Казки барда Бідла
Шрифт:
«Будь-який художній чи документальний твір, що зображає схрещування між чарівниками та маґлами, має бути вилучений з книжкових полиць Гоґвортсу. Я не бажаю, щоб у мого сина виникали сумніви в чистоті його кровної лінії після читання історій про існування шлюбних зв'язків між чаклунами та маґлами».
Мою відмову вилучити книгу з бібліотеки підтримала більшість Ради опікунів. Я написав містерові Мелфою листа-відповідь, пояснюючи своє рішення:
«Так звані чистокровні родини відстоюють свою уявну чистоту, відкидаючи, зрікаючись або кажучи неправду про маґлів чи маґлородців зі своїх родових дерев. Вони ще й намагаються нав'язати цей лицемірний підхід усім іншим, вимагаючи від нас заборони творів, у яких міститься правда, яку вони заперечують. Не існує жодної відьми або чаклуна, чия кров не була б змішана з маґлівською, і тому я вважаю абсолютно нелогічним і аморальним відмовляти нашим учням у доступі до знань, що зберігаються у численних творах на цю тему». [7]
7
Моя відповідь спровокувала ще кілька листів від містера Мелфоя, та оскільки вони складалися здебільшого з образливих зауваг щодо мого здорового глузду, родоводу та гігієни, їхній стосунок до цих коментарів надто віддалений.
Обмін цими листами поклав початок багаторічній кампанії містера Мелфоя зі звільнення мене з посади директора Гоґвортсу, а також моїм неодноразовим спробам позбавити його титулу улюбленого смертежера Лорда Волдеморта.
3
ВОЛОХАТЕ СЕРЦЕ МАГА
Жив собі колись вродливий, багатий і обдарований молодий маг, який помітив, що його друзі, закохуючись, немовби дурнішали, стрибали й чепурилися, мов півники, втрачали апетит і гідність. Молодий маг вирішив, що ніколи не стане жертвою такої слабкодухості, і вдався до темних мистецтв, щоб надійно убезпечити себе від таких дурниць.
Не знаючи про цю таємницю, магова родина тільки посміювалася з його замкнутості й холодності.
— Усе зміниться, — пророкували вони, — коли його впіймає на гачок якась дівуля!
Та серце молодого мага лишалося незворушне. І хоч не одну дівчину хвилювала його гордовита постава, та жодній з них, попри всі хитромудрі витівки й старання, не вдалося знайти стежки до його серця. Маг упивався власною байдужістю і далекоглядністю.
Зів'яла перша свіжість молодості, і магові ровесники почали одружуватися, а згодом і народжувати дітей.
«Їхні серця, мабуть, уже зсохлися, мов стручки, — глузував він наодинці, спостерігаючи за безглуздою метушнею молодих родин, — поморщилися від рюмсання їхніх чад!»
І він знову й знову вітав себе самого за вчасно виявлену мудрість.
Минув якийсь час, і старенькі магові батьки повмирали. їхній син за ними не тужив. Навпаки, вважав, що смерть батьків стала для нього щастям. Тепер він був сам собі господар у їхньому замку. Заховавши свій найдорожчий скарб у найглибшому підвалі, він розкошував, ні в чому собі не відмовляючи, і його численні слуги мали єдине завдання — забезпечити йому всі вигоди.
Маг був переконаний, що йому страшенно заздрять усі, хто бачить його розкішну й безтурботну самотність. І які ж бо страшні були його злість і досада, коли він якось підслухав, як два його лакеї обговорювали свого хазяїна.
Перший слуга поспівчував магові, котрого, попри все його багатство і могутність, так ніхто й не полюбив.
А другий слуга почав кепкувати з хазяїна, дивувався, чого це чоловік, що має стільки золота й розкішний замок, не спроможний привабити до себе якусь молодичку.
Ці слова болюче вразили магову гордість.
Він вирішив негайно знайти собі дружину, і щоб вона була найкраща за всіх. Щоб її приголомшлива врода у кожного чоловіка викликала заздрощі й пристрасть. Вона мала походити з чаклунського роду, щоб їхнє дитя успадкувало видатні магічні таланти. Її багатство повинно було принаймні дорівнюватись до його статків, щоб його затишному існуванню не завадила присутність у маєтку нових людей.
Пошуки такої жінки могли тривати років п'ятдесят, однак сталося так, що того самого дня, коли він вирішив її шукати, молода панна, яка відповідала всім його бажанням, приїхала відвідати родичів, що мешкали посусідству з магом.
То була відьма, що володіла дивовижною майстерністю та великим багатством Врода її була така, що в кожного чоловіка, який її бачив, тенькало серце. Тобто у всіх чоловіків, окрім одного. Магове серце не відчуло нічогісінько. Але ж це була та жінка, яку він вимріяв, тож він почав домагатися її прихильності.
Усі, хто помітив зміну магової поведінки, були здивовані й зізналися панні, що вона досягла успіху там, де ще ніхто не досягав.
Молоду жінку й саму захоплювала і водночас відштовхувала магова увага. Вона відчувала холод, що ховався за теплом його лестощів, — їй ще ніколи не траплявся такий дивний і відлюдний чолов'яга. Її родичі, одначе, вважали їх за чудову пару і, бажаючи розвитку їхніх стосунків, прийняли магове запрошення відвідати велику учту, яку він зібрався влаштувати на честь молодої панни.
Столи, заставлені золотим і срібним посудом, ломилися від рідкісних вин та вишуканих страв. Менестрелі, перебираючи шовкові струни лютень, оспівували кохання, якого їхній господар ніколи не знав. Панна сиділа на троні поруч з магом, а той тихо промовляв до неї запозиченими в поетів словами ніжності, навіть не здогадуючись, що вони означають.
Молода панна слухала, збентежена, і нарешті відповіла:
— Ви так гарно говорите, і я була б рада вашій увазі, але мені чомусь здається, що у вас нема серця!
Маг усміхнувся й сказав, що боятися їй нічого. Запросивши її піти з ним, він повів її з учти в підвал, у якому зберігався під замком його найдорожчий скарб.
Там, у зачарованій кришталевій скриньці, билося магове серце.
Давно вже роз'єднане з очима, вухами й пальцями, воно так ніколи й не стало жертвою чарів краси, мелодійного голосу чи шовковистої шкіри. Молоду панну вжахнуло побачене, адже серце зморщилося й заросло довгим чорним волоссям.
— Ой, що ви накоїли? — заридала вона. — Благаю вас, покладіть його туди, де воно має бути!
Бачачи, що інакше він її не заспокоїть, маг вийняв чарівну паличку, відімкнув кришталеву скриньку, розрізав собі груди й поклав волохате серце в ту порожнину, де воно колись було.
— Тепер ви зцілені й пізнаєте справжнє кохання! — вигукнула панна і пригорнула його до себе.
Доторк її м'яких білих рук, шелестіння її подиху, запах густого золотавого волосся — усе це мов списом пронизало його заново пробуджене серце. Та воно стало якесь дивне за час довгого заслання, осліпло й здичавіло в темряві, до якої було засуджене, жадання його стали потужні й нездорові.