, бо Оленку хоч і не пускала ще Марія на вулицю, але вже й лащитися до батька, як та звикла змалечку, їй не давала, гримнувши кілька раз вельми суворо, аж Василь був знітивсь і дременув надвір крутити цигарку: ще від малоїхоровитої Оленка навратилася залізати йому вечорами на коліна, обіймати за шию, тулитися вухом до грудей під сорочкою: тату, а що то в вас так гупає? — Василь розчулювавсь, обережно гладив доню заклякло-оцупкуватою, незвичною до делікатних рухів рукою по теплих косенятах, цей доторк сколихував йому з дна пам'яті, її мулу й куширу, спогад про Марію дівчиною: коси пахли так само, і так само озивалася в ньому ніжність — як легіт, що поволі виповнює тіло зсередини, тільки цим разом дуже поволі, й Василь знав, що по вінця його вже ніколи не заповнить, надто тяжко він для того затерп, задубів, — Оленка повертала йому хай не тодішню співучу легкість, хай саму пам'ять про неї, та це було найдорожче, що в нього коли було, — мазунка, що й казати, і хоч сам від малечку знав, сотні разів чув від старших, що гарна мазана паляниця, а не дитина, все ж опиратися її пестощам не здолав би, — крім неї, йому того не давав ніхто, Ганнуся була інша, геть і в сповиточку інша, потайніша б то, чи що, — Ганнусі він, по щирості мовивши, трохи побоювавсь. Як і Марїї, вже ж, як і Марїї.
Він дуже хотів би, щоб у них і ще були діти, — повіт хата дітей, гамору й писку, як у пухнастому, з верхом, решеті весняних курчат, куди його хлопчиком завжди нездоланно тягло заритись обличчям з головою, — з десяток отаких теплих, кучматих голівок на печі під рядном, ах ви ж мої ціпоньки, — та що ж, коли після цих двох як зав'язало: Марія раз у раз недоношувала, скидала, і він сердився на неї тим, що невиразно чув свою вину, — ніби то йому щоразу бракло мужської снаги рівно настільки, аби остаточно підштовхнути заклюнуте дитинча прорватися на світ, ніби в якусь вирішальну хвилину, про яку не мав і гадки, щоразу щось йому спорскало, — щось невхопне, чого ніяк не дасться означити простими, намацальними речами, як, там, завчасу спустився абощо, а таке, що мало би владу цілком і до останку перетворити жінці утробу, не зоставляючи в ній нічого поза тим, а він відчував, як у кінці кожного його висилку зводиться з неї йому назустріч щось непроникне й нездвигне, мов темна гора, по якій і з'їжджав уділ, — Марія лежала потім мовчки, відвернувши голову набік, так що навіть дихання не було чути: попервах, зараз по шлюбі, він гадав, то од соромливости, і це зігрівало його ще більшою до неї ніжністю, а тепер уже не гадав нічого: вона лежала, і він лягав поруч, і невдовзі — радше за тим подружнім інстинктом, що виробляється з роками, ніж за віддихом, — розумів, що вона спить. І так воно між ними й велося, і, коли йшлося про майбутні, Василі) зрідка дозволяв собі крадьки помріяти, що, як дівчата зовсім уже стануть на порі — чекати було недовго, от туй-туй, — то І аннусю оддадуть, а для Оленки вони візьмуть приймака, щоб зоставалася при хаті, і він буде няньчити внуків — цілу гирилицю внуків, білявеньких і пухнастих, голівки як кульбабки — як в Оленки маленькою.
Бо Оленка таки вже не була маленька, і він за нею тужив — часами йому навіть здавалося, ніби й крізь ню починає бовваніти оте непроникне й незрушне, що його знав за Марією, тільки що дочка була непорівнянно ласкавіша й незаводним жіноцьким чуттям уміла його приховати, примили-тися кошенятком, вициганюючи своє: тату, чом мене мама не пускають на вулицю, таже всі дівчата йдуть, і сусідська Одарка, а вона менша за мене, їй тільки па Спаса п'ятнадцятий піде, — і так домоглася, що дівувати вони з 1 аннусею почали сливе одночасно, — то й гаразд, розважив собі Василь, будуть укупі, то одна за другою наглядатиме, щоб, бува, якої дівоцької халепи не приключилося, — довелося, правда, раніше, ніж гадалося, справляти чимало обновок, червоні сап'янці з кучерями, й плахту з сухозліткою, й кожушанку тулубчасту, ще й зі смушками, і ще до лиха всякого мотлоху, трохи чи не скриню, по правді кажучи, — сказитися можна, скільки то те бабство збавляє собі на убори! — а що з грішми було всутуж, бо телицю мали продати щойно на осінь, то на те пішла добряча частка І ан-нусиних заробків, але Ганнуся (на превелику Василеиу полегкість: він-бо чекав, що дівчата знову стануть проміж себе ґдиратися, й наперед тим мучивсь) ні слова насторч не зронила — вона взагалі ставилася до тих «грошей за воду» як до знайдених абощо, — от собі, прийшло махом, пішло прахом, і, може, тим вони її й держалися — не те щоб через верх, але, Богу дякувать, цупко. її тільки дрочило, що молодша норовить тепер триматися їй за рівню: де ж пак, у такі самі сап'янці взулася («хочу як у І аннусі!»), та вже й губу закопилила, мов і справді жодної між ними різниці, — дідова дочка й бабина дочка, ото й усе, і навіть дозволяла собі вкидати часами
з поблажливою міною яке повчальне слівце — ти б, сестро, не клала на цю керсетку червоних зубчиків, бо надто вже одностайно виходить, — сміх, та й годі, що тут ще скажеш!… І ще її трохи конозило від того, як Оленка приймає її гроші — спокійно, наче їй належиться, — ти б хоч
У Ганнусі тепер дедалі, то більше визрівало почуття, ніби батьківська хата випихає її з себе, — і не самим лише мовчки погодженим вичікуванням батька й сестри, аж їй часом здавалося, ніби вони крадьки вимінюють за її спиною змовницькі погляди, й вона привчилась різко обертатися — від печі, від коловорота, чи коло чого там поралась, — аби їх підловити, чого їй, правда, ні разу не вдалося, тільки Оленка спитала була насмішкувато: чого це ти сіпаєшся? — тим остаточно зміцнивши її глуху підозру, не підозру навіть, а радше змисел, як у молодого звіря, що ще не тямить початку ловів, але пастренчується, занюшивши з вітром дух хортів, — одначе не тільки це гнітило, помалу-малу перетворюючи хату на якусь подобу темного льоху, куди вступала тепер хіба на ніч, і то — як до буцегарні, — а ще й непомірно зросла самоправність сестри, котра, підперта батьком, трималася зовсім як молода господиня, а не як друга з черги дочка на виданні, і її постійна, в усьому, невідліпно-в'язка і якась надзвичайно певна себе присутність затроювала Ганнусі повітря. До того ж, почавши вчащати на вулицю, Оленка дуже скоро обросла товаришками, вони ходили в гурті, таким собі заквітчаним, хитливим-сміхотливим випогроном, якому ще тільки належало бути розскубаним нарізно, по ягідці, жадібними парубоцькими руками, — І аннусю ж загалом уважано за гордівницю й трактовано хоч і шанобливо, проте на віддалі, — сама її врода вирізняла її з-поміж будь-якого гурта: варт було, приміром, на свят-вечір якому язикатому господареві, до якого завітали з колядою, легкомисно кинути дівчатам — ану-но, підставляйте міха, хто в вас за міхоношу — ов, а я думав, оця, найгарніша, — як Ганнуся, одним тим словом вирвана з гурта, вмить почувала себе мов серед темного бору — оточеною з маху вознесеним чагарником загальної безмовної неприязні, ніби товаришки разом з'єднували руки, утворюючи коло, в якому для неї не було місця, — достоту так, як завжди виходило на забаві: круг неї водили танок на гаївки, вбирали на Лелю й на «тополю», вона незмінно несла і перший сніп, і обжинковий вінок, тобто була між дівчатами наче обрана напоказ, для похвальби, — найприкметніша, але від того мовби й не своя, а — осторонь від решти: недарма ж із місяцем на лобі, як думала собі на самоті, коли од тої одрізнености (часами!) робилось таки важко на серці, і вона, вертаючи з вечорниць чи з вулиці, підступалася до вмурованого в стіну люстерка, наново розглядаючи місячну познаку у себе в косах, і та бачилася їй заспокійливою, бо непохитною обіцянкою якоїсь великої й незабарної винагороди.
Вона завжди любила купатися — любила, як вода ніжить тіло, як лоскотно вступає в нього, так напрочуд чуло голублячи найпотаємнішими, найсоромітнішими дотиками, — тепер їй додалася до того ще одна втіха, якій, аби на те її воля, могла б віддаватися годинами — ото, жахалася собі жартома, розледащіла б! — вона полюбила розглядати своє оголене тіло, дивуючись на нього як на щось стороннє: все було таким делікатним і досконалим, від підйому ступні й далі, вгору, по мов єдиним рухом сницарського різця викарбуваній хвильній лінїї литки й стегна, аж їй переймало віддих, — живіт нагадував кшталтами церковну чашу з Святими Дарами: вперше зробивши це відкриття, вона злякано сахнулась була такої богозне-важної думки, одначе щоразу, спускаючи очі вділ, натрапляла на той самий вид: ніжного, перлистого відсвіту широка чаша з пологими боками, вона справді була тут, при ній, у ній — була нею, куди ж од того дінешся, і в самому цьому мимовільному, наче ж і незалежному од неї блюзнірстві мерехтіла, діамантами на дні провалля, така страшна й солодка краса, що, здавалось, іно зазирни глибше — і знепритомнієш: більше ніж будь-коли Ганнуся почувала себе вартою пісні — не просто чиєісь великої й тужної, завбільшки з життя, любови, виспіваної на голос, як тоді вночі батьком — до матері: тепер вона розуміла, що до матері, тільки такого їй було мало, бо як же, справді, помислити, щоб така краса та дісталась комусь одному, ще й на всенький вік, та той один мав би вмерти від щастя на місці, лиш раз її такою побачивши, як відбивалася в гладенькому річковому плесі, лиш раз доторкнувшись до цїї саєтової шкіри, прохолодної й водночас ніби зігрітої зсередини, — жодного із знайомих їй парубків не випадало й подумки на таке приміряти, — ні, не нової туги в старих словах їй праглося, а — нової пісні, спеціально задля неї складеної, такої, що проймала б кожного, як приском попід шкіру, оцим-от якраз відчуттям намацально приступної святощі, — відчуттям грішним, страшним і солодким, з безодні якого мерехтіла би повік жаданою — вона, Ганнуся: Ганна-панна. Вербо яра, відчинися, Ганна-панна йде, — шепотіла, заходячи в берег і розпускаючи пояса до купелі, а в думці маючи — відчинися, крутий бережечку, розкрийся, жовтий пісочку, розступися, глибока річко, — все, все довкруги мало податися їй назустріч, розгортаючись на всю шир, сміючись-вітаючись, плескочучи в долоні, берег — листом, ріка — хвилею, птахи — щебетом, і так воно й зчинялося на її появу, все приходило в рух аж до самих земних надр, де, мов бджоли в нічному вулику, сонно дзумчали укриті джерела, — під такі хвилини їй здавалось, ніби чує всю землю ген до самого моря, якби припасти вухом, можна б почути і вершника в степу, і чумака на шляху, і, скупчившись думкою, завиграшки відвалити якому мандрівцеві каменя з дороги або, навпаки, зненацька її загородити — цього вона, правда, ніколи не робила, але сама свідомість такої спромоги, як і достоту безлічі — цілого всесвіту! — інших, котрими можна було бавитися досхочу, сповнювала її всеньку, аж до кінчиків пальців (у пучках починало нетерпляче поколювати) несамовито буйною, шумуючою снагою, і на її гребені вона з гострим криком шубовскала з берега в річку, негодна довше утримувати в собі безужиточно такого надміру щастя, — з очерету їй підухкували дражнячись русалки — ух-ух, солом'яний дух, — і вода скипала довкруги тіла білою піною, ніби од розжареного заліза, коли виринала на поверхню, — ба брешете! — закинувши голову в плавуче небо, відгукувалась до русалок, голос розлягався далеко над водою: бо й справді брехало чортове насіння, дух од неї був не солом'яний — хатній, — а якраз навпаки, полиновий, вона давно взяла собі за звичку натиратися всюди полином, і при поясі носила пучечок, тим-то вони, відай, і сердилися, і навіть на очі ніколи не показувалися, тільки ото пугукали з очерету, — але незло, скорше навіть сумовито — ніби теж, на свій спосіб, її вітали — віддаючи данину її непереможності.
Бо, солом'яний там чи ні, а дух рідної хати і їй самій робився осоружний — власне, по-справжньому добре вона чулася отак на самоті, коло річки, в лісі чи в полі, а з людьми, хоч своїми, хоч чужими, все їй було недогода — ніби звідкілясь із широкого світу мали одного дня прийти привітати її якісь інші люди, схожі на тих, що в дитинстві населяли казані матір'ю казки, і то задля тих інших людей вона щодень убиралася й чепурилась — царівна на вежі, а для цих, що довкола, сліпих і мізерних, усього тільки — розгірштикана бабина дочка, що гордує та менджує найкращими на селі парубками, як циган кіньми, невідь на кого чекаючи, — дідова була ім вже ж що привітніша, чемна та добра дитина, еге ж, і роботященька, нівроку, — послухати б отих вуличних теревенів, то вуха зів'януть. Ганнуся таки зовсім щиро не вважала, ніби перебирає хлопцями, — старостам, що першої її дівоцької осени, далебі, хаті не давали схолонути — одні з дверей, а другі в двері, — вона відмовляла звичайненько і з решпектом, спасибі, люди добрі, за шану, а тільки я в батька-матері ще хліба не переїла, — навіть правдивого гарбуза ні разу не вкотила, вбачаючи щось і для себе понижаюче в такому безецному виставлянні парубка на глум — буцімто їй на тім глумі залежало! — все те виглядало їй якимось несправжнім, не на її мірку шитим, хоч і на свій лад утішним, але десь так, гейби споглядання вертепчика, приставленого на ярмарку бурсаками на зимових рекреаціях, абощо: вітер тобі ще, дівко, в голові, — мовляли їй, скрушно хитаючи головами, старші молодиці, — одначе то не був вітер, то була, навпаки, тверда й цупка, як дукачик у разкові, певність власної обречености якомусь іншому приділові, котру всі довкола — крім хіба матері, в якій завше чула мовчазну підтримку, — дружно воліли захитати, і, щоб тій загрозі протиставитися, вона дедалі частіше згадувала бабу-прочанку, той вечір, на якім скінчилося її дитинство й почалося дівоцтво і який відтисся їй у пам'яті так гостро, ніби на неблякнучому образкові, і одного дня вже зовсім була зважилася піти аж на третє село, до славної на цілу округу ворожки, спитатися — що ж врешті вона має такого сповнити, аби наблизити свою справжню, а не ту, що їй раз у раз підсовують зі сторони на заманку, бляшкою замість злота, долю, — одначе саме того дня, ніби вмисне, щоб перебити, Оленці розболівся зуб, нагнало щоку, аж око запливло, потерпали, коли б не бешиха, отож її взято до знахурки, — в їхньому-таки селі, але вже Ганнусі не випадало зійти з дому, треба було зоставатися на господарстві, доки Оленка оклигає, — і так виходило щоразу, мов Оленка ненарочито з неї глумилася, як ото коли малою підлізала попідруч, аби тільки щось перебаранчити: щойно Ганнуся замірялася зрушити кудись у світ — хай не до ворожки, хай за дружку на сусіднє село, куди її прохано на весілля й де, переказували мало не за півроку наперед, такого-то буде полкового люду, самого сотника сподіваються! — як у рішучу хвилину — тиць, бабин Гриць! — безпремінно устрявала Оленка з якою-небудь своєю долегливістю, зазвичай нестак тяжкою, як марудною, що, одначе, на пню розбивала всі старанно нарихтовані заміри, ще й так, що не присікаєшся, — не станеш же, справді, докоряти бідаці, що звихнула пальця або втяла серпом ногу, аж три дні відлежати мусила!… Виходило геть по-дурному, а проте Ганнуся не могла позбутися дошкульного, як загнана скабка, відчуття, немов сестра її не пускає, — не від себе не пускає, бо заміж, либонь, віддала б її дуже радо, всіх Ганнусиних старостів пасла оком, аж, здавалось, шкура на ній з уваги напинається, а — ото химородія якась! — не пускає у її, Ганнусину, власну долю — ніби ревне пильнувала якоїсь межі, за котрою й мало починатися для Ганнусі щось своє, осібне, до чого зась думкою доскочити і Оленці, і всім взагалі дівчатам, і туй-туй сестра до цїї межі зближалася, як Оленка, повисаючи на ній усіма своїми докуками, тягла її назад, у непролазні хатні будні, як корову за налигач. І приверзеться ж таке чортіщо, злостилася Ганнуся сама на себе за ці думки: яких тільки глупств не набреде в голову! — і йшла запарювати для меншої липовий цвіт: та, скулена під рядниною, по-собачому гулко бухикала на печі, примудрившись застудитися серед літа — і акурат тоді, як Ганнусю мали виряджати з іншими жінками й дівчатами не куди-небудь, а до самого Києва — з гаптованими рушниками на продаж до монастиря: вишивала Ганнуся лепсько. Ну та що ж, продадуть її роботу й без неї.